Файл: Філософія.pdf

1844 році Маркс вперше обґрунтував матеріалістичне розуміння історії. Він пояснював, що первинним, визначальним у житті людства є матеріальне буття, а все духовне та соціальне - похідне від нього. Не воля людей, дух чи розум визначають їх життя, а матеріальне виробництво, економічні стосунки в суспільстві і, перш за все, форми власності.

Приватна власність, доводив Маркс, породжує експлуатацію людини людиною і приводить до відчуження людини. А це значить, що в умовах приватної власності робітник, хоча й виробляє певну продукцію, не має до неї ніякого відношення, вона йому чужа, байдужа. Цим самим він відчужується від процесу праці. Таким чином, людина праці умовами приватної власності виштовхується за межі нормального буття, втрачаючи свою родову сутність: бути активною і творчою істотою. Все це так пригнічує працюючу людину, що вона стає чужою, байдужою і до інших людей як у сфері виробництва, так і в побуті.

Цим судженням Маркс підштовхує до думки: для звільнення людини від відчуженої праці необхідно ліквідувати приватну власність. Це може відбутися в комуністичному (латиною "комуніс" - загальний) суспільстві.

Проте Маркс прекрасно розумів, що "не хлібом єдиним живе людина". Оспіване ним "царство свободи" знаходиться "по той бік сфери власне матеріального виробництва". Розвиток усіх людських сил, розквіт кожного індивіда, повне задоволення його потреб є самоціллю комуністичного майбутнього. А воно набагато ближче до духовного виміру, ніж до матеріального.

У вченні про людину Маркс піднявся значно вище попередників. До нього сутність людини вимірювалася або через наявність свідомості (Фіхте, Гегель), або через виявлення її природних характеристик (Фейєрбах). Це були односторонні виміри. Маркс же пов'язав матеріальне й духовне в людині її соціальною визначеністю. Для нього людина й не суто природна і, водночас, не лише духовна істота. Вона - людська істота, рід якої твориться суспільним життям.

Маркс не відкидає думку про "природність" людини, тим більше, що він розглядає природу як "частину" людини, а не навпаки. Адже суспільна людина підпорядковує собі природу, активно її перетворює у своїх інтересах. Цей процес Маркс назвав практикою. Нею людська думка "опредмечується", у той же час практичною діяльністю людини природа набуває соціальних рис - твориться "друга природа" (якої немає у "першій"): будівлі, машини, їжа, одяг, транспорт тощо. Тим самим природа "гуманізується", "олюднюється", "соціалізується", а людина в той час "натуралізується", "оприроднюється". Чим вищий рівень соціального прогресу, тим глибшим стає "олюднення" природи і, відповідно, "оприроднення людини".

Взаємопроникнення процесів "олюднення" природи та "оприроднення" людини приводить до стану світової гармонії, що є, за Марксом, комунізмом. Вільний розвиток кожного, стверджується в "Маніфесті Комуністичної партії", є умовою вільного розвитку всіх.

В подальшому ці ідеї були викривлені багатьма послідовниками Маркса. Так, В.Ленін і його послідовник Й.Сталін в комуністичній теорії і практиці на чільне місце ставили народні маси, а особистість та її доля фактично до уваги не бралися, що привело до мільйонів людських трагедій і жертв.

Маркс, створивши теорію суспільно-економічних формацій, пояснював (через

21

конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами капіталістичного способу виробництва) закономірність приходу людства до комунізму. Вирішення такого конфлікту відбувається завдяки соціальній революції, яка є локомотивом історії. Перехід від капіталізму до комунізму, на думку Маркса, неможливий без

диктатури пролетаріату.

Таким чином, бувши гуманістом в обґрунтуванні сутності окремої людини, в процесі пояснення суті суспільних змін, Маркс виявився прибічником жорстокого насилля: революцій, громадянських війн, класової диктатури тощо...

4. Українська філософія

Українська філософія формувалася на підставі первісних міфологічних та релігійних уявлень. Праукраїнці вірили в безліч надприродних істот та божеств, що відображали явища природи. Від цього сама природа для автохтонного населення була головною умовою не лише життя та захисту, а й часткою особистого існування. Тому для українців поняття рідного краю, батьківщини завжди було і. є особливо цінними. Запроваджене з середини IX ст. православ'я несло аскетичне світоуявлення, але воно ні тоді, ні пізніше не побороло до кінця традиційного світоуявлення, проте сприяло формуванню державності, розгорненню духовної культури, освіти, донесло до праукраїнців подих високої старогрецької філософської думки. В патристиці Київської Русі з'явилися власні філософські роздуми (Іларіон Київський, Данило Заточеник та ін.) щодо сенсу людського життя. Перші світські твори: "Бджола", "Повчання Володимира Мономаха дітям" і, особливо, "Слово о полку Ігоревім", формували переконання щодо необхідності суспільної згуртованості та громадянської відповідальності.

