Файл: Опорні конспекти з філософії.doc

3. Особливості розвитку української філософії у некласичний період

У ХУІП-ХІХ ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії і університетів. Петро Лодій (1764-1829 у дусі кантівської філософії визначав коло головних світоглядних проблем: Що таке людина? Що може знати? Що повинна роботи? Підкреслював високе соціальне призначення філософії, добре складаються справи в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.

Помфил Юркевич (1826 - 1874): "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", "Матеріалізм і завдання філософі? Філософські погляди П. Юркевича

- вважав філософські ідеї Платана та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;

- високо оцінював і філософію Геґеля, не приймаючи проте його діалектики;

- критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного;

- поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок морального життя людини.

Т. Шевченко (1814 - 1861):

- Ідея глибинної спорідненості людини із природою; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

- Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі.

- Ідея віри у справедливого Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

- Ідея насильницької народної революції;

- думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон Божий (Книга буття українського народу)" (1846), "Риси народної південно руської історії" (1861),. Вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших народів, дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців: правової, демократичної, парламентарної федерації слов'янських народів. Історичне призначення України полягає у об'єднання слов'янського етносу.

Михайло Драгоманов (1841-1895):

- ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

- обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;

- відстоював пріоритет громадянських прав над соціально-класовими інтересами;

- національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії і свободи шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості;

- вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму.

О. Потебню (1835 - 1891) зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості.

Іван Франко (1856 - 1916):

- був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;

- критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;

- народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;

- в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник історичних зрушень;

- в релігії вбачав моральну опору людства, нічим не замінну і в часи лихоліть, і в мирну добу;

- "державний соціалізм "вважав великим гальмом історичного прогресу.

Володимир Вернадський (1863-1945) створив нове вчення про біосферу, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних змін, унаслідок яких утворилась жива речовина. Завдяки цьому геосфера перетворилась у біосферу, що спричинило якісно новий стан земної оболонки. Завдяки новоутвореній живій речовині стало можливим ефективне засвоєння енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. Діяльність суспільна організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи - "ноосфери", центральною ланкою якої є наділена розумом людина. Загострилась ситуація в біосфері - постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Особливого значення набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності.

У радянській Україні філософія перебувала під контролем партійних органів і була перетворена у засіб обґрунтування комуністичних догм її оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму.. Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксизму-ленінізму - В. Юринець, В. Асмус, Р. Левик, Я. Розанов, та кафедра соціології - С. Семківський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, , П. Демчук.

Явищем у духовному житті 30-х р. стала літературна дискусія започаткована М. Хвильовим.

На західноукраїнських В'ячеслав Липинський (1882-1931) у працях "Листи до братів-хліборобів" , "Хам і Яфет" виклав своє бачення історичного процесу. Головним державотворчим чинником були елітарні аристократичні. Оптимальною для України формою державного устрою вважав монархію, яка успадкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Дмитро Донцов (1883-1973) проводив ідею самостійної української держави. У філософському плані сповідував позицію волюнтаризму, в нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби силою волі змусити народ стати рішучим та незламним.

У повоєнний період в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії АН України.. Філософський факультет, а пізніше - Інститут філософії очолив П.Копнін. В цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методологи, історії філософії. У 70-80-і рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених: В. Шинкарук, В. Танчер, Л.Левчук, В.Босенко, І.Бичко, В.Кудін, Б.Кубланов, М.Попович, В.Колодний. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності.

Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення: шляхи етногенези та націогенези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського суспільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація.

ВИСНОВКИ

Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цілу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по сьогодні.

Закріплення вивченого матеріалу.

1. Вміти давати відповіді на питання:

Передумови та джерела формування української філософії.

Особливості філософської думки Київської Русі.

Класична українська філософія.

Світогляд діячів національного відродженя.

Особливості української філософії в радянській період.

Сучасна українська філософія.

2. Вміти аналізувати:

Основні тематичні уподобання філософії В Київській Русі.

Особливості філософії національного відродження.

Основні проблеми сучасної української філософії, її зв'язок з загальносвітовою.

3. Підготувати доповіді:

Філософські погляди Г. Сковороди.

«Філософія серця» П. Юркевича.

Філософія мови О. Потебні.

Філософські погляди В. Вернадського.

Література:

1. Бичко І.В., Осічнюк Ю.В. Розвиток філософської думки в Україні. –К.,1991.

2. Горський В.С, Історія української філософії. К.,1996.

3. Історія філософії України: Підручник (за ред. М.Ф. Тараненко). –К.1994.

4. Історія філософії України: Хрестоматія. –К.,1993.

5. Мацько І.З. Острозька слов’яно – греко-латинська академія. –К.,1990.

6. Філософія Г. Сковороди (за ред. В.І.Шинкарука). –К.,1972.

7. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. –К.,1992.

Тема: Філософський зміст проблем онтології.

Основні поняття: онтологія, буття, матерія, світ, субстанція, реальність, рух, простір, час, дійсність розвиток, заперечення, тотожність, кількість, якість, боротьба протилежностей, випадковість, необхідність

План:

1.Проблема буття і основні шляхи її вирішення у філософії.

2. Філософське розуміння категорій “матерія”, “рух”, “простір”, “час”.

3.Сучасна світоглядна і наукова картина світу (синергетика).

4. Принципи діалектичного осмислення буття.

«Онтологія» (від давньогрецького «онтос» - буття, сутнє).

1. Проблема буття і основні шляхи її вирішення у філософії

Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також єдності світу як цілого. Філософія виводить всі свої теми, проблеми та міркування па певну граничну межу - межу буття та небуття. Буття – це філософська категорія, яка визначає об’єктивність існування матеріального й ідеального в довколишній дійсності в їх взаємозв’язку. Поняття “буття” є близьким до поняття “світ”, але не є тотожним йому. Світ – це визначення буття, це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю, в якій людина самовизначається як її суб’єкт.

Онтологія – це система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягається дійсність, це вчення про суще, першооснову світу.

Філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує складний зв’язок загального характеру, що виявляється у ступенях узагальнення буття, його рівнях і сферах: 1) буття як загальне (світ в цілому); 2) буття як особливе (буття групи предметів і окремих явищ); 3) буття як одиничне.

Розглядаючи проблему буття, філософія вказує на те, що змістом буття є загальна єдність різноманітної конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок всезагального характеру буття – предмети та явища світу. Усі вони унікальні, неповторні в їх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Разом з тим визнання їх унікальності потребує, щоб будь-яке одиничне явище включалося в систему зв’язків, об’єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних явищ, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність буття - основні форми буття:

• буття матеріальне: буття природи як цілого; буття окремих природних предметів; буття природних процесів (дощ); буття станів природи; буття речей, створених людиною.

• буття людини: буття людини як матеріального тіла; буття людини як живого організму; буття людини як Homo Sapiens.

• буття соціального: буття індивіда в окремому суспільстві; буття окремого суспільства; буття людської спільноти загалом.

• буття ідеального, духовного: буття індивідуальної свідомості; буття суспільної свідомості.