Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

У 1927 р. на базі Бандунгського клубу Сукарно створив Національну партію Індонезії (НПІ). Вона вимагала надання країні незалежності. Засобами боротьби проголошувались єдність народу, масові антиколоніальні виступи, конфронтація з колоніальною владою. Не виключались насильницькі методи боротьби.

Теоретичною основою НПІ став розроблений Сукарно марха-єнізм- ідеологія простої людини; у ній поєднувались елементи соціалістичного народництва Сунь Ятсена і тактика ненасильницьких дій Ганді. За партією йшли лівонаціоналістичні жіночий і молодіжний союзи. На з'їзді останнього у 1928 р. під впливом Сукарно була оприлюднена ''клятва молоді'', в якій проголошувались індонезійські мова, батьківщина і нація єдиними для всьог населення архіпелагу. Це свідчило про формування індонезійської нації, зростання національної самосвідомості.

У 1932-1933 pp. виявилось, що колонізатори більше не можуть покладатися на колоніальну армію і флот.

Економічні негаразди, зниження заробітної плати військовослужбовцям викликали демонстрації протесту в Сурабаї. Піддавши арешту сотні ''заколотників'', командування швидко відправило звідси бунтівну ескадру в учбове плавання навколо архіпелагу. Проте 5 лютого 1933 р. на флагмані ескадри - броненосці ''Сім провінцій'' спалахнуло повстання індонезійських і голландських моряків. Вони повели корабель до Сурабаю, вимагаючи звільнити арештованих і встановити попередню заробітну плату. Тільки бомбардування, в результаті якого загинуло багато людей, змусило моряків здатися. Перелякане керівництво не тільки віддало повстанців до суду, звело до мінімуму ''тубільний контингент'' флоту, а й пішло на часткові поступки матросам.

Одночасно жорстокішими стають переслідування національних союзів. У них не дозволяють перебувати службовцям. їх мітинги забороняються поліцією. Проте лівонаціоналістична пропаганда продовжувалась. 1 серпня 1933 р. влада заарештувала Сукарно, а слідом за ним і інших керівників націоналістичних організацій. Всі арештовані без суду виселялись у віддалені райони Індонезії.

В атмосфері наближення військового конфлікту колоніальна влада поширила репресії щодо національного руху, лідери якого звертають свої погляди на Японію. За цих умов в 1935 р. відбулося об'єднання реформістських організацій в Партію Великої Індонезії (Паріндра). її перехід до відкритого співробітництва з колонізаторами, туманність поставленої мети і досягнення ''великої'', а не незалежної Індонезії, відштовхнули від неї ліві союзи і організації. У 1936-1937 pp. в ПВІ входило не більше 3,5 тис. осіб.

На противагу реформістам революційне крило національного руху в 1937 р. при підтримці комуністів, що діяли в підпіллі, створило партію Геріндо (Рух індонезійського народу). Кінцевою метою партія ставила завдання виборювати незалежність країни. Найближчою метою Геріндо було завоювання демократичних прав і свобод, створення справжнього парламенту і відповідального перед ним уряду.

У 1939 р. створено Політичне об'єднання Індонезії. Це федерація всіх провідних політичних партій. Вона виступала за єдність дій в боротьбі за демократичні реформи, прагнула виборів до парламенту і формування відповідального перед ним уряду. Федерація оголосила, що вона готова об'єднати зусилля політичних партій з голландською владою проти загрози нападу з боку Японії.

В'єтнам. В'єтнам, завойований Францією в другій половині XIX ст., до кінця Першої світової війни разом з Камбоджею та Лаосом входив до складу Індокитайського Союзу - колоніального володіння Франції в Південно-Східній Азії. У період французького колоніального панування В'єтнам був розділений на території з різними політично-адміністративними правами: Центральний^ Північний В'єтнам мали режим протекторатів на чолі з французькими резидентами, Південний В'єтнам вважався колонією і керувався губернатором. Резиденти і губернатор, у свою чергу, підкорялись генерал-губернатору всього Індокитаю. В'єтнамська монархія, представлена династією Нгуєнів, зберегла національну владу тільки в Центральному і Північному В'єтнамі.

Правовий стан в'єтнамців визначався спеціальним кодексом для тубільців, введеним французькими колонізаторами. На підставі цього кодексу в'єтнамці були позбавлені елементарних громадянських прав: права вільного переміщення по країні, права недоторканості житла. Вони підлягали арешту і ув'язненню без суду та розслідування за найменшу підозру в ''загрозі безпеці''. В'єтнамці не допускались до вищих посад в адміністративно-колоніальному апараті й в громадських службах.