Розбрат князів і монгольська навала з 1239 р. зупинили розквіт української філософської думки, але вже з другої половини XV ст. з'являються твори українців (Ю.Дрогобича, П.Русина, С.Оріховського, І.Вишенського) з філософськими роздумами про світ, людину, її щастя, суспільний устрій та ін. Поштовх цим думкам надав культурно-освітній осередок у м. Острозі (1576-1639), що розвивав українську культуру і освіту на тодішньому західноєвропейському рівні.

Різким опором національному і духовному поневоленню став братський рух, що розгорнувся в XVII ст. і символізував відродження в народі власної гідності, своєї культури та її осередку - філософського осмислення світу і себе в ньому.

Класична українська філософія сформувалася в Києво-Могилянській академії (1632-1817), де її викладали професори І.Гізель, Ї. Кроковський, М. Козачинський, О. Дубневич, Г. Кониський та ін., спираючись на досягнення тодішньої західноєвропейської філософії. Архівні джерела вказують на досить чітке розмежування в академії філософії і богослов'я, своєрідне тлумачення теорії пізнання, наявність діалектики, глибоке соціальне звучання філософських курсів. Недаремно багато випускників академії виступали за незалежність України. Так, Ю.Немирич та П.Орлик обґрунтували це теоретично, а І.Виговський, І.Мазепа, Д.Нечай та інші спробували здійснити практично.

Ціла плеяда випускників академії сказала своє вагоме слово і в царині філософії. Найкращим з них був Г.Сковорода (1722-1794) - філософ, поет, перекладач, митець. Онтологічне його погляди будувалися на біблійній основі, а етичне та аксіологічне вчення є дуже сучасним. Його оспівування людини праці,

22

природи добра та людяності і сьогодні слугують взірцем істинно філософських міркувань. Сучасник Сковороди, теж випускник академії, Я. Козельський (17291793) поширював гуманістичні ідеї, боровся за соціальну справедливість, розповсюджував наукові знання.

Особливо сильного звучання українська соціальна філософія набула завдяки кирило-мефодіївцям - Т.Шевченку, М.Костомарову, П.Кулішу, М.Гулаку, Б.Білозерському та ін. В "Законі Божому" кирило-мефодіївці глибоко обґрунтували

українську національну ідею - український народ має історичне право на суверенне і незалежне життя. Її розгорнули культурно-просвітницькою діяльністю по всій Україні громадівці. Тому, незважаючи на постійні заборони Польщею, Австрією, Росією в Україні всього українського, серед народу поширювалися думки про свободу і власну державність.

Глибоко філософський зміст мають праці далеко до кінця не вивчених П.Юркевича, С.Подолинського і, як не дивно, навіть І.Франка. Останній у суто філософських творах "Що таке поступ?", "Мислі о еволюції...", "Про соціалізм" та багатьох інших висунув ідеї, що випередили свій час і є актуальними сьогодні. Такими є думки про "хвилі прогресу", а теорія розбудови демократичного суспільства мала б бути в основі сьогоднішнього становлення української державності.

Навіть в радянські часи українська філософська думка зуміла зберегти певну оригінальність, не кажучи про творчість представників діаспори: Д.Чижевського, філософів-державників Д.Донцова, В.Липинського, І.Мірчука та ін. Сьогодні ця думка хоча і повільно, але неухильно розгортаючись, невпинно наближається до рівня світової.

Таким чином, українська філософія має багату історичну традицію і суттєвий філософський доробок, завдяки чому займає гідне місце серед інших національних філософій.

Контрольні запитання:

1.Які особливості мала філософія епохи Відродження?

2.Чому в Новий час особлива увага приділялася методам пізнання?

3.Що означає "механістична картина світу"?

4.Яка сутність європейського Просвітництва?

5.Що собою являє філософія марксизму?

6.Які етапи у своєму розвитку пройшла українська філософія?

Тема IV. Західна філософія XX ст.

1.Криза класичної філософії.

2.Сучасні філософські течії та школи.

Література:

1.Философия XX века: Учебное пособие. - М., Знание. – 1997.

2.Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у 6-ти книгах. - К.: Довіра. - 1993. Книга 6-та.

23

3.Введение в философию: Учебник, ч. І. - М., Политиздат, 1991.

4.Філософія: Навчальний посібник /І.Ф. Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1999. - С.

118-165.

5.Зотов А.Ф., Мельвіль Ю.К. Западная философия XX века. Учебное пособие. - М.: Проспект. - 1998.

Знати основні поняття:

Воля, інстинкт, ірраціоналізм, містика, антропософія, технократизм, сцієнтизм, антисцієнтизм, екзістенціалізм, неотомізм, персоналізм, позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, прагматизм, герменевтика, психоаналіз, філософія життя.

1. Криза класичної філософії

Класична філософія в основі спиралася на глибоку віру в силу розуму і на гуманістичні традиції. Але на початку XX ст. частина філософів дійшла висновку про вичерпаність і навіть недієздатність тих учень, котрі спиралися на ідеї філософії Відродження та Просвітництва. Доказувалося, що класична філософія безпідставно показувала людину як істоту високої моралі та гуманних ідеалів. Основою для такого твердження стали гігантські катаклізми, що потрясли світ на початку нашого століття: світова війна, страхіття революцій у ряді країн, громадянська війна в Росії, велика економічна криза в більшості розвинених країн у 20-30 рр. та ін. Все це привело до кризи в культурі, духовному житті та моралі, що й підштовхнуло до перегляду класичних філософських канонів.

