ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 04.09.2024
Просмотров: 460
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
3. Революційні події в Російській імперії в 1917 р. Більшовицький переворот
4. Революційний рух в Європі 1918-1923 pp.
5. Встановлення більшовицької диктатури. Національно-визвольний рух і громадянська війна в Росії
6. Утворення основ післявоєнного світу. Версальсько-Вашингтонська система
7. Спроби перегляду повоєнних договорів у 20-х роках
8. Основні ідейно-політичні течії першої половини XX ст.
10. Стабілізація і ''процвітання'' в країнах Європи і сша у 20-ті роки
11. Світова економічна криза (1929-1933 pp.)
12. ''Новий курс'' ф.Рузвельта
13. Великобританія у 30-ті роки. Економічна криза. ''Національний уряд''
14. ''Народний фронт'' у Франції
15. Встановлення нацистської диктатури в Німеччині. А.Гітлер
16. Фашистська диктатура б.Муссоліні в Італії
17. Революція 1931 р. В Іспанії.
18. Чехословаччина у 20-30-ті роки
19. Країни Східної і Південно-Східної Європи у 20-30-ті роки
20. Проголошення срср і встановлення сталінського режиму
21. Радянська модернізація срср
22. Японія між двома світовими війнами
23. Національна революція в Китаї. Чан Кайши. Внутрішня і зовнішня політика Гоміндану
24. Громадянська війна у Китаї. Проголошення кнр
27. Національні рухи в країнах Швденко-Східної Азії (Бірма, Індокитай, Індонезія)
28. Африка між двома світовими війнами
29. Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки
31. Розвиток літератури 20-30-х років
33. Утворення вогнищ Другої світової війни. Створення блоку Берлін-Рим-Токіо
34. Політика ''умиротворення'' агресора
35. Срср у системі міжнародних відносин
36. Причини, характер, періодизація Другої світової війни
37. Напад Німеччини на Польщу й початок Другої світової війни. Бойові дії в Європі у 1939-1941 pp.
38. Напад фашистської Німеччини на срср. Оборонні бої влітку-восени 1941 р. Битва за Москву
40. Утворення антигітлерівської коаліції. Міжнародні відносини в роки Другої світової війни
42. Основні події Другої світової війни в Африці, в басейні Тихого океану (1940-1945 pp.)
45. Підсумки Другої світової війни
46. Створення Організації Об'єднаних Націй
48. План Маршалла та його значення для відбудови Європи
49. Основні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку країн Заходу в 1945-1998 pp.
82. Основні тенденції розвитку культури другої половини XX ст.
Тоді Горбачов взявся до нового тактичного варіанту. Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька раз змінювався і носив компромісний характер. Головне ж в Ново-Огорьовській угоді було те, що через 6 місяців повинні були бути проведені вибори у нові союзні органи.
Ця угода поклала початок переговорам за формулою ''9+1'' і тривала з травня по липень 1991 р. Основне питання, яке дискутувалось, було про те, яким повинен бути союз - федерацією чи конфедерацією. На переговорах найбільш непримириму позицію займали Росія і Україна. Разом з тим укріплювались структури влади у Російській Федерації. 12 червня 1991 р. Б.Єльцина на загальних прямих виборах було обрано президентом Росії.
В цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту.
У червні 1991 р. на загальному засіданні ВР СРСР голова кабінету міністрів Павлов, міністр внутрішніх справ Пуго, голова КДБ В.Крючков, міністр оборони Д.Язов виступили з вимогою надати надзвичайні повноваження Кабінету міністрів. Горбачов, який мав надзвичайні повноваження, дізнавшись про вимоги Кабінету міністрів, назвав їх виступи ''непорозумінням''. 23 липня 1991 р. Горбачов у телезверненні заявив, що текст союзного договору готовий і він відкритий до підписання, яке було намічено на 20 серпня. Тим часом Україна заявила, що не буде підписувати союзний договір до моменту прийняття нової конституції республіки.
Такий перебіг подій прискорив виступи консервативних сил. 18 серпня 1991 р. до Горбачова, який знаходився на відпочинку в Форосі (Крим), прибули деякі вищі посадові особи з державних, військових і партійних структур і вимагали у нього санкціонувати введення на всій території країни надзвичайного стану. Горбачов відмовився виконати ці вимоги. Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено про хворобу Горбачова, про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут і що всю повноту влади на себе бере Державний комітет по надзвичайному стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г.Янаєв, В.Павлов, Б.Пуго, В.Крючков, Д.Язов, Г.Бакланов - заступник Горбачова по Раді оборони, В.Стародубцев - голова Селянського союзу і А.Тізя-ков - один з керівників військової промисловості. У Москву були введені війська. У маніфесті ГКЧП говорилось про безпорядки в країні, про знищення радянських людей. Обіцялось, що буде підтримана приватна власність і що кожна сім'я одержить 0,15 га землі, що будуть знижені ціни і піднята заробітна плата і що кожна сім'я отримає житло.
Але проти заколоту піднялась демократична громадськість. Центром опору проти заколоту стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б.Єльцин видав серію указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв'язку з Горбачовим (зв'язок з яким був повністю відключений), звернувся до робітників - почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. Вже до вечора 19 серпня біля ''Білого дому'' зібрались тисячі людей. На бік захисників Білого дому перейшла частина військ, а спецгрупа,'' Альфа'' відмовилася йти на штурм будинку Верховної Ради Росії, хоча не обійшлось і без жертв - загинуло 3 чоловіка.