З початку 20-х років в умовах післявоєнного економічного буму французькі колонізатори вдалися до розширеної експлуатації людських і природних багатств В'єтнаму. У В'єтнам ринув потік французьких інвестицій. На землях, з яких зганялись цілі народності, бурхливими темпами створювались французькі плантації каучук)', чаю і кави. Разом з тим проходив швидкий розвиток французького підприємництва у гірничодобувній та обробній галузях. Цілі галузі в'єтнамської економіки опинились в руках найбільших французьких монополій, підвладних могутнім фінансовим угрупованням Франції. У цей час завершився процес перетворення В'єтнаму на аграрно-сировинний придаток французьких монополій.

Незважаючи на деякий розвиток ринкових відносин і втягування В'єтнаму у світовий ринок, більш як 94% населення В'єтнаму змушено було працювати у сільському господарстві, де пануючими залишались феодальні і напівфеодальні відносини. В'єтнамські поміщики мали у своєму володінні 30% рисових полів. 10% формально вважались общинним фондом, фактично ж ним розпоряджались поміщики і сільська верхівка. Найбільш розповсюдженою формою землекористування була дрібноселянська кабальна оренда, що відбирала у селян до 70% урожаю. Головною фігурою в'єтнамського села був бідний селянин-пайщик - ''та дієн'', малоземельний селянин-влаєник. Феодальна експлуатація селянства доповнювалась торговельно-лихварською кабалою, а також тяжким тягарем податків.

Важливе значення для В'єтнаму мав революційний рух, що розгорнувся у сусідньому Китаї.

У першій половині 20-х років визвольний рух у В'єтнамі проходив під загальнонаціональними й демократичними гаслами. Соціально-економічні зрушення, що мали місце у В'єтнамі напередодні і після Першої світової війни, призвели до зміни в рушійних силах і формах визвольної боротьби. Центр в'єтнамського політичного руху перемістився в міста. З'явилися нові соціально-політичні сили - підприємці і наймані робітники.

У політичному русі активну роль відігравала радикально настроєна молодь. Відбулася політизація національно-визвольного руху. Одна за одною стали виникати в'єтнамські політичні партії і угруповання, з'явився ряд газет, які виступали з критикою французького колоніального режиму і вимогами демократичних свобод. Ліворадикальне крило в русі було представлене Партією нового В'єтнаму, Партією молоді та ін. На правому фланзі стала Конституційна партія, що висувала вимоги надання В'єтнаму статусу домініону, рівності французів і в'єтнамців в представницьких органах, демократичних свобод. її підтримували традиційна еліта В'єтнаму і компрадорська буржуазія. Національна партія В'єтнаму, на програму якої мали великий вплив народні принципи Сунь Ятсена, була радикально націоналістичною партією.

У 20-ті роки у В'єтнам проникає марксизм, що мало наслідком зародження комуністичного руху. Для становлення його велику роль відіграла Французька комуністична партія, яка приділяла велику увагу роботі серед народів французьких колоній. Відомий в'єтнамський революціонер Хо Ші Мін був одним з активних членів ФКП і брав участь у роботі її першого з'їзду. Через ФКП деякі в'єтнамські революціонери були направлені в Москву для навчання в Комуністичний університет трудящих Сходу.

У 1925 р. Хо Ші Міном на території Китаю була створена перша в'єтнамська організація комуністичного напрямку - Революційне товариство в'єтнамської молоді. Товариство незабаром приступило до систематичної роботи серед в'єтнамського пролетаріату і до розповсюдження марксизму у В'єтнамі. Під впливом діяльності товариства до пропаганди марксизму перейшла також Партія нового В'єтнаму. Але в марксистському русі не було єдності. Через розбіжності утворилось три комуністичні організації, кожна з яких вважала себе єдиною справжньою партією робітничого класу.

У 1930 р. в Гонконзі відбулась об'єднана конференція. На ній була створена Комуністична партія В'єтнаму. Незабаром вона стала називатись Комуністичною партією Індокитаю (КПІК).

