Файл: Філософія.pdf

Одним з перших звеличував людину німецький філософ Микола Кузанський (1401-1464). В його роздумах творцем сущого виступав бог, але поряд :і ним у світі вже наявна творча і активна людська особа. Італієць Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) проголосив людину винятковою істотою у світі. Вона такою є тому, що наділена свободою волі і можливістю вибору способів дій.

На підставі ідей свободи волі та творчої активності людини сформовані і соціально-філософські погляди італійця Школо Макіавеллі (1469-1527). Він доводив, що суспільним життям керують людські інтереси. Вищими інтересами є інтереси держави, і тому під час їх реалізації можна нехтувати інтересами окремих людей, принципами моралі тощо.

Пізній період Відродження (кінець ХУ-ХУІ ст.) також багатий на філософські роздуми. Так, голландець Еразм Роттердамськии (1469-1536) відкидав релігійне твердження про "зіпсованість" людини "першородним гріхом" і доводив, що у святому письмі людина покликана до активних дій, до життєвого самоствердження. Початок і кінець світу, пояснював філософ, у руках божих, але особиста доля визначається кожним індивідом окремо. Подібну точку зору називають деїзмом. Пантеїстичними були роздуми італійця Джордано Бруно (1548-1600). У нього природа не залежить від божественного впливу, а сама по собі здатна до самотворення. За таке заперечення необхідності бога інквізиція спалила єретика на вогні. Завершеності філософія Відродження досягла в творчості француза Мішеля Монтеня (1533-1592). Він у творі "Спроби" не лише пояснював самоактивність природи, а й повністю відмежував від неї людину, котра, на його думку, є унікальною за внутрішнім світом і здатна по-своєму впливати на оточуюче середовище. Так філософія звільнялася від впливу релігії і закладала підвалини для власного подальшого розвитку.

НОВИЙ ЧАС (кінець ХУП-ХУІП ст.) - період переходу Європи до промислового розвитку, а відтак і до бурхливого розквіту науки, техніки та освіти. Завдяки тому усвідомлення світу людьми вирвалося з зачарованого кола релігійних догм. Важливий вплив на цей процес мали думки польського вченого Миколая Коперника (1473-1543), що обґрунтував нову астрономічну систему - Геліоцентризм, відмінну від птолемеєвського геоцентризму. Пізніше німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) своїми дослідженнями започаткував сучасні наукові пошуки. Наукові знання породили філософський матеріалізм і набули прикладного характеру. Це привело до появи емпіризму — пізнання світу через досвід, практичні дії, на відміну від раціоналізму, що означає пізнання завдяки розумовому осмисленню об'єкта.

Відтак розпочався пошук ефективних методів (грецькою - способів) пізнання. Тут важливий внесок здійснив родоначальник емпіризму, англієць Френсіс Бекон (1561-1626), систематизувавши в багатоплановій праці "Велике відновлення наук" усі тодішні наукові здобутки.

Головне в пізнанні природи, вчив він, знайти такий метод, що вів би найкращим шляхом до істини. Як бджола переробляє нектар в дорогоцінний мед, так і науковець повинен перетворювати емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Найкращим методом Бекон вважав наукову індукцію - сходження від окремих спостережень до теоретичних узагальнень. Аналітикоіндуктивна методологія в науковому пізнанні визнавалася і англійцем Томасом

17

Гоббсом (1588-1679), а його співвітчизник Джон Локк (1632-1704) досліджував походження людського знання. Він доводив, що всі ідеї і поняття людини з'являються завдяки впливу об'єктів пізнання на органи чуття людини. Це була позиція сенсуалізму (латиною "сенсус" - відчуття) - пояснення пізнавального процесу на підставі чуттєвості людини.

На відміну від згаданих філософів-емпіриків, француз Рене Декарт (1596-1650) найкращим вважав метод дедукції, що лежить в основі раціоналістичного мислення. В дедукції, доводив він, вихідні положення є самоочевидними, інтуїтивними, як аксіоми математики. В основі інтуїтивного знання знаходиться беззаперечне твердження: "Я мислю", - адже лише воно доводить існування суб'єкта. Взагалі ж в процесі пізнання провідну роль відіграють вроджені у людей ідеї (як ідея бога, ідеї математики тощо). Проти теорії Декарта виступив голландець Бенедикт Спіноза (1632-1677), який пояснював, що у людей наявні лише вроджені здібності пізнавати світ. Тут філософ був дуалістом: світ сприймається завдяки чуттєвому досвіду, але сутність речей розкривається на раціональному рівні.

