Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

ГРБА відіграла велику роль у розвитку національно-визвольної боротьби бірманського народу в 20-х - на початку 30-х років.

Серйозним поштовхом для зростання політичної боротьби бірманського народу була відмова англійського уряду поширити на Бірму навіть ті реформи, які він збирався провести в Індії. Ця дискримінація викликала енергійний рух протесту. У Бірмі вперше відбулися масові політичні страйки. У Рангуні спалахнули страйки робітників, переважно індійців.

Особливого розмаху антиколоніальний рух набрав у кінці 1920 p., коли розпочався знаменитий страйк студентів Рангунсь-кого університету. Бойкот, що проходив під керівництвом ГРБА, схвилював країну, викликав симпатію у всіх національних прошарків і переріс у рух за національну культуру, за визволення бірманців від духовного рабства і колоніалізму. Бойкот призвів до створення незалежних від влади національних шкіл, з яких вийшло немало майбутніх політичних діячів Бірми. Загальнонаціональне значення бойкоту полягало в тому, що він поряд з іншими патріотичними виступами змусив провести в Бірмі реформи управління за індійським зразком.

Побачивши на практиці, що означали ці реформи для Індії, ГРБА вирішила їх бойкотувати. У 1921 р. на конференції ГРБА прийнято резолюцію з вимогами надати Бірмі статусу ''гомруля'' (самоуправління). Оскільки в ній були випущені слова ''в межах Британської імперії'', це фактично означало вимогу незалежності.

Форми боротьби були різноманітні: від політичних мітингів та бойкоту іноземної продукції до діяльності таємних селянських організацій і страйків робітників.

Велике незадоволення в країні викликало господарювання іноземців в економічному житті. Від нього страждали не тільки народні маси, а й бірманські підприємці, з котрих мало хто вибивався в ''люди'' через іноземних конкурентів. Особливо жорстоко страждали від англійських монополістів селяни, яким різними способами знижували закупівельні ціни на рис.

Великий вплив на розвиток подій у Бірмі мала економічна криза 1929-1933 pp. За роки кризи ціна на рис в Бірмі знизилася вдвічі і навіть втричі. І без того злиденні прибутки тисяч землеробів різко скоротились. Оскільки більшість селян була в боргу у лихварів, ті почали масово відбирати землі. Селянське землеволодіння було підірвано. До лихварів перейшло декілька мільйонів акрів кращих рисових земель. Це посилило невдоволення серед селян.

Криза погіршила і становище робітників. Знизилась зарплата, зросло безробіття. Збанкрутіло багато підприємців і ремісників.

У грудні 1930 р. в окрузі Нижня Бірма, яка найбільш постраждала від економічної кризи, почалось повстання селян. Воно охопило значну територію і перекинулось у Верхню Бірму. Повстання очолила таємна організація галонів. Галон за бірманською міфологією - казковий птах величезної сили, що вбиває у поєдинку дракона. В цьому випадку галон символізував бірманського пат-ріота-борця за свободу, дракон - гнобителя-іноземця. Організацію галонів очолював Сайя Сан. У повстанні взяли участь і рядові буддійські монахи, що користувались серед селян традиційним авторитетом.

Політичною метою повстання була ліквідація іноземного панування. У відповідності з традиціями Сайя Сан оголосив себе королем. У 1932 р. повстання було придушено.

Причинами поразки повстання були, з одного боку, військово-організаційні прорахунки, з іншого те, що свідомість повстанців залишалась обмеженою традиційною селянською ідеологією. Повстання мало велике значення в історії Бірми: воно стало одним з етапів визвольного руху. На його уроках вчились майбутні борці за свободу Бірми.

Прагнучи послабити визвольний рух у Бірмі, англійський уряд прийняв рішення виділити Бірму з Індії в окрему колонію, яка керувалась би безпосередньо з Лондона. Це рішення було представлене колонізаторами, як прояв турботи про самовизначення бірманців.

