Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

У 20-30-х роках в Ірані було проведено деякі реформи в галузі культури та побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут в Кереджі. В 1935 р. був виданий декрет про обов'язкове зняття чадри, була запроваджена європейська форма одягу, пишні феодальні титули замінені прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, була проведена реформа календаря - замість місячного офіційним стало сонячне літочислення.

Поряд з цим придушувались будь-які виступи опозиції, селянські повстання.

У зовнішній політиці у 30-ті роки Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.

У 1937 р. Іран підписав, задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт, в 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір з СРСР, що призвело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалась використати Німеччина.

Здобуття незалежності Афганістаном. Афганістан залишався однією з найбільш відсталих держав, але і на нього чинили вплив революційні події в світі.

Радикальні погляди національно-патріотичних кіл Афганістану представляв молодоафганський рух, що виник на початку XX ст. Його учасники - поміщики, купці, інтелігенція виступали за відновлення незалежності країни і проведення модернізації в галузях державного управління, економіки та культури. Незважаючи на те, що молодоафганці складали відносно вузьке коло націоналістів, їх програма відбивала широкі суспільні настрої.

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібули для придушення антиколоніальних виступів, а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. У 1918 р. англійські війська вдерлись на територію радянського Туркестану і окупували Закаспійську область. Виникла пряма загроза ліквідації афганської державності.

Проанглійська політика режиму Хабібули викликала глибоке незадоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі, які підтримували молодоафганські ідеї, і деякі впливові представники консервативної орієнтації.

З настроями останніх були солідарні і так звані староафганці, що виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами ''захисту мусульманської старовини'', недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилились в умовах зростаючих економічних труднощів, пов'язаних з погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надходжень влада еміра намагалась компенсувати введенням нових податків, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії виклика- і ло зменшення платні офіцерам і солдатам.

У лютому 1919 р. емір Хабібула був убитий змовниками. Після] короткої боротьби претендентів на владу трон дістався одному із синів Хабібули - Аманула-хану, тісно пов'язаному з рухом моло-доафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Ступивши на трон, Аманула намагався досягти незалежності країни і провести деякі внутрішні реформи.

28 лютого 1919 р. Аманула-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків, ліквідовано внутрішні митниці. Влада нового еміра була визнана в країні повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі рівноправності сторін. Відповідь, яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

У цей відповідальний період повною мірою розкрили своє значення ті якісно нові умови, в яких відбувалась національно-визвольна боротьба Афганістану. Радянська Росія підтримала цю боротьбу і першою оголосила про визнання суверенітету Афганістану.

У травні 1919 р. Англія розв'язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки чисельній перевазі і кращій технічній забезпеченості агресори вдерлись на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Активну підтримку афганським військам надали пуштунські племена, які проживали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

В результаті Англія змушена була піти на перемир'я, а 8 серпня 1919 р. підписати в Равалпінді англо-афганський попередній мирний договір, в додатку до якого визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встановила дипломатичні відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв'язки, Афганістан встановив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу були підписані між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.), Туреччиною (1921 та 1928 рр.). В 1926 р. Аманула прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманула розпочав здійснення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Це викликало опір з боку духовенства і племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Аманулу зректися трону. А вже в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто, і королем обрано Надир-хана, двоюрідного брата Аманули. В 1931 р. Надир-шах прийняв конституцію, яка закріплювала в країні пануючий режим. В 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

Зародження палестинської проблеми. Ідея створення національного осередку євреїв була висунута австрійським журналістом Герцлем у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. ця ідея дістала обгрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн. євреїв з усього світу. Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого знаходилась Палестина, продати цю територію, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення починає таємне переселення у Палестину, де створює замкнуті общини, які ведуть натуральне господарство.

У 1914 р. у Палестині проживало 5% євреїв. Замкнутість єврейських общин призвела до зародження ворожнечі з місцевим арабським населенням. Під час Першої світової війни султан почав проводити виселення єврейського населення, звинувативши їх у прихильності Антанті. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій давалась згода на повернення частини євреїв на їх історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація поклала початок новій хвилі переселення.

У Палестині створюються єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На цей час євреї складали 18% населення Палестини.

До кінця 30-х років Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського і арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея створення своєї держави. В Палестині створюються єврейські тіньові політичні структури - уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжобщинну боротьбу у Палестині.

