Файл: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc

Після завоювання Північно-Східного Китаю підбадьо­рена своїми успіхами Японія 27 березня 1933 р. офіційно вийшла з Ліги Націй. Навіть ця міжнародна організація розглядалася в Токіо як перешкода на шляху здійснення експансіоністського курсу.

Ліга Націй за проханням Китаю створила спеціальну комісію для вивчення цієї проблеми. Комісія рекоменду­вала вивести японські війська з Маньчжурії і передати її під міжнародний контроль. Японська армія тим часом почала просування вглиб території Китаю. Однак передба­чені на цей випадок санкції проти Японії так і не було застосовано. З'явився перший прецедент безкарності агре­сора.

Окупація Маньчжурії виявилася порушенням росій­сько-японського Портсмутського договору 1905 р. Просу­вання японських військ на північ безпосередньо погрожу­вало безпеці СРСР. Радянський Союз запропонував Японії укласти пакт про ненапад, одначе японська сторона відпо­віла відмовою, мотивуючи своє рішення тим, що момент для його укладення ще не визрів. Вище військово-політич­не керівництво Японії, ставши на шлях агресії проти Ки­таю і підготовки до війни проти СРСР, США і Великої Британії, всіляко підвищувало міць збройних сил, ство­рюючи плацдарми і військово-морські бази.

Підготовка Німеччини та Італії до війни

Твердячи про довготривалі плани своєї політики, Гітлер ще задовго до приходу до влади писав про намір загарбати великі території в Європі, в тому числі у Радян­ському Союзі. У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Однак нацисти не втомлювалися запевняти у своїй миролюбності, прагненні до дружби із сусідніми наро­дами. Одним з перших актів у цьому напрямку, що до нього вдалися за порадою Муссоліні, стало підписання 26 січня 1934 р. німецько-польської Декларації про незастосування сили. Декларація, що містила брехливі твердження про ба­жання гітлерівського уряду сприяти встановленню "загаль­ного миру в Європі", на практиці розглядалась у Берліні в контексті підготовки до нападу на СРСР.

Залишивши конференцію з роззброєння і вийшовши з Ліги Націй, Німеччина почала інтенсивно озброюватися. Глава військового концерну Крупп надіслав Гітлеру теле­граму, в якій від імені "німецької промисловості" висловив подяку за рішення, що відкрило Німеччині прямий шлях до озброєння.

Оскільки старі підприємства вже не могли задовольни­ти потреби збройних сил, що швидко зростали, почалася лихоманкова мілітаризація економіки. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більше 300 військових заводів. У серпні 1936 р. Гітлер, ґрунтуючись на підготовлених концерном "ІГ Фарбеніндустрі рекомендаціях, видав секретний "Меморандум про завдання чотирирічного плану". Ці завдання формулюва­лися таким чином:

---

1. За чотири роки Німеччина повинна мати боєздатну армію.

2. За чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни.

З 1 жовтня 1936 р. "чотирирічний план" було введено до дії.

Вже у квітні 1935 р. у німецьких штабах розпочалася розробка плану агресії проти сусідніх країн. Спершу голов­ну увагу командування вермахту було скеровано проти сусідньої Чехословаччини. 2 травня 1935 р. було підписано директиву про напад на цю країну, засновану на концепції "блискавичної війни".

У червні 1935 р. було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між нацистською Німеччи­ною та хортистською Угорщиною, керівництво якої оголо­сило про готовність взяти участь у розділі Чехословаччини, розраховуючи на анексію всієї словацької території. На черзі були головні угоди зі стратегічними партнерами Ні­меччини — Японією та Італією.

Істотно розв'язала руки німецькому керівництву укла­дена в липні 1935 р. англо-німецька морська угода, згідно з якою Велика Британія на порушення Версальського мирного договору надавала Німеччині право мати флот тоннажністю в 35% до тоннажності англійського військо­во-морського флоту. Завдяки цій угоді, проти якої виступила Франція, німецькі верфі було забезпечено замовленнями на спорудження кораблів принаймні на 10 років.

Італо-німецька агресія проти Республіки Іспанії, полі­тика "невтручання" західних країн, закон 1935 р. "Про нейтралітет", ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв'язали руки нацистським агресорам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу. Разом з приєднаними територіями вона забезпе­чувала 15% світового промислового виробництва, виперед­жаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина безперечно мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2,75 млн. чол. з 10 тис. гармат, 3,2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Фашистська Німеччина була готова до початку великої війни.

