Файл: Опорні конспекти з філософії.doc

Соціально-філософські системи середньовіччя включають в себе кілька нових принципів, а саме:

по-перше провіденціалізм - трактуванням історії як прояву волі бога;

по-друге переорієнтація світогляду з демосу на особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин;

по-третє, християнський провіденціалізм, поєднується із земним суб'єктивізмом, це відбилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед богом.

У вченні Августина про розвиток суспільства покладене релігійне розуміння історії як прояву волі Божої, згідно з якою здійснюється передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.

Виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами мав гуманізм Відродження.

В епоху Нового часу соціальне пізнання стає на шлях природничих факторів розвитку суспільства. Ідея рівності людей перед Богом перетворюється в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності. Французький просвітитель, Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.), дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природні чинники. Концепцію всесвітньої історії як закономірного, взаємопов'язаного цілого процесу виклав у праці «Ідеї до філософії історії людства» німецький просвітитель Йоганн Гердер ( 1744-1803 рр.). Він розглядав історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи.

Суспільство, за Гегелем - вища сфера порівняно з природою, де абсолютний дух пізнає себе.

Суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності людей розглядав Карл Маркс (1818-1883 рр.) - суспільне буття людей визначає їх суспільну свідомість.

Максу Веберу (1864-1920 р. р.)- Йому належить розробка теорії соціальної дії. На думку М. Вебера, загальна модель суспільства має такий вигляд:

по-перше, всі людські дії безпосередньо пов'язані з матеріальним буттям індивідів;

по-друге, політичні, правові, моральні, релігійні та інші погляди вірогіднісні досягнення матеріальних інтересів;

по-третє, людина може повністю розкрити свою виробничу силу лише за умови переконання, що її дії спрямовані не лише на досягнення матеріальних інтересів;

по-четверте, всі фактори розвитку суспільства рівноправні. Наприклад, духовну культуру можна тлумачити як продукт економіки і навпаки - економіку як продукт культури.

У зв'язку з розробкою синергетичного погляду на свіч помітною стає тенденція застосування принципів синергетики (теорії самоорганізації) до розвитку суспільства. З точки зору синергетичного підходу до природи і суспільства будь яка система проходить через стани, які відзначаються граничною нестійкістю (точки біфуркації). В цих точках лінії розвитку розгладжуються, а з'являється цілий спектр різних, різноспрямованих можливостей якісної зміни стану. У даному випадку система опиняється перед вибором різних шляхів. Передбачити, який саме шлях система обере неможливо, так як це залежить від багатьох випадковостей. Це веде до тою, що еволюція набуває рис історії, вона унікальна, неповторна. Механізм біфуркації, фактор випадковості забезпечують перехід до стану вищої структурованості, впорядкованості як у просторовому, так і в функціональному сенсі. Підвищуючи складність, нова система формує новий тип розвитку, а саме певну функціональну цілісність, якої не мають її окремі частини. За цими закономірностями розвивається і Всесвіт, і людське суспільство.

2. Стихійне та закономірне в історії.

Суспільство є особливий феномен, що розвивається за своїми законами. Ознаки соціальних законів:

- це закони людської діяльності, поза людською діяльністю немає і бути не може соціальної закономірності.

- це закони не лише матеріальної, а й духовної діяльності людей.

- у розвитку суспільства діють як динамічні, так і статистичні закономірності.

- соціальні закони носять історичний характер.

Соціальний організм надзвичайно динамічний і тендітний. Його закони дають змогу охопити лише загальну лінію розвитку. А це робить маловірогідним одержання точних термінів певної події.

В історії діють люди, що наділені волею, свідомістю, пристрастями, тому розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій - свідомості і стихійності. Основними ознаками свідомого використання суспільних законів є: адекватне відображення цих законів; планування суспільного розвитку і передбачення його результатів; збіг поставлених цілей і реальних результатів діяльності.

Ознаками стихійності суспільних процесів можна вважати: незнання об'єктивних законів; хаотичність дій суб'єктів соціального розвитку; непередбачуваність та вірогіднісність наслідків людської діяльності;

Часто випадковість стає формою прояву історичної необхідності, формою реалізації закономірності. Вона може бути способом перетворення можливості на дійсність. Необхідність у суспільстві, як правило, діє у вигляді стихійної сили, що прокладає собі шлях через безмежну кількість випадковостей. Вона виявляє себе лише як кінцевий результат діяльності.

Випадковість з'являється в точці перетину подій та процесів, кожна з яких має необхідний характер. У конкретному суспільному житті будь-яка подія в один і той же час, але в різних відношеннях є і необхідною, і випадковою.

