Файл: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc

Боротьба за Народний фронт мала свої особливості й в окремих країнах. У Бразилії ця боротьба набула форми Національно-визвольного альянсу, що виник в умовах режиму президента Варгаса. Альянс, створений 1935 р., набув характеру масової демократичної організації, що поставила на меті боротьбу з реакційними силами, пова­лення диктаторського режиму і встановлення народної влади. Його вплив зростав досить швидко — у червні Альянс об'єднав більше 1,5 млн. чол. Однак частина керів­ництва зайняла радикальні позиції й розпочала підготовку до збройного повстання. Це призвело до відходу від Альян­су багатьох його учасників. У липні 1935 р. уряд Варгаса заборонив діяльність Альянсу, що перейшов на нелегальне становище.

В Аргентині в умовах наступу реакції активізувався демократичний рух, представники якого одержали в берез­ні 1936 р. перемогу на виборах до палати депутатів Конгре­су. Радикали, соціалісти та декілька дрібних партій утворили єдиний парламентський блок під багатозначною назвою "Народний фронт", що зажадав від уряду дотри­мання демократичних свобод та приборкання крайньої реакції. 1 травня 1936 р. радикали, соціалісти, комуністи організували 100-тисячну демонстрацію в столиці під гас­лом "Народного фронту". Одначе керівники радикалів і соціалістів не зважилися прийняти пропозицію про ство­рення "Народного фронту" і винести боротьбу за стіни парламенту. Парламентський блок "Народного фронту" у вересні 1936 р. розпався. Активізація демократичного руху в країні змусила владу припинити наступ на умови життя і права трудящих, відмовитися від спроб встановлення терористичного режиму. В лютому 1938 р. президентом Аргентини став представник ліберального крила націо­нально-демократичної партії Рікардо Ортіс, що пішов на поступки демократичним силам і вжив заходів щодо зміцнення конституційних свобод.

Великих успіхів рух "Народний фронт" досяг у Чилі. Безпосередньою причиною створення "Народного фронту" виявилася розправа уряду зі страйком залізничників у лютому 1936 р., введення облогового стану і переслідуван­ня демократичних сил. У відповідь на це в березні 1936 р. було створено "Народний фронт", до якого увійшли соціа­лісти, комуністи, радикали, демократи, профспілкові орга­нізації. Програма "Народного фронту" містила ряд прогре­сивних заходів: захист і розширення демократичних прав і свобод трудящих, стимулювання розвитку національної економіки та обмеження позицій іноземного капіталу, по­силення ролі держави в економіці, аграрні перетворення на користь селян, піднесення рівня життя, освіти і культу­ри народних мас, захист національного суверенітету і бо­ротьбу за мир, проти фашизму на міжнародній арені. На президентських виборах 25 жовтня 1938 р. "Народному фронту" вдалося одержати перемогу. Його кандидат-ра­дикал Педро-Агірре Серда отримав 50,2% голосів і був обраний президентом країни. Він сформував уряд "Народ­ного фронту" в складі радикалів, соціалістів і демократів. Уряд "Народного фронту" (1938-1941 рр.) розширив демо­кратичні свободи, права трудящих, вжив заходів проти вкрай правих організацій. Було підвищено зарплату, зни­жено ціни на продукти харчування, розширено систему соціального забезпечення. Уряд ужив заходів для розвитку національної економіки, що сприяли зростанню вироб­ництва. Було подано допомогу дрібним і середнім сіль­ським власникам, частину земель, що пустували, передано безземельним селянам. Значних успіхів було досягнуто у сферах народної освіти, медичного обслуговування. Однак всередині "Народного фронту" намітилися серйозні хитан­ня і незгода. Внаслідок цього не було зачеплено власність іноземних компаній, фактично не було проведено аграрну реформу. Становище ускладнила й Друга світова війна, що розпочалася. Врешті-решт у січні 1941 р. "Народний фронт" розпався.

Запитання і завдання:

1. У чому полягають особливості розвитку країн Латин­ської Америки міжвоєнного періоду?

2. Якими були наслідки засилля іноземного капіталу для економіки латиноамериканських держав?

3. Визначте специфіку диктаторських режимів у країнах регіону. Якою була їхня соціальна опора?

4. Чому в Латинській Америці не затвердився фашизм європейського зразка?

5. Яких успіхів досяг демократичний рух в Латинській Америці?

6. Чому зазнали поразки уряди, блоки "Народного фронту" в Чилі та Бразилії?

7. Поясніть терміни:

• латифундія;

• метиси;

• мулати;

• олігархія;

• консерватори.