Готуючись до агресивних воєнних дій, фашистська Італія також ще у роки економічної кризи значно розши­рила будівництво військово-морського флоту. Навесні 1934 р. італійський уряд оголосив про будівництво двох лінкорів, відкривши тим самим нову сторінку у гонці озброєнь. Одночасно збільшувалось виробництво військо­вих літаків, які Муссоліні називав "зброєю фашистського режиму". Того ж року було прийнято закон про воєнізацію нації, в якому йшлося про обов'язкову військову освіту італійців починаючи з дитячого віку. Для посилення вій­ськових сил удосконалювалися мобілізаційна система, під­готовка військових кадрів, протиповітряна оборона, здій­снювалася централізація військового виробництва. 1934 р. Муссоліні взяв на себе керівництво військовими міністер­ствами, заявивши при цьому: "Почалася епоха озброєнь".

---

У грудні 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй, і при цьому Муссоліні заявив, що його країна ніколи туди не повернеться.

У вересні 1938 р. Муссоліні взяв активну участь в укладанні мюнхенських угод, подавши цим Гітлеру значну допомогу в розчленуванні Чехословаччини. Зі свого боку, Муссоліні у квітні 1939 р. поставив перед албанським королем Зогу ультиматум, після чого італійські війська окупували Албанію. 22 травня 1939 р. Італія та Німеччина підписали "Сталевий пакт", що зобов'язував обидві сторо­ни в разі виникнення війни підтримувати одне одного "на суші, на морі та у повітрі". Таким чином, попередні угоди було перетворено на військовий союз, який сам Муссоліні назвав "знаряддям завоювання, а не оборони". Італійський фашизм своїми акціями на міжнародній арені активно наближав початок світової війни.

Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки

За час свого існування Ліга Націй не покарала жодного агресора, не подала допомоги жодній жертві агресії, не мала засобів впливу на розвиток міжнародних відносин і займала примиренську, а інколи безпринципну позицію щодо подій, які відбувалися. Фактично не Ліга Націй впливала на окремі держави, а навпаки, керівники розви­нених країн ставили цю міжнародну організацію перед фактами, що вже відбулися.

Друга світова війна фактично звела нанівець роль Ліги Націй. Формальне рішення про її розпуск було прийнято у квітні 1946 р. Асамблеєю Ліги.

---

3. Напад Італії на Ефіопію

Підготовка Італії до загарбання Ефіопії розпочалася, за визнанням Муссоліні, ще 1925 р. Спочатку припускалося анексувати її мирним шляхом за допомогою договору про дружбу (1928 р.). Однак це не вдалося. Тоді, починаючи з осені 1932 р., італійські фашисти розпочали ретельну роз­робку планів збройного вторгнення й поневолення ефіоп­ської держави. Після цього розпочалася безпосередня підготовка до нападу на Ефіопію. В Ерітреї, Сомалі та Лівії (італійських колоніях) зосереджувалися війська, будували­ся й реконструювалися морські порти, аеродроми, військо­ві бази. За три роки в метрополії і колоніях було розгорнуто збройні сили до 13000 чоловік. Для ведення війни Італія різко збільшила закупівлю у США озброєння, літаків, нафти, сировини та інших стратегічних товарів. Велика Британія збільшила постачання вугілля, нікелю. Фран­цузькі заводи Рено постачали для італійської армії танки, проте найбільш істотну допомогу Італії подавала Німеччина.

Німеччину цілком задовольняло, що експансія Італії спрямована на південь, і, отже, її увагу до Центральної і Південно-Східної Європи, де інтереси Німеччини та Італії перехрещувалися, буде надовго відвернуто.

Стурбовані військовими приготуваннями Італії в Аф­риці, Велика Британія і США 1935 р. оголосили заборону на експорт зброї як до Італії, так і до Ефіопії, не розріз­няючи агресора та його жертву. Вночі на 3 жовтня 1935 р. без оголошення війни італійські війська напали на Ефіопію. Зазнаючи гострої нестачі в постачанні, озброєні головним чином гвинтівками застарілих зразків, мисливськими руш­ницями та списами, ефіопські війська чинили загарбникам, що використовували танки, літаки й, отруйні речовини, героїчний опір протягом семи місяців.

