Файл: Філософія.pdf

речовинних формах. Ними були: вода (Фалес), повітря (Анаксімен) або невизначена матеріальна частка "алейрон" (Анаксімандр). Алейрони постійно проходять певні перетворення: згущення, ствердіння, розпилювання тощо і, таким чином, породжують розмаїття конкретних речей.

Процес універсального світопорядку виразно відобразив іонійський філософ Геракліт (530-470 до н.е.) доказуючи, що свине створений богами, а "був, є і буде вічно живим вогнем, котрий закономірно спалахує й згасає". Геракліта вважають автором думки, що все знаходиться у постійних змінах. "В одну річку ввійти неможливо", — стверджував він.

Оригінальне бачили світ піфагорійці. Їх школа виникла у м. Кротоні біля 532р. до н.е. Першоосновою сущого вони вважали не речовину, а й кількісний вираз, математичний вимір. На їх думку, певні чисельні показники визначають справедливість, душу, вдачу, все-все, що формує людську життєдіяльність. Оскільки ж усе можна вирахувати та обчислити, то першопричиною природи є число. Воно творить геометрію та вимір речей, зумовлює їх зміни, створюючи гармонію світу. У людському існуванні, вважали піфагорійці, гармонія досягається лише при узгодженні числового і геометричного з такими проявами речей, як „душа", „добро", „зло" тощо.

Наближення філософської думки у Стародавній Греції до класичного взірця, до створення цілісної та всебічної уяви про світ та людину розпочалося з другої половини 1-го тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських вчень. Так, своєрідне філософське бачення світу виявили Лев-кіп (500-440 до н.е.) та його учень Демокріт (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття атома, неподільної часточки матерії. Атоми рухаються у порожнечі і, комбінуючи різні утворення, формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони відрізняються лише за зовнішнім виглядом, а відносно до умов космосу, то всі люди однакові. Це вже були елементи гуманістичного характеру, адже висувалася ідея рівності людей. Специфічність атомної будови людини, особливо її душі, виділяють її із природи у щось особливе. Тому вона перетворюється в спеціальний предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виділення людини із загального світу речей у софістиці. Софістами називали в Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, усіх знань, необхідних для того, щоб займатися військовою, політичною та громадською діяльністю. Серед софістів було немало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа та Демокріта про першооснови світу, про унікальну визначеність людини. Це Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: „Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилась у формальне маніпулювання поняттями в пошуках доказів абсурдних думок, у словесні викрутаси, аби обґрунтувати меркантильні інтереси певних людей.

Різку полеміку з софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він засуджував їх заробітки добробуту філософією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття. Космосу, природи, людини. „Пізнай самого себе", - основний заклик його філософування. Для пошуку істини він застосовував діалоги, суперечки, де виказувалися протилежні точки зору. Це був діалектичний підхід - вивчення предмета чи явища

12

зусіх сторін. В цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину із Космосу, скерувавши основну проблему буття: „людина - світ" в основу предмета філософії.

УСократа було багато послідовників. Один з них - Діоген із Синопу, закликав до природничого життя, користування мінімумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які, закликаючи до життя відповідно до природи, висміювали культурні і моральні здобутки людей як непотрібні (звідси вираз „цинізм").

Вершиною старогрецької філософії у її класичному варіанті стали вчення Платона і Арістотеля. Вони охопили усі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного.

Першу завершену ідеалістичну філософську систему створив Платон (427-347 до н.е.). До неї входять:

1) вчення про буття;

2) вчення про бога;

3) вчення про світ;

4) вчення про походження світу;

5) вчення про душу;

6) вчення про пізнання;

7) вчення про моральність;

8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Всі речі є лише тінями своїх безтілесних образів -ідей, так званих "ейдосів". Вони вічні. Все тілесне, речовинне відноситься до небуття. Матеріальне породжується ідеями і є скінченним. Найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра. Воно є джерелом краси, істини та гармонії. В центрі космологічного тлумачення світу Платоном знаходиться вчення про „світову душу". Душа ув'язнена в темницю нашого тіла тимчасово. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віровчення. Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Наприклад, він висунув ідею „досконалої держави", якою керують мудреці-філософи, захищають мужні воїни, а решта населення розсудлива і законопослушна. Він також розвивав діалектику, розкриваючи ряд її категорій.

Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла в творчості Арістотеля (384-322 до н.е.), учня Платона. У своїх творах знання про світ він ділив на фізику („другу філософію") і ті, що знаходяться після фізики - метафізику („першу філософію"). „Перша філософія" визначалась як наука про першоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше.