Дуалізм Спінози наявний і в обґрунтуванні субстанції -того, що породжує різноманітність світу. Для Спінози нею є єдність бога і природи. А для німецького вченого Готфріда Лейбніца (1646-1716) субстанціями є духовні монади, що мають божественне походження, а від того і активну силу, і вони організовують інертний матеріальний світ у різні форми існування.

Розвиток в Новий час різноманітних наук, особливо технічних, привів до механістичної уяви про світобудову. Систематизував її Т. Гоббс, виділивши в ній людину як мислячу частку. Водночас він підкреслював природне право людини на життя, а Д. Локк розгорнув його принципи у вигляді прав на життя, свободу і власність, що в 1949 р. закріплено в "Загальній декларації прав людини" 00Н.

На підставі роздумів про людину та суспільне життя виникла філософія Просвітництва XVIII ст., в основі якої лежить ідея гуманізму - означеності людини як вищої цінності буття. Француз Шарль Монтеск'є (1689-1755) одним з перших пояснював буття людини і суспільства як природний процес. Відтак людина здатна розбудувати щасливе життя і справедливий суспільний устрій. Проте на нього, за Монтеск'є, дуже суттєво впливають природні умови. Це так званий географічний детермінізм. Вольте? (1694-1779) в багатьох творах розглядав людину як суспільну істоту, адже всі стосунки між людьми, вважав він, створені самими людьми. Відкидаючи вплив на них релігії, тим не менш він докузував необхідність віри в бога, як засобу боротьби з насиллям. Покращення самої людини він вбачав в просвітництві, адже воно формує й" свідомість.

БЛИЗЬКИМИ до поглядів Монтеск'є були і роздуми Жан-Жака Руссо (1712-1778), що шукав причини нерівності людей і шляхи досягнення суспільної справедливості. Для цього необхідний такий суспільний договір , за яким меншість не змогла б привласнити здобутки більшості, а деспоти ніколи б не досягли влади. А Дені Дідро (1713-1784) досягнення справедливості в людських взаєминах вбачав у подальшому розгорненні наукових знань, поширенні освіти і покращенні моралі. Громадян слід виховувати так, щоб вони розуміли, що для особистого щастя необхідно бути чесною і добродійною людиною. Дуже важливо, щоб освіченим був монарх, адже він є запорукою справедливості в суспільному житті.

18

Таким чином, філософія Відродження і Нового часу просякнута гуманістичними ідеями і вірою у всемогутність людського розуму.

2. Німецька класична філософія

Німецька класична філософія здійснила сильний вплив на духовноінтелектуальний розвиток всього людства. Започаткував її Імануїл Кант (17241804). Його творчість ділиться на два періоди. Перший з них пов'язаний зі значними досягненнями в науці. Кант опрацював теорію приливів і відливів, висунув космогонічну гіпотезу про утворення планетарної системи з космічної газоподібної хмари, розкрив природні основи поділу людей на раси тощо. В цей період Кант визнає можливість умоглядного пізнання речей. Він доводив, що всяке знання повинно узгоджуватись з відповідними речами й явищами. Адже спроба пізнати їх до досвіду - апріорі завжди невдала. Тому провідним слід вважати у знаннях сам процес пізнання, а не об'єкти, що пізнаються. Завдяки пізнанню конструюється образ об'єкта (його якість, властивості, структура). Таким чином, думка передує природі матеріального. Не вона узгоджується з предметом, а навпаки. Так Кант прийшов до другого періоду своєї творчості, який він назвав критичним.

Цей період пов'язаний з аналізом відношення людини до світу речей і співвідношення з ними через процес пізнання. Основні його твори цього часу "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", окреслюють позицію автора, за його ж визначенням, як "критичний ідеалізм". Адже предмети досвіду, з якого розпочинається пізнання світу, створюються несвідомо силою уяви.

Розмірковуючи над складністю пізнавального процесу, Кант приходить до висновку, що загальні його результати не залежать від досвіду чи відчуття того, хто пізнає. На його думку, ці результати в сфері людської чуттєвості набувають "упорядкування" завдяки таким апріорним формам чуттєвості, як простір, час та інші. Адже розум, що стоїть вище розсуду людини і знаходиться за його межами, з'єднує все пізнане. Це "чистий розум", який байдужий до людського життя. Він виконує регулятивну дію: з'єднує в систему знання. Байдужість же розуму до людської діяльності створює факт "речей у собі", непізнаності конкретних предметів. У цілому усе це визначає механістичність позицій Канта, що обумовлюють жорстку природну причинність у всьому.