Столиця Ефіопії Аддіс-Абеба упала 5 травня 1936 р. Імператор Хайле Селассіє змушений був залишити країну. В телеграмі генеральному секретарю Ліги Націй він писав, що зробив це лише через неспроможність продовжувати опір агресорові, й просив не визнавати загарбання фашист­ською Італією території країни. 9 травня 1936 р., коли італійці захопили не більше третини території Ефіопії, Муссоліні оголосив про остаточне її завоювання. Велика фашистська рада у Римі поспіхом видала декрет про пере­творення Італії на імперію й додання до титулу італійського короля титулу імператора Ефіопії. Ефіопія фактично перетворилася на італійську колонію.

---

Вторгнення Японії до Центрального Китаю

Загарбання Китаю повинно було, з точки зору япон­ських керівників, відкрити для Японії нові джерела сиро­вини, ринки збуту, можливість використати дешеву робочу силу і створити надійний тил для нападу на Радянський Союз.

У жовтні 1935 р. Японія проголосила свою політику стосовно Китаю. Вона полягала в "трьох позиціях", викла­дених японським міністром закордонних справ Хіротой:

• союз Китаю з Японією для придушення комунізму в Азії;

• відхід Китаю від співробітництва з "варварами" (тоб­то усіх держав, окрім Японії);

— встановлення економічного співробітництва між Японією, Маньчжоу-го і Китаєм.

Цілком очевидно, що наслідування цим принципам означало втрату Китаєм політичної та економічної неза­лежності. Правлячі кола Японії розраховували на те, що військо­во-технічна відсталість Китаю, слабкість його центрального уряду, якому часто-густо не підкорялися місцеві генерали, забезпечать перемогу за 2-3 місяці.

7 липня 1937 р. Японія розпочала війну проти Китаю. На липень 1937 р. для дій у Китаї японці виділили 12 піхотних дивізій (250-500 тис. солдатів і офіцерів), 1200 літаків, біля 1000 танків і бронемашин, понад 1500 гармат. Від окремих боїв і сутичок японські війська незабаром перейшли до відкритого наступу на міста Бєйпін і Тяньцзінь і оволоділи і ними за короткий час. Водночас із наступом на Півночі * японці розгорнули військові дії у Центральному Китаї, розпочавши 13 серпня 1937 р. наступ на Шанхай. Після захвату Шанхая та Нанкіна у японців утворилися два ізольованих фронти — Північний та Центральний. Після двох "генеральних наступів" їм вдалося об'єднати ці фрон­ти й заволодіти важливими залізничними комунікаціями Китаю. До кінця року японські війська захопили Тянь­цзінь, Пекін, Нанькоу, Шанхай і тогочасну столицю краї­ни Нанкін.

Вісь Берлін—Рим—Токіо

Ускладненню обстановки у світі сприяло й сформуван­ня блоку агресивних держав. Доброзичлива позиція Німеч­чини під час італійської агресії проти Ефіопії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанії призвели до зближення позицій сторін. 21 жовтня 1936 р. до Берліна прибув міністр закордонних справ Італії Г. Чіано, де він був прийнятий одним із лідерів нацистів Нейратом. 23 жовт­ня вони поставили свої підписи під конфіденційним про­токолом, що був першим офіційним актом встановлення німецько-італійського союзу. Згідно з протоколом, Німеч­чина визнавала загарбання Італією Ефіопії. У відповідь на це італійський уряд зобов'язався провадити у Лізі Націй вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її "зусилля на придбання колоній". Обидві сторони домови­лися поширювати воєнну допомогу путчистам в Іспанії, погоджувати політику щодо Великої Британії та Франції, розділити сфери впливу на Балканах і в Дунайському басейні. В протоколі містилися твердження "про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі". На прийомі у Гітлера Г. Чіано був поінформований про те, що Німеччи­на прагне зближення з Японією, фюрер радив італійському урядові визнати маріонетковий уряд Маньчжоу-го. З цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало на­зву вісь "Берлін—Рим", а їхні учасники — "держави вісі". В своєму виступі 1 листопада 1936 р. Муссоліні говорив про "вертикаль Берлін-Рим", подібну вісі, навколо якої повин­ні будуть групуватися інші європейські країни.

---