Арістотель визнавав матерію вічною, але пасивною. Активно творчою для нього є форма, а „формою всіх форм" - бог. Людина здатна досягти збігу мислення

зформами буття. Для цього необхідно опанувати логічними категоріями. Перш за все, такими як сутність, якість, дія і багато інших. Ради цього Арістотель створив логіку - науку про мислення, яка слугує людям й сьогодні.

Філософія Арістотеля, як і Платона, суттєво вплинула на розвиток всієї західноєвропейської філософії, релігії, духовної культури.

Своєрідне узагальнення старогрецької класичної філософії відбулося в елліністичний період (кін. IV ст. до н.е. - V ст. н.е.), який також багатий на

13

виникнення різноманітних філософських шкіл і вчень. Наприклад, стоїцизм (кін. IV ст. до н.е.) вчив, що людина цілком залежить від зовнішнього світу. Вивчаючи цей світ як умови життя, як необхідність, людина може добровільно йому підкоритися. Тоді "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Для гідного життя потрібно виховати в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, мужність, спокій. Цього здатна досягти кожна людина, бо від природи вона вільна. Стоїки заперечували насилля людини над людиною. Людська моральність полягає в тому, навчали вони, щоб керуватись розумом, який є часткою розуму світового.

Представники скептицизму (з грецької "скептикос" - той, що вивчає), доказували, що у пізнанні світу людина обмежена недосконалістю своєї чуттєвості, а відтак не здатна до кінця його зрозуміти. Тим самим вони ставили під сумнів, скептично відносилися до набутих людьми знань. Водночас, повчали скептики, людина при всіх природних умовах, що її закріпачують, завдяки своєму внутрішньому духовному світу здатна бути непідвладною необхідності.

Послідовники Ешкура (342-270 до н.е.) стверджували, що основною метою філософії має бути досягнення щастя, відсутність страждань. Щастя досягається незворушністю духу.

Таким чином, у філософії Стародавньої Греції досить чітко зазначені елементи антропоцентризму та гуманізму. Людина розглядається як центральна ланка світу, як істота, що має право на власну долю.

3. Середньовічна філософія

Середньовіччя - ціла епоха європейського життя (У-ХУІ ст.), коли, з одного боку, в політичному, соціальному та духовному житті багатьох країн панувала релігія, а з іншого — розвивалася хімія, напрацьовувалися сучасні виміри руху — простору - часу, велися суперечки про душу і духовність людини, здійснювалися великі географічні відкриття.

В центр філософії Середніх віків ставився бог. На зміну вільному злету філософської думки прийшли релігійні догмати. Усі філософські роздуми були пов'язані з богослов'ям.

Найвизначнішими були вчення „отців церкви": Тертуліана, Августина, Фоми Аквінського. Тертуліан (160-220) був одним з перших дохристиянських теоретиків. До нього християнство намагалось узгодити біблійні тексти з грецькою філософією. Тертуліан чітко розмежував віру і розум. Абстрактному всеосяжному розумові він протиставляє дію обмеженого людського практичного розсудку. Необмеженість у всьому належить лише богові і тільки йому. Він - одночасно і тіло, і дух.

Більш широким було вчення християнського теолога Августина Блаженного (354 -430). Тлумачачи світ як боже творіння, він розкривав ніким ще не зачеплені філософські проблеми змін у світі і, насамперед, розвитку людської особистості та суспільства в цілому. Прагнення людини повинно бути спрямованим до „граду божого", пише він в одноіменному творі, бо „град земний" є суєтним, породженим людським самолюбством, що суперечить божому визначенню людини - любити бога. Час, як зміна сущого, є вмістилищем душі, — доказує Августин. Душа постійно чекає справедливості. Насилля над людиною є найбільшим злом, тому справедливо його викоренити взагалі.

14

Одним з найвизначніших філософів Середньовіччя був Фома Аквінський (12251274). Його філософсько-теологічне вчення стало офіційною доктриною католицької церкви. Із 28 томів його праць найбільш визначними є "Сума теології"

і"Сума проти язичників". В них автор доказує, що більшість створеного богом непідвладне осягненню людським розумом, тому тут усе повинна визначити віра. Причиною всіх змін є бог. Неповторність людини полягає в індивідуальності душі кожної з них, адже душа персонально надається богом. Це було ідеалістичне тлумачення висновків Арістотеля про світобудову та людську душу. Особливо цінує й сьогодні католицька церква п'ять доведень Фоми Аквінського існування бога: все що рухається має першопричину; все повинно бути кимось створене; випадковостей не буває, все закономірне; все повинно вимірюватись чимось найвищим; все у світі цілеспрямоване. Відповідно, на думку теолога, все у світі підвладне лише богові.