1930-1931 pp. були роками піднесення революційного руху у В'єтнамі, викликаного економічною кризою 1929-1933 pp. Криза глибоко вразила економіку В'єтнаму, тісно пов'язану з світовим ринком. Вона призвела до згортання майже всіх галузей виробництва, масового звільнення робітників, розорення тисяч селянських господарств.

Початок революційному піднесенню поклали антифранцузьке повстання ієнбайського гарнізону у Північному В'єтнамі, ряд збройних виступів у нижній дельті Червоної річки і в Ханої, організовані Національною партією В'єтнаму. Ця партія, виступаючи за національну революцію, не змогла виробити соціальну програму руху і залучити народ на свій бік. її тактика грунтувалась на методах індивідуального терору та повстань. Тому ієнбайське повстання, незважаючи на героїзм його учасників, не підтримали народні маси. Протягом кількох днів воно було розгромлене французами. Вожді були страчені, а партія практично перестала існувати.

Наростаючі робітничі і селянські виступи очолила Компартія Індокитаю. Прийнята нею політична програма ставила першочерговим завданням в'єтнамського революційного руху ліквідацію поміщицького землеволодіння, розподіл землі між селянами, скасування колоніального режиму і завоювання незалежності.

На політичне становище у В'єтнамі напередодні Другої світової війни великий вплив мала перемога 1936 р. Народного фронту у Франції.

За активної участі комуністів у В'єтнамі виник рух за скликання Індокитайського конгресу з метою вироблення загальнонаціональних вимог до уряду Франції. Рух сприяв об'єднанню різних верств населення в єдиний фронт. В 1937 р. за пропозицією КПІК був створений Демократичний фронт, в якому об'єднались легальні комуністичні групи, індокитайська секція соціалістичної партії Франції, легальні масові організації робітників, інтелігенції, дрібних торговців. Таким чином, у В'єтнамі вперше була втілена в життя ідея єдиного фронту. Трудящі Демократичного фронту вимагали миру, демократичних свобод і покращення життя народу, виступали проти фашизму і війни, проти колоніалізму.

У результаті загальнодемократичного руху у В'єтнамі і Франції в'єтнамському народу вдалося в ці роки домогтися деяких успіхів. Керівництвом Демократичного фронту були видані декрети, які дещо покращували умови праці робітників в Індокитаї. Було передбачено поступове скорочення робочого дня до 8 годин, встановлено щотижневий день відпочинку, заборонено нічну працю для жінок і дітей. Демократичний фронт зміг провести своїх представників до виборних консультативних органів Північного і Центрального В'єтнаму та усього Індокитаю.

Таким чином, у В'єтнамі, як і в інших країнах, що були в колоніальній залежності, національно-визвольний рух вступив у нову фазу боротьби. Домінуючу роль у ньому посіли прокомуністичні сили.

Бірма. У національно-визвольному русі Бірми чітко простежувались дві течії: консервативна, представники якої прагнули до відновлення доколоніального становища, і новітня, представники якої поєднували національне визволення з модернізацією країни за європейським зразком.

Захопивши Бірму в XIX ст. англійці приєднали її до Індії і перетворили в один з своїх аграрно-сировинних придатків, який постачав рис, нафту, руду, деревину, був вигідним ринком збуту для промислової продукції метрополії.

Втягування Бірми у світовий ринок вело до підриву основ старого, феодального суспільного ладу. Процес проникнення нових капіталістичних відносин був повільним. Зростання національної бірманської буржуазії стримувалось англійською, індійською та китайською буржуазією і тому навіть до кінця колоніальної епохи вона була надзвичайно слабкою. У сучасних галузях виробництва робітничий клас країни складали іммігранти-індійці, серед яких переважали тимчасові робітники. Звідси малочисельність і слабкість місцевого, постійного робітничого класу.

Вплив на Бірму світового революційного руху йшов тоді в основному через Індію, де національно-визвольний рух був більш розвинутим і куди швидше сягали відгуки світових подій.

Виразником антиколоніальних настроїв стала буддистська молодь, яка у 1906 р. утворила першу загальнобірманську політичну організацію. У 1920 р. її перетворено на Генеральну раду бірманських асоціацій (ГРБА).

Соціальний склад ГРБА був досить широким - від патріотично настроєних підприємців, осіб вільних професій, поміщиків та буддійських монахів до селян і робітників. Провідну роль у ГРБА відігравали представники багатих прошарків бірманського суспільства, які відстоювали ненасильницькі методи боротьби з колонізаторами, а іноді й відступали від цієї боротьби.