Вже основоположниками марксизму була закладена думка про зміну старих філософських основ. Знаменита теза Маркса про те, що філософи повинні не пояснювати світ, а змінювати його, вводила філософію в інше, ніж це робив її класичний варіант, русло. Але, якщо марксизм вважав основною підставою своєї філософської парадигми класичну філософію, то паралельно виникли вчення, котрі взагалі її заперечували.

Одним з перших і найбільш значних представників некласичної філософії був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900), автор оригінальних творів "По той бік добра і зла", "Ранкова зоря" та ін. На зміну ідеям гуманізму, розуму, духовності він розробив теорію "про волю до влади". На його думку, людина підвладна не розумові і діє не за принципами моралі, а керується волею, силою та інстинктом самозбереження.

Автор відомого в свій час твору "Присмерк Європи" Освальд Шпенглер (18801936) взагалі звинувачував філософію в кризових соціальних ситуаціях, що складалися в європейських країнах. І іспанський філософ Ортега-і-Гасет (18831955) теж вважав соціально-економічну й духовну кризу в Європі причиною загибелі класичної філософії. На його думку, філософія має займатися лише аналізом досвіду власних переживань людини. З'явилися й інші точки зору на необхідність заміни класичної філософії іншою, більш близькою до внутрішнього виміру людини.

У той же час у філософії виникли напрямки та школи на захист її класичного варіанту. Прикладом тому може бути діяльність представників Марбургської школи: Г.Когена, П.Нортона, Е.Кассірера, що закликали: "Назад, до Канта!". На

24

позиціях повернення до кантівської традиції в філософії стояли й представники Фрейбургської (Баденської) школи: В.Віндельбанд, Г.Ріккерт й інші.

"Назад, до Гегеля" - кликали визначні філософи різних країн: у Німеччині Р.Кронер, Г.Лассон; в Італії Б.Кроче,

Дж. Джентіле; в Англії Ф.Бредлі. Але, незважаючи на це, критики класичного філософського мислення створили велику кількість своїх учень, шкіл, течій. Таким чином, в західній філософії XX ст. наявні різноманітні філософські вчення і напрями.

2. Сучасні філософські течії та школи

1. Ірраціональна течія в сучасній філософи. Ірраціоналізм (латиною - "несвідомий") відкидає можливості розуму щодо пізнання та усвідомлення світу. Натомість, основою світосприйняття він вважає щось непідвладне розуму, непідкорене йому (інстинкт, інтуїцію, волю тощо).

Показовою в цьому відношенні є "філософія життя". Один з її засновників, німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860), у своїй книзі "Світ як воля та уява" виклав думки, які набули значної популярності. Він ставив волю вище розуму. Бажання людини, сила її волі є визначальними в практичній діяльності й у взаєминах з іншими людьми. Розум не може контролювати волю, тим більше, що людська воля зумовлена "таємничими, силами" Всесвіту, якимось його "вольовим поштовхом".

Продовжив ці думки своїм ученням про "волю до влади" вже згаданий Ф.Ніцше. Серед усього живого, повчав він, прагнення влади зумовлює життєвий процес. Усе в живому світі підпорядковане чиїйсь волі. Хто її має більше, той і стоїть вище у житті, панує над іншими.

До "філософії життя" належить і вчення французького філософа Анрі Бергсона (1859-1941), лауреата Нобелівської премії. "Життя" Бергсон розумів як безперервний і незворотний потік народження неповторного й унікального в природі. Духовне ж засвоєння навколишнього світу йде завдяки інстинкту та інтуїції. Подібні судження підштовхнули інтелектуальну думку до розуміння і сприйняття світу в динамізмі та багатовимірності на відміну від попередніх, часто механістичних уявлень.

Значний внесок в ірраціональний напрям у філософії зроблено Зиґмундом Фрейдом (1856-1939), австрійським лікарем-психіатром, який створив філософію психоаналізу. Свідомість, що визначає людське "Я", писав він, важливий атрибут існування людей. Але крім нього є ще й "зверх-Я" - сукупність "занесених" у психіку соціальне важливих принципів та регуляторів. Також у психіці є "Воно" - невидимий "мікросвіт" несвідомого. На рівні психіки (несвідомого) відбувається функціонування організму людини, її творчість, реалізуються спонуки до дій. Не все здійснюється розумом, свідомо. Багато чого відбувається на рівні ірраціонального. Цінним у вченні Фрейда було вже те, що він звернувся до сфери підсвідомого, намагаючись всебічно його осмислити, що допомогло багато в чому зрозуміти різні життєві ситуації та поведінку людей.

Якщо "мікросвіт" несвідомого неможливо безпосередньо спостерігати, то, за Фрейдом, його все-таки можна досліджувати. А його прибічник К.Г.Юнг (18751961), швейцарський психіатр, через підсвідоме та його "архетипи" в міфах,

25