Виникнення синергетики та поширення її принципів на людську історію привело до встановлення глибинної єдності і взаємопроникнення необхідності і випадковості. Необхідність реалізує себе між точками біфуркації. Саме тут відбувається «вибір» соціальною системою варіантів свого подальшого розвитку. Уявлення про «лінійну» підпорядкованість суспільного розвитку об'єктивним законам, що нібито діють автоматично, змінюються вірогіднісністю соціальної динаміки.

Закономірності соціальної динаміки за своєю суттю є законами людської свободи. Людина як суб'єкт діяльності має обрати одну з багатьох альтернативних можливостей свого майбуття. У цьому виборі і свобода, і відповідальність людини. Людина не є вільною у виборі об'єктивних умов своєї діяльності, проте вона має певну свободу у виборі цілей та засобів досягнення обраних цілей

Розвиток суспільства носить закономірний синергетичний характер. Людина може пізнати закономірності суспільного розвитку і діяти відповідно до них.

3. Проблема прогресу та періодизації суспільного розвитку.

Під прогресом розуміють такий напрямок розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого,від менш складного до більш складного.

Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається. Ідею суспільного прогресу як прогресу розуму і науки відстоював французький мислитель Жаи Кондорсе (1743-1794). Історія людства у К. Маркса та Ф. Енгельса постає - історією суспільно-економічних формацій.

Сучасні мислителі виходять з визнання цілої системи факторів, що обумовлюють суспільний прогрес: ефективність виробництва; організація соціального управління; стан сфери побуту; рівень споживання матеріальних і духовних благ; розвиток науки і культури; освіта і виховання є постійним нарощуванням цих вершин.

В світовій суспільній думці щодо прогресу у цілому і прогресу духовних надбань людства існували й існують так звані релятивістські концепції - виходить із твердження про те, що кожний народ мас свою неповторну історію, не можна говорити про більш, чи меньш прогресивні, більш високі чи менш високі культури - Вільгельм Дільшей, Броніслав Маліновський, Клод Леві Стросс. Інший підхід говорить про кризу цивілізації, про загрозу, що нависла над світом у XX ст. у зв'язку зі зростанням техніко-технологічної о потенціалу суспільства - І' Р. Арон.

Якщо ми визнаємо прогрес суспільного розвитку, то постає питання про його критерії. Універсальним критерієм суспільного прогресу є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її зага­льнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи.

З питанням суспільного прогресу тісно пов'язана проблема періодизації суспільного розвитку. Одним з перших дослідників цієї проблеми був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті „Засади нової науки про загальну природу нації"" проаналізовано життєдіяльність соціальних систем у їхньому розвитку від племінного побуту до Нового часу.

Французький філософ Огюст Конт (1789-1857) запропонував закон трьох стадій історичного розвитку: „теологічне мислення", пояснення усього людського буття дією надприродних сил; „метафізичне мислення", тобто пояснення буття посиланням на деяку абстрактну сутність; „позитивний" етап - відмова від абстрактного знання і орієнтація на використання знання конкретного.

У марксизмі періодизація історії суспільного розвитку проводиться через категорію суспільно-економічної формації. К. Маркс виділив три основні формації: докласову. класовоантагоністичну та комуністичну. Але більшість послідовників К. Маркса виділяють п’ять формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну.

Микола Данилевський (1822-1885) розглядав рух людського суспільства як низку співіснуючих соціальних організмів, їх він називав культурно-історичними типами, а на етапі зрілості - цивілізаціями. У праці „Росія і Європа" М. Данилевський виділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, ассирійсько-вавілонський, індійський, єврейський, грецький, римський, аравійський, германо романській. мексиканський, перуанський. За Данилевським, цивілізація - це певний період розкриття тих унікальних задатків, що зумовлюють своєрідність духовного світу народів. Це своєрідний пік розвитку культури.

Освальд Шиенглер (1880 - 1936) тлумачив цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Філософ нараховував вісім таких цивілізацій. До них належать: китайська, вавілонська, єгипетська, антична, арабська, західна, культура Майя та російська.

Англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі (1889-1975) у 12-томному „Дослідженні історії" налічує понад тридцять цивілізацій. Із них донині збереглося лише шість: західна, візантійсько-ортодоксальна, російська, арабська, індійська і далекосхідна (китайська японо-корейська).

В теоріях, які визначають основою розвитку суспільства виробничу діяльність людини. критерієм для виділення його етапів вважається відмінність у технологічних способах виробництва. У технологічних концепціях XX ст. (Д. Бєлл, Р. Арон) основою періодизації суспільного розвитку визначається технологія виробництва Деніел Белл ділить історію на:

- доіндустріальна;

- індустріальна, яка ототожнюється з капіталізмом;

- постіндустріальна, яка знаменує стрибок до нових технологій, становлення нових соціальних відносин на базі інтелектуалізації, комп'ютеризації, ресурсозбереженні.