8. До яких країн має відношення політична діяльність ла­тиноамериканських політиків?

• Варгас;

• Корденас;

• Мочадо;

• Урібуру;

• Сандіно.

9. Яка мова була і залишається державною в:

• Чилі;

• Бразилії;

• Мексиці?

Запам'ятайте дати:

• вересень 1924 р. — встановлення диктаторського режиму в Чилі.

• 1925 р. — обрання президентом республіки Куби Херардо Мочадо-і-Моралєса.

• 1927-1931 рр. — встановлення режиму особистої диктатури в Чилі Ібаньєса дель Кампо.

• 1930-1945 рр. — правління в Бразилії президента Ж. Варгаса.

• б вересня 1930 р. — військовий переворот в Аргентині, владу захопив генерал Хосе Урібуру.

• березень 1935 р. — створення в Бразилії національно-визвольного альянсу.

• 25 жовтня 1938 р. -січень 1941 р. — Народний фронт при владі в Чилі.

Рекомендована література:

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Всемирная история: Итоги первой мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Всемирная история: Мир после создания СССР / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Всемирная история: Канун Второй мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000

Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Тема: Міжнародні відносини в 30-х роках.

План:

1. Зовнішня політика провідних країн світу.

2. Виникнення двох вогнищ війни.

3. Консолідація сил агресора. Перехід до відкритої війни.

4. Місце СРСР у міжнародних відносинах в 30-х роках.

1. Вектори зовнішньої політики США

Після Першої світової війни США, користуючись зі своєї економічної могутності, прагнули зайняти провідне місце у міжнародному товаристві й влаштувати свої справи за допомогою Ліги Націй. Вони домагалися визнання принципів "відкритих дверей" і "рівних можливостей" для американської дипломати та американських товарів у будь-якому куточку світу. Це був курс демократичної партії, зокрема президента Вільсона, що мав привести до послаб­лення позицій європейських держав і посилення амери­канських позицій в країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Після перемоги республіканців на виборах 1920 р. ізоля­ціоністський курс став офіційним курсом США на довгі роки. Він означав відмову від військово-політичних союзів з європейськими країнами і активну зовнішньоекономічну експансію до країн Латинської Америки та Далекого Сходу.

В 30-ті роки президент Рузвельт у підходах до мети і завдань зовнішньої політики США був прихильником Вудро Вільсона і вважав, що Америка повинна відігравати активну роль у світовій політиці. Однак він розумів, що у США зміцнилося прагнення дистанціюватися від перипетій неспокійного світу, провадити ізоляціоністську політи­ку, не втручатися в європейські конфлікти та суперечності. Таку позицію займало багато його прибічників.

Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет. За цим законом, у разі виникнення збройного конфлікту президент повинен був накласти ембарго на експорт зброї країнам, що воювали, та заборонити американцям плавати на суднах цих країн. Закон не розрізняв агресора та жертву і був за своїми наслідками рівнозначний політиці "умиротворення", яку провадили Велика Британія та Франція в Європі.

Корпорації США постачали стратегічні матеріали до Японії, вважаючи, що Японія, загрузнувши у Китаї, не буде зазіхати на тихоокеанські володіння США. З іншого боку, американські політики були переконані, що япон­ська агресія в Китаї неодмінно призведе до нападу на СРСР.

Закон про нейтралітет було скасовано лише після по­чатку Другої світової війни, коли США мали здійснювати військові постачання Великої Британії та Франції.

Загострення англо-німецьких та англо-японських супе­речностей

Велика Британія завжди намагалася грати на протиріччях континентальних держав Європи, особливо Франції та Ні­меччини. Активна зовнішня політика, яку провадив Париж у 20-30-х рр., не зовсім подобалася Лондону. Коли Гітлер вивів німецьку економіку з кризи і почав розбудовувати армію і флот, це не злякало Велику Британію. Англійські дипломати сподівалися спрямувати агресію Німеччини про­ти Радянського Союзу, вважаючи, що більшовицький ре­жим — найлютіший ворог нацистів. І тільки коли Німеччина почала відкрито вимагати повернення колоній, виявила ак­тивність на Близькому Сході, у Африці, навіть у Індії, уряд Чемберлена мусив ужити деяких заходів для зміцнення обо­рони країни. З метою зміцнення своїх позицій у Європі та для того, щоб не виявитися самотньою перед об'єднаним фронтом агресорів, Велика Британія пішла на укладення військових союзів з рядом європейських країн, надавши військові гарантії Польщі, Румунії, Греції та Туреччині.