Таким чином сформувалась середньовічна схоластика - тип релігійної філософії, що підпорядковувалася теології. В ній догматизм переплітався з деякими раціоналістичними міркуваннями. Схоластика в певній мірі була і в старогрецьких вченнях. Але там, наприклад, у Платона, провідну роль займала філософія. В середні ж віки - навпаки.

Проте схоластика відіграла значну роль в поширенні освіти в Західній Європі. Вона стала в свій час основним напрямком освітянської діяльності тогочасних університетів. В них розвивалася думка про природу, людину, мораль тощо. Показовою в цьому відношенні е суперечність між реалізмом і номіналізмом.

Біля витоків реалізму стояв Іоан Скот Ерігуена (810-877), що в своєму творі „Про розподіл природи", змальовуючи загальний світ, доказував його божественну єдність. Ця „єдність" визначає існування усіх окремих речей і процесів. Хоча вони

ііснують якийсь час індивідуально, проте неминуче гинуть і повертаються до загального („єдності"). Таким чином, реалізм (дійсність) для Ерігуени полягає в підпорядкуванні окремого загальному, що позбавляє його свободи існування. При тому мислитель в центрі світу ставив людину, пояснюючи, що при її повній залежності від бога (єдності), вона здатна до особистого життя. Це була, по суті, ідея антропоцнтризму (постановки людини в центр усього сущого).

На противагу реалізму, що визнав дійсним лише „універсали" (загальності), представники номіналізму доказували, що „універсали" це лише назви, імена („номена" з латини - ім'я). Реальними, насправді, бувають лише окремі речі.

Значить вони, а відповідно і люди, функціонують довільно, відособлено. Це ще не був повний відхід від схоластичних канонів реалізму, проте в подібних судженнях про світ відчуваються його природничі начала.

Полеміка між номіналістами і реалістами велася цілі століття. За цей час сформувалася значна кількість натуралістичних концепцій. В певній мірі тому сприяла творчість Роджера Бекона (1214-1292), що глибоко цікавився природознавством. Ще не виступаючи за повне розмежування теології і філософії, він водночас визнає „суверенність" останньої.

Суттєва значущість вчення Р.Бекона полягає в тому, що він створив цілу програму розвитку наукових знань, доказуючи необхідність і можливість всебічного пізнання світу. Це вело до духовного розкріпачення людини, посилення її впевненості в силі власного розуму.

15

Вже пізніше Іоган Дунс Скот (1256-1308) відокремив філософію від теології, надаючи їй право на практичні знання, переважно етичні. Людська воля, пояснював він, має автономний характер, тому свобода людини є її найглибшою сутністю.

Епоха Середньовіччя породила велику кількість мислителів, що підготували перехід до філософського матеріалізму епохи Відродження.

Контрольні запитання:

1.Що лежить в основі різних етапів розвитку філософії?

2.Які основні школи має староіндійська філософія?

3.Чим характерна філософія Стародавнього Китаю?

4.Розкрийте особливості філософських вчень Стародавньої Греції.

5.Чим характеризується філософія Середньовіччя?

Тема III. Європейська філософія XV - XIX ст.

1.Філософія епохи Відродження та Нового часу.

2.Німецька класична філософія.

3.Філософія марксизму.

4.Українська філософія.

Література:

1.Гусєв В.Л. Західна філософія Нового часу. - К.: Либідь. - 1998. - 368 с.

2.Введение в философию, ч. І. - М.: Политиздат. - 1989. - С. 146-279.

3.Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч.- М.: Политиздат. - 1991.

4.Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф. Надольний та ін. - К.: Вікар. - 1997. - С. 64-217, 166-185.

Знати основні поняття:

Апріорі, метод, механістична картина світу, емпіризм, раціоналізм, гносеологія, агностицизм, розсудок, розум, світовий дух, чистий розум, абсолютна ідея, "річ у собі", антропологізм, свобода, секуляризація, пантеїзм, деїзм, геоцентризм, геліоцентризм, сенсуалізм. Просвітництво, гуманізм, субстанція, географічний детермінізм, фаталізм, антропологічний матеріалізм, аскетизм, патристика, автохтонний, національна ідея.

1. Філософія епохи Відродження та Нового часу

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ (ХУ-ХУІ ст.) характеризується формуванням антропоцентризму та спробою відновлення канонів філософії Стародавньої Греції. Проте ще тривалий час в європейській культурі відчувався вплив філософії Середньовіччя з її геоцентризмом. Відбувалася секуляризація філософської думки

. Вона вивільнювалася з-під впливу релігії через оголошення людини природною, а не божою істотою. Поширювався і пантеїзм (грецькою "пан" - усе, а "теос" - бог) - ототожнення бога зі світом природи.

16