Але у вимірі людського буття Кант рішуче відмежовувався від панування того причинно-наслідкового процесу, який є у природі. Він стверджував, що наділена розсудком і розумом людина здатна вийти за межі механістичної природної вимушеності і розпочати свій, незалежний від зовнішнього впливу, ряд вчинків. Це дало змогу І.Канту зробити ключовий висновок у дусі гуманістичних традицій:

людина, як розумна істота, сама по собі є мета, а не засіб для сторонньої волі.

Звідси витікає і його так званий "категоричний імператив" (повеління): слід діяти завжди лише так, щоб людина була метою, а не засобом у досягненні чиїхось цілей.

Безумовно, що одним а найвидатніших представників німецької класичної філософії є Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). У своїх працях "Феноменологія духу", "Енциклопедія філософських наук", "Філософія права" та

19

багатьох інших він створив всеохоплюючу філософську систему світу з точки зору "абсолютного" (об'єктивного) ідеалізму. В "Феноменології духу" Гегель визначає духовну культуру людства як вияв творчої сили світового розуму. Духовний розвиток індивіда складає лише стадії самопізнання світового духа, творча діяльність якого отримала назву абсолютної ідеї. "Самоусвідомлення" Цієї ідеї знаходить прояв у вигляді логіки (законів мислення). Обґрунтував ці думки Гегель у праці "Наука логіки".

На погляд філософа, абсолютна ідея функціонує, змінюється, розвивається у відповідності до діалектичних принципів і законів. Кількісні зміни ведуть до якісних перетворень об'єкта, а джерелом цього є боротьба протилежностей у самому об'єкті. Якась з протилежностей ніби "відпускається" духом, вона набуває нової якості і вже проявляється на новому рівні, в новій іпостасі. Проте все нове несе в собі певні риси старого, що е процесом спадкоємності в розвитку. І так все це відбувається нескінченно, вічно. Ці принципи саморозвитку лежать в основі сучасної діалектики.

Однією з центральних проблем філософської системи Гегеля є проблема людської свободи. З її розвитком він пов'язує весь історичний процес. Виступаючи проти спінозівського розуміння свободи (як пізнаної необхідності, умов дії), Гегель тлумачить її як творче утвердження, як позитивну діяльність. Адже люди, ототожнюючи свободу зі сваволею, несподівано для себе стають й" невільниками. На дорозі у сваволі завжди виникають різні обмеження з боку волі інших людей: у поведінці, цілях, меті тощо, а це означає, що така свобода формальна, не життєва. Вона ніби є, але насправді відсутня, це нерозумна свобода. Лише розум, на думку Гегеля, встановлює рівень свободи. Він є її "самосвідомістю". Свобода тоді буде дійсною, коли вона наповнена розумом. Адже розум і свобода знаходяться в єдності, їх вмістилищем є вільна істота - людина. Проте в подальшому Гегель позбавляє її свободи дії. Для нього людина лише "окремий момент" історичного процесу, оскільки його формує народ, причому не кожен, а лише "історичний", а інші, "неісторичні народи" - лише підручний "матеріал історії".

Як найдосконаліший витвір природи пояснював людину Людвіг Фейєрбах (1804-1872). У його вченні вона показана як головна ланка світу, як вершина розвитку природи. Це був антропологічний матеріалізм.

Проте погляди Фейєрбаха на природу, яка створила людину, близькі до пантеїзму (грецькою "пан" - усе, "теос" - бог) епохи Відродження. Але ж Фейєрбах проголошує атеїзм - повне заперечення бога. Чим же він заповнює його місце у світі? Людиною. Причому у своїй філософії він й" проголошує не як об'єкт абстрактного, відокремленого від буття розуму, а розумною, дійовою істотою, що здатна до самовизначеності. І ще одне. В людському існуванні важливу роль відіграє чуттєвість. Завдяки їй людина пізнає світ і себе в ньому та стає творчою істотою. Найповніша реалізація людської чуттєвості досягається у взаємній любові людей. Лише вона піднесена до рівня релігії, - здатна ощасливити людство. На ці думки спиралась марксистська філософія.

3. Філософія марксизму

Створене Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) матеріалістичне філософське вчення стало в XX ст. найпоширенішим у світі. Ще в

20