Коли англійський парламент прийняв ''Закон про управління Індією'', частиною його став ''Закон про управління Бірмою''. Згідно з цим законом, в Бірмі, що відокремлювалась від Індії, розширювалось виборче право, створювався двопалатний колоніальний парламент, колоніальний кабінет міністрів. Разом з тим англійський губернатор Бірми зберігав всі прерогативи влади і будь-коли міг відмінити дію нової конституції.

На початку 30-х років група патріотично настроєних молодих бірманців створила нове політичне товариство - асоціацію ''Наша Бірма''. Члени товариства почали додавати до свого імені слово ''такін'', по-бірманськи - господар. Називаючи себе такінами, вони тим самим підкреслювали, що справжніми господарями Бірми є бірманці, а не іноземці. Метою такінів стало досягнення незалежності Бірми.

Повною мірою рух такінів розгорнувся в другій половині 30-х років, коли асоціація з невеликого інтелігентського гуртка перетворилась на масову організацію.

Протягом 1938-1939 pp. вся Бірма вирувала. В різних місцях, особливо в Рангуні і Мандалаї, проходили політичні та економічні страйки, мітинги, бойкоти, демонстрації. Учасники руху вимагали відміни колоніальної конституції, скасування англійської влади, яку колонізатори використовували для придушення масових рухів, проведення земельної реформи для селян і прийняття законів про працю для робітників.

У 1939 р. створено Комуністичну партію Бірми. Комуністи відразу ж поставили питання про організацію єдиного національного фронту. Деяка частина лідерів національного руху почала покладатись на підтримку Японії у боротьбі з англійцями.

28. Африка між двома світовими війнами

Колонізація. Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший був розташований на північ від Сахари і примикав до Червоного моря. Він входив у зону поширення цивілізацій Середземномор'я - стародавньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилось декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглось християнство, і в середині XIX ст. тут утворилась держава на чолі з імператором-негуном.

Заголом цей регіон з давніми традиціями державності, відносно розвинутим господарством, був одним із центрів ісламської культури і християнства.

На південь від Сахари жили чисельні народи негроїдної раси, які перебували у стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і землеробства до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвинутими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний ''товар'' - рабів.

Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почались наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало захоплення у 1830 р. Францією Алжиру.

Проникнення у Тропічну і Південну Африку було повільнішим. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство. Проникнення вглиб гальмувалось поганими шляхами сполучень і наявністю вогнищ захворювань, від яких у європейців не було ліків.

На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія - Італії, Єгипет, Судан - Англії, частина Марокко - Іспанії. На території Африки залишилось лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка відстояла свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, що була заснована у XIX ст. неграми з США, які поверталися на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при відсутності там відносно стабільних державних утворень, то він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними. Це спричинило роз'єднання багатьох народів.

Соціально-економічний розвиток. Міжвоєнні роки були для більшості африканських країн часом економічного піднесення. Це було пов'язано із зростанням виробництва сільськогосподарських товарів, збільшенням видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це призводило до тісного прив'язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони, де проживали значні європейські общини: Південно-Африканський союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювались значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій.

Розвиток економіки африканських країн зумовив формування відповідних прошарків суспільства- підприємців, найманих робітників.

Важливим для африканських країн стало формування еліт з місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, вчителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.

Національно-визвольний рух. Різниця у характері колонізації призвела і до відмінностей у характері визвольного руху.

У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило, поєднувались з програмами модернізації держав за європейському зразком. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба у Марокко, де населення підняло повстання і утворило Республіку Ріф, що проіснувала б років (1920-1926 pp.). Повсталим вдалося розгромити під Анвалем іспанську армію.

Після об'єднання зусиль Іспанії і Франції, застосувавши танки і залучивши на свій бік частину марокканців, колонізаторам вдалося відновити колоніальне панування.

У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. Враховуючи перевагу європейців у озброєнні і ворожнечу між різними племенами, вони не були небезпечними для колонізаторів.

Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їх території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. В бойові дії на боці Антанти був втягнутий Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище було закріплено договором 1936 р.