Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

Комуністи І частина соціалістів вимагали повного викорінення фашизму навіть за рахунок обмеження конституційної законності. Радикали і сам Л.Блюм вважали неможливим порушувати конституцію.

Комуністи вважали за необхідне продовжувати реформу у бік запровадження соціалізму (різке збільшення податків на підприємців, встановлення жорсткого контролю над підприємствами й фінансами). Л.Блюм на це не погодився. Він прагнув спочатку закріпити попередні досягнення і в лютому 1937 р. оголосив про ''перерву'' в реформах.

Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд вдався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними.

Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін всередині країни.

До зазначених розбіжностей між комуністами і соціалістами додались розходження в питаннях зовнішньої політики.

Економічне становище Франції тим часом почало погіршувалось. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переводили свої капітали за кордон, що відразу відбилось на темпах зростання економічного розвитку. З іншого боку відбулось збільшення прибутків громадян. При відносно стабільному виробництві це означало виникнення диспропорції між грошовою і товарною масою і, відповідно, до зростання цін - інфляції.

Економічні негаразди викликали у населення розчарування діями Народного фронту.

Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у НФ. У червні 1937 р. Л.Блюм подав у відставку; криза НФ стала очевидною. Наступник Блюма прем'єр К.Шотан бездіяв. У квітні 1938 р. посаду прем'єра зайняв лідер радикалів Даладьє. Його уряд відразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду НФ. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.

НФ був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, хоча не був ліквідований сам фашизм.

Одночасно НФ був спробою знайти вихід з кризи і депресії. Підсумком цих дій стало прийняття пакету соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави процвітання. Значною мірою ці дії були схожі на ''новий курс'' Рузвельта, на заходи уряду Хансона у Швеції. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них НФ був вимушеною і перехідною формою до реалізації їх соціальної ідеї, яку не можливо уявити без ''диктатури пролетаріату''. Це і надало НФ аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у НФ створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму у засіб ліквідації демократії заради ''диктатури пролетаріату''.

15. Встановлення нацистської диктатури в Німеччині. А.Гітлер

Зародження фашистського руху. Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни.

Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальсько-го миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.

Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера ''Майн кампф'' (''Моя боротьба'').

Економічна криза і криза Веймарської республіки. Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. Були підвищені податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року.

Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід для критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії взагалі. На падінні авторитету Веймарської республіки позначилась й широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська угода. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і серед них, в першу чергу, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку Веймарської республіки, швидко падав і в 1932 р. вони вже репрезентували меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією Німеччини.

Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.

Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів - прибічників соціалістичної революції. Запеклі суперечки й гостра боротьба між ними та соціал-демократами зробили неможіивими єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936 pp. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штурмовики й есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення, їхні дії демонстрували слабкість законної влади, яка не здатна була підтримувати елементарний порядок у містах й забезпечувати безпеку громадян.

Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний вплив яких не був усунутий революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза наближалась до кінця і намітились ознаки падіння впливу нацистів, використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоб він вручив мандат на формування уряду Адольфу Гітлеру. 20 січня 1933 р. той став рейхсканцлером -головою уряду.

Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу, який самі ж і організували, вони почали відкритий терор проти своїх політичних противників - комуністів і соціал-демократів. Передусім Гітлер домігся підписання Гінденбур-гом спеціального указу ''Про охорону народу і держави'', що ліквідував основні права громадян та надав необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них небажаними: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти - 43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно відмовились від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження конституції.

Принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки, був відкинутий. Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої ліквідували земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників.

В 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилась з державою. Партійні функціонери автоматично ставали державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям і породжувала посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату насилля. В країні була утворена таємна поліція (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей. Було ліквідовано основні політичні права громадян - свободу слова, зібрань, недоторканість житла, таємницю листування.

Економічна політика нацистів. Важливі зміни відбулися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя спочатку з метою виходу із кризи.

На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу скоротити чисельність безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше основна увага була приділена прискореному розвитку військової промисловості. Військові витрати збільшились з 620 млн. рейхсмарок до 15,5 млрд. в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити знецінення їх та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всі підприємці були об'єднані в галузеві картелі та підпорядковані Імперському міністру господарства. Коли в 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості, уповноваженим по реалізації цього плану було призначено Г.Герінга. Створене ним відомство взяло під контроль всю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, що були конфісковані в більшості випадків у євреїв в ході ''аріїзації'' промисловості. Так, на заводах державного концерну ''Герман Герінг'' було зайнято 600 тис. чоловік і виплавлялось 7,29 млн. т сталі.

Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. У роки Веймарської республіки останні будувались на визнанні протиріччя інтересів робітників та роботодавців, яке повинно вирішуватись шляхом тарифних погоджень між організаціями, що представляють інтереси кожної із сторін. Для нацистів такий підхід був неприпустимим у принципі. Трудові відносини вони намагались побудувати на основі своїх ідей про перевагу національних інтересів і вважали можливою гармонію між працею і капіталом під наглядом держави. В нацистській Німеччині були ліквідовані профспілки, а замість них утворено Німецький робітничий фронт, що включав робітників і роботодавців. Керівники підприємств ставали ''вождями трудового колективу'', а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних ''опікунів праці'', які призначаються урядом. Контроль над заробітною платою був доповнений введенням загальної трудової повинності.