Правлячі кола Великої Британії починали розуміти небезпеку, яку становила для них експансія Японії в Азії та на Далекому Сході. Англо-японські суперечності поси­лились у 30-ті роки, коли Японія вела великомасштабну війну в Китаї, намагаючись нав'язати цій країні кабальні угоди. Це серйозно загрожувало англійським інтересам, особливо морській могутності Великої Британії.

Зважаючи на те, що громадськість країни виступала проти участі у великій війні, уряд острівного королівства намагався якомога довше зволікати із вступом до прямого конфлікту з тоталітарними країнами. Однак в Лондоні про­рахувались у головному: до планів світового панування на­цистської Німеччини входило повне знищення Великої Британії як одного з найбільш серйозних конкурентів. Пи­тання було тільки в термінах початку війни.

Зовнішня політика Франції. Франко-німецькі відно­сини

Французькі правлячі кола прагнули відновити свою гегемонію в Європі. Франція робила все можливе, щоб послабити Німеччину як в економічному, так і у військо­вому відношеннях. Коли Німеччина зменшила репараційні виплати, Франція разом із Бельгією ввели війська до Рур­ської області, але ця авантюра викликала осуд світової громадськості, й французи змушені були відступити. 1925 р. на Локарнській конференції було прийнято Рейнський гарантійний пакт, який мав забезпечити недоторканість кордонів між Францією та Німеччиною, Німеччиною та Бельгією. Німеччина, Франція та Бельгія брали зобов'я­зання не вирішувати конфлікти за допомогою війни. Вели­ка Британія та Італія виступили гарантами цього договору.

Можливе відродження німецької військової могутнос­ті, німецька загроза страшенно турбували французьких політиків і вони намагалися створити військові блоки у межах країн Європи довкола Німеччини, щоб завадити останній використати їх у своїх інтересах. Так, вже 1920 р. (за сприяння Франції) формується таке об'єднання, як Мала Антанта у складі Чехословаччини, Румунії та Юго­славії. Цей військово-політичний блок був спрямований на закріплення створеного після Першої світової війни співвідношення сил у Дунайському басейні та на Балканському півострові. 1934 р. дві учасниці цього блоку — Румунія та Югославія — увійшли до нового об'єднання Балканська Антанта, створеного також за допомогою Франції. Обидва об'єднання мали антирадянське спряму­вання. Франція до того ж мала гарні стосунки з Польщею.

1930 р. міністр закордонних справ Франції Бріан вису­нув ідею створення блоку Континентальних європейських держав ("панЄвропа"), що, ясна річ, викликало опір з боку Німеччини, Великої Британії, США, Італії.

Франція наполегливо шукала політичної противаги за­хідним країнам. 1932 р. було підписано пакт про ненапад з СРСР. 1935 р., у період перебування при владі Народного фронту, французький уряд уклав франко-радянський дого­вір про взаємодопомогу. Цей договір не містив військових статей, але відкривав шлях до спільних дій проти агресора. Аналогічний договір було укладено з Чехословаччиною. Проте, коли Японія та Італія розв'язали агресію проти Китаю та Ефіопії, Франція не побачила в цьому небезпеки виникнення світової війни. Колективний опір агресорам не виключав застосування сили проти них. Однак і уряд країни, і громадська думка категорично висловлювалися проти надання воєнної допомоги жертвам агресії. Коли Німеччина та Італія відкрито підтримали фашистський заколот в Іспанії, Франція, як і Англія, зайняли позицію "невтручання".

Тим часом у Німеччині методично відходили від статей Версальського договору, брутально нехтували міжнародни­ми договорами. Нацистська держава не могла змиритися із втратою Ельзасу, Лотарингії, Саарської області. Франко-німецькі стосунки загострювались, хоча у Франції ще не розуміли реальності загрози. Франція вважала можливим "умиротворити" потенційного агресора, тобто взяти під свій контроль розвиток міжнародної кризи і не втрачати контактів з усіма учасниками міжнародних конфліктів, спробувати вирішити всі проблеми на основі взаємних поступок.

Таким чином, зовнішньополітичний курс Франції у міжвоєнний період зазнав певної еволюції від активного намагання послабити Німеччину всіма засобами на почат­ку 20-х років до потурання агресивним намірам останньої напередодні Другої світової війни. Причин такої еволюції було декілька, в тому числі й небажання французького народу ще раз пережити жахи війни, тим більше — воюва­ти за чужі інтереси, а також те, що військові укріплення лінії Мажіно ще не були готові.