21 серпня організатори заколоту зрозуміли, що їх задум не здійснений і вилетіли у Форос. Майже одночасно туди ж вилетіли і О.Руцькой, І.Силаев, які мали доставити Горбачова у Москву. Заколотники були заарештовані.
Після поразки заколоту події прийняли революційний характер. Була заборонена діяльність КПРС, оголошено про реформи КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу.
Але головне було те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, стали створювати власні армії, брати під контроль союзне майно. Старий центр, а з ним і унітарний Союз почали розвалюватись.
5 вересня 1991 р. зібрався V з'їзд рад народних депутатів СРСР, який прийняв закон про владу на перехідний період і передав свої повноваження Державній Раді СРСР і тоді ще не сформованій Верховній Раді СРСР. Остання так і не була сформована, тому що більшість колишніх союзних республік направили туди лише своїх спостерігачів. 9 вересня розпочали роботу Держрада СРСР, яка визнала незалежність Латвії, Литви і Естонії.
Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберегти від Союзу. 18 жовтня 1991 р. 8 республік: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Росія підписали Договір про економічне співтовариство. 14 листопада 1991 р. 7 республік у Ново-Огарьово (Росія, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикістан заявили про бажання створити нове державне утворення - Союз Суверенних Держав (ССД). Союзний договір намічалось підписати до кінця 1991 р.. На 25 листопада було призначено його парафування. Але цього не відбулось. Підпис під договором поставив лише Горбачов, а сам проект був направлений у ВР республік. Формальним приводом до відтягування підписання було посилання на необхідність проведення парламентської процедури, але фактично всі очікували результатів референдуму на Україні. 1 грудня 1991 р. населення України 92% голосів підтримало Акт про незалежність України.
Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України і Білорусії Єльцин, Кравчук і Шушкевич уклали угоду про створення Союзу Незалежних Держав, в якій констатувалось, ''що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополі-тичної реальності припиняє своє існування''. Потім Єльцин зателефонував президенту США Бушу, а Шушкевич - Горбачову і повідомили, що Радянського Союзу вже немає.
Біловезька угода поклала початок тривалому процесу утворення СНД.
21 грудня 1991 р. відбулась зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД приєдналися Молдова і Азербайджан, а у 1994 р. - Грузія. В Алма-Аті була проголошена
Декларація про припинення існування СРСР. Підкреслювалось, що СНД не є державою, або наддержавним утворенням. Учасники співдружності зберігають об'єднане командування військово-стратегічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю. Країни СНД гарантували виконання міжнародних зобов'язань колишнього СРСР. 25 грудня М.Горбачов підписав указ про складання з себе функцій Верховного головнокомандуючого і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. У цей день на флагштоці над Великим Кремлівським палацом був спущений червоний прапор СРСР і піднятий прапор Росії. 26 грудня 1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР.
Міжнародне співтовариство визнало незалежність всіх колишніх союзних республік СРСР.
66. Нові незалежні держави: початок самостійного життя
СНД. Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР. Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави, де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти.
Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики, перед якими Захід відчував моральну відповіріаль-ність.
Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:
- у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;
- вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).
Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.
Міжнародне співтовариство, насамперед країни ''G-7'' (''Великої сімки''), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи, але при умові проведення ринкових реформ, запровадження приватної власності та дотримання міжнародних угод про права людини.
Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв'язки. Мусульманські країни налагоджують зв'язки з мусульманським світом. Молдова відновлює зв'язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику.
При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть іх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування визначено Мінськ.
Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.
Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменистан вважають, що завдання СНД- підготувати кожну з держав до того, щоб вона стала повністю незалежною.
Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. На цьому шляху вже зроблено перші кроки: підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Росія і Білорусь заявили про співтовариство і узгодження дій з багатьох питань економічного і політичного життя.
Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв'язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв'язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на теперішній час втратив свою могутність.
Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р.
Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи нерідко форм відкритої боротьби.
Росія. На першому з'їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про ''прагнення створити демократичну правову державу''.
З Декларації про державний суверенітет РРФСР:
1. РРФСР є суверенна держава, створена народами, які історично об'єднались в ній.
2. Суверенітет РРФСР - природна і необхідна умова існування державності Росії...
3. Носієм суверенітету і джерелом державної влади РРФСР є її багатонаціональний народ.
4. Державний суверенітет РРФСР проголошується в ім'я вищої цілі - забезпечення кожної людини невід'ємним правом на відповідний життєвий рівень, на вільний розвиток і користування рідною мовою, а кожен народ - на самовизначення в обранні ним національно-державних і національно-культурних форм.
5. Для забезпечення політичних, економічних.і правових гарантій суверенітету РРФСР встановлюється:
- повна влада РРФСР при вирішенні всіх питань державного і суспільного життя...;
- верховенство Конституції і Законів РРФСР на всій території РРСФР...;
- виключне право народу на володіння, використання і розпорядження національними багатствами Росії;
- повноважне представництво РРФСР в інших союзних республіках і за кордоном...
Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР).
Перші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин. ч
В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені три головні фактори:
1. Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).
2. Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.
3. Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.
Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст. Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування багатопартійної системи.
Особливості:
1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).
2. Нечисленність і нестабільність партій.
3. Формування партій під певного лідера.
4. Найбільш сильні і багаточисельні ліві і націонал-
патріотичні партії.