27. Національні рухи в країнах Швденко-Східної Азії (Бірма, Індокитай, Індонезія)

На початку XX ст. країни Південно-Східної Азії перебували у повній залежності від Англії, Франції та Голландії. Для утримання цих територій в кожній з них були встановлені специфічні методи правління: від протекторату до політично безправних територій.

Перша світова війна дала поштовх до створення національних економік і, відповідно, до формування національного капіталу і робітничого класу. Трансформація існуючих структур суспільства викликала появу нових конфліктів між працею і капіталом, між національним капіталом і капіталом метрополій, занепад традиційних еліт.

На новій основі розгортається етап національно-визвольного руху за участю національних політичних партій, які прагнуть подолання відсталості шляхом завоювання національної незалежності і проведення модернізації,

Індонезія. Індонезія (Голландська Індія) - розташована на 13750 островах. На них проживало безліч народів, що сповідували різні релігії. Найбільш розвинутими були острови Ява і Суматра.

Порівняно з іншими колоніями в Індонезії не існувало суворого колоніального режиму. Голландії вдавалось утримувати цю територію за рахунок відсутності територіальної, національної та релігійної єдності.

Колоніальний стан обумовлював однобічний розвиток індонезійської економіки. На території Індонезії не було великої промисловості, крім гірничо-добувної. Основним заняттям населення було сільське господарство.

Під час Першої світової війни попит на індонезійську продукцію - нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це сприяло піднесенню сільського господарства і переробної промисловості. Відповідно зросла вага місцевих землевласників і підприємців.

Колонізатори намагалися привернути заможні класи Індонезії на свій бік. У 1918 р. вони створили Народну думу (фолксрат) -щось на зразок парламенту. Частина депутатів призначалась генерал-губернатором, інша обиралась виборцями, які представляли голландську бюрократію і верхівку індонезійського суспільства. Функції ''парламенту'' були чисто дорадчими, а його рішення необов'язковими для колоніальних властей. Більшість у фолксра-ті складали голландці, але колонізаторам довелось ввести до нього й індонезійську еліту, а також найбільш відомих лідерів національного руху. Продовжуючи маневрувати, голландці в статті першій нової конституції Нідерландів (1922 р.) лицемірно оголосили Нідерландську Індію ''рівноправною частиною імперії''.

Проте це не допомогло. Індонезійські та голландські робітники виступили проти наміру адміністрації ліквідувати державні субсидії, вимагали встановити восьмигодинний робочий день, заснувати арбітражну комісію. Арешт голови профспілки транспортників Семаука став сигналом до початку першого в Індонезії загального страйку залізничників.

''Лібералізм'' влади змінився періодом жорстокого терору. Були прийняті закони, які забороняли страйки, проведення партіями зборів' і мітингів. Плантатори створили воєнізовані організації, які придушували виступи селян.

Колоніальна адміністрація готувала заборону Комуністичної партії Індонезії. Були розгромлені видавничі органи КПІ. Партія перейшла на напівлегальний стан, а її керівники взяли курс на збройне антиколоніальне повстання.

Основну масу повстанців складали селяни і напівпролетарії села. їх слабо озброєні загони руйнували комунікації, нападали на житла місцевих чиновників, поліцейські пости. Грізним було повстання в Бактамі, де розгорнулась справжня партизанська війна проти колонізаторів. Повстання охопило гірничі райони Бандунга і центральну Яву. Повсюди воно мало антиколоніальний і антифеодальний характер.

Отямившись від несподіванки, колонізатори швидко придушили повстання в столиці і перекинули війська в інші райони. Коли почалось повстання в Західній Суматрі, поразка повстанців вже була визначена наперед. Більше 200 повстанців було покарано, 4,5 тис. осіб були кинуті за грати. З тис. комуністів без суду відправили на довічне заслання в болотисте верхів'я річки Дгул.

Повстання зазнало поразки тому, що воно не було достатньо підготовлене ні в політичному, ні в організаційному відношенні. Відсутнє було єдине керівництво. Повстання вилилось в ланцюг локальних стихійних і різних у часі виступів, що полегшило його придушення. Разом з тим повстання показало народові, що колоніальний режим не вічний.

Неміцність свого становища відчули і колонізатори: був скасований тяжкий для селянина подушний податок, влада розширила індонезійське представництво і повноваження фолксрату. Генерал-губернатор дав обіцянку не переслідувати національні союзи.

З 1924 р. національні союзи виступають у формі ''дослідницьких клубів'' - гуртків молодих інтелігентів, що займалися вивченням суспільних наук. Серед них виділявся своїм радикалізмом

Бандунгський клуб, заснований в 1926 р. молодим інженером Сукарно.