Файл: Опорні конспекти з філософії.doc

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (Гаутама, III ст. до н.є.). Тут докладно розглядали засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: - сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (Канада. VI-V ст. до н.є.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму.

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання, пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя.

2. Основні ідеї філософії давнього китаю

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П'ятикнижжя ". У "П'ятикнижжі" в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава - це "Серединне царство ". Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття - Інь і Янь. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Янь утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Людина - органічна частина Космосу. Конфуціанство (Кун-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до н.є.). Це школа соціально-етичного спрямуваання. Вирішальну роль у людському житті відіграє закон або повеління Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон. Якшо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна"- цзюнь-цзи, яка у своїх діях має певні життєві принципи: «жень» —людинолюбство; "сяо" - повага до батьків (старших); "лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб. Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі е дотримання принципу "виправлення" імен.

Школу даосів заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до н.є.). У цій школі на першому плані ідеї світобудови. Людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао». У трактаті "Дао-де-дзин під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок бутя, універсальний закон світобудови, як людську долю, як закон правильного мислення. Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки.

3. Специфіка античної філософії

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").

Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета (624 - 526 рр. до н.є.). Від нього до нас дійшло дві тези: " Усе з води" та "Усе має душу". Мислитель висунув думку про першопочаток світу - без води немає життя. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Учень Фалеса - Анаксімандр (610 - 546 рр. до н.є.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це -. "апейрон", невизначене та безмежне.

Анаксімен (585 - 525 рр. до н.є.): початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий - повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Головний їх здобуток - розроблення таких ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

На думку Геракліта Ефеськього (544-483 рр. до н.є.), світ слід розуміти як потік, тобто: "Усе тече, усе змінюється" . У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через рух від протилежного до протилежного. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Причиною руху е взаємоперехід буття та небуття.

Елейська школа Парменід (540 - 450 рр. до н.є.) та Зенон (490 - 430 рр. до н.є.). Парменід стверджував: "Лише буття є, а небуття немає". Про що б ми не мислили, думка буде не порожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже є лише буття, що дорівнює собі самому і с незмінне й невичерпне.

Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до н.є.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно. Межа можливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. Вони все створюють та рухаються закономірно (свобода відсутня).

Емпедокл (483 - 423 рр. до н.є.) вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій (вогонь, повітря, люда й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду

Анаксагор (500-428 рр. до н.є.) - все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу — гомеомерій. Тому ми й бачимо різноманітність світу. Поєднання гомеомерій зумовлене ідеєю світового розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого.

Сократ (469 - 399 рр. до н.є.), вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі ("Пізнай себе"),бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.

Платон (427 – 347 рр. до н.є.) поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути розумом. Ідея - розумово схоплена сутність кожної речі. Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевершує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.

Аристотель (384 - 322 рр. до н.є.) проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (усі згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Остання є найважливішою, бо визначає місце конкретної речі в універсумі. Рух речей зумовлений тим, що вони прагнуть виконати своє призначення. Ототожнюючи річ та ідею, Аристотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями, не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думці, неприпущення суперечності та виключеного третього).

Філософія завершального циклу античної філософії була орієнтована на захист окремого індивіда в умовах руйнування античного полісу. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Епікурейство - Епікур (342 - 271 рр. до н.є.). Епікур доводив невмирущість матерії, відсутність необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту). Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди (дружня бесіда) та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність ("атараксії).

Скептицизм ("сумнів") Піррон (360 - 270 рр. до н.є.), звертав увагу на неможливість створення істинної філософії. Краще утримуючись від суджень. Зберігати самовладність (автаркію).

Стоїцизм (Зенон-стоїк (340 - 265 рр. до н.є.) закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми, що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини - спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; поділили філософію на фізику, логіку та етику.

Неоплатонізм (Плотін (205 -270) та Прокл (412-485) довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат еманації Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого - Єдиного. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного.

Висновки

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Давньосхідна думка надихає на заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів