Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.

У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. ЗО квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво.

Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Рабба-ні та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з'явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.

У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.

На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.

Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ ''Альфа'' захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль.

Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду - священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось.

У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички.

Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В.Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв'язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).

Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані.

Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем'єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила - рух Талібан, який об'єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.

75. Іран у повоєнні роки. Ісламська революція

Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 p., внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві, який зумів стабілізувати становище у країні.

1962 р. він проголосив у країні початок ''білої революції''-проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. Програма реформ змінювалась і уточнювалась. За роки ''білої революції'' в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров'я. 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода.

Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт).

Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Виступи народних мас під релігійними гаслами відбувались в Ірані неодноразово, починаючи з XIX ст.

Поразка революції 1951 р. супроводжувалась знищенням легальної політичної опозиції. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство, яке займало в Ірані привілейоване становище. Всього в країні нараховувалось 200 тис. службовців культу, 80 тис. мечетей, 300 духовних учбових закладів, в яких навчалось 60 тис. осіб. До цього слід додати 60 тис. прямих нащадків Мухамеда по чоловічій лінії і 1 млн. по жіночій. Всі ці люди незалежно від роду занять вважалися поважними людьми і заможними правовірними мусульманами.

Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Хомейні розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: ''Не Захід, не Схід, а іслам''.

Протистояння між шахом і духовенством набирало все більш непримиримого характеру. Репресії- шаха підвищували авторитет релігійної опозиції. Крім неї, проти шаха виступали Народна партія Ірану (Туде), ліворадикальні організації федаїв і моджахедді-нів, Національний фронт, Демократичний союз народів Ірану.

Криза шахського режиму наростала з кожним роком. За таких умов шах застосовував різні засоби, щоб зберегти владу. Заборона урядом проведення в траурні дні традиційних походів віруючих призвела до стихійного вибуху незадоволення населення. Остаточно авторитет шаха був підірваний розстрілом солдатами релігійно-політичного мітингу в мечеті. У відповідь 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні траур. Демонстрації у містах супроводжувались зіткненнями з військовими і поліцією. Федаї і моджахеддіни здійснювали напади на поліцейські установи, іноземців, які масово від'їжджали з країни. Спроба' шаха піти на поступки опозиції, призначивши прем'єр-міністром одного з лідерів опозиції Шахпура Бахтіяра, не мала успіху. Бахтіяр одразу позбувся підтримки опозиції. З кожним днем революційні події наростали і 6 січня 1979 р. шах залишив країну. Бахтіяр все більше втрачав контроль над становищем в країні. Повсюди створювались революційні ісламські комітети.

В лютому 1979 р. в Іран повернувся Хомейні. Тоді ж був створений Тимчасовий комітет ісламської революції, який очолив Базарган. Духовенство намагалось втримати революцію в мирному руслі, але це не вдалось. Після спровокованих боїв в районі бази Військово-повітряних сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією, в столиці розгорілось повстання. Монархія в Ірані була повалена.

Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни з СЕНТО, про розрив військових і цивільних контрактів з США та західними країнами; анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. Закривались іноземні фірми і банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. У відповідь на надання США притулку іранському шаху, в Ірані розпочалась антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення 52 американських громадян в заручники.

Захоплення заручників поставило американську адміністрацію перед необхідністю відповідних дій. США розірвали дипломатичні відносини з Іраном, заморозили іранські кошти в американських банках, розробили операцію ''Кіготь орла'' по визволенню заложників. Але зіткнення в повітрі літака і вертольота з десантом призвело до провалу операції. Смерть шаха в липні 1980 р. зняла напругу, і в 1981 р. заложники повернулись на батьківщину.

Незабаром після перемоги революції в Ірані посилились розбіжності між її учасниками. Поглибилось розмежування між політичними силами. Основна боротьба розгорілась між світськими партіями і духовенством. Поступово усувались від влади ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Хомейні з допомогою репресій ліквідував опозицію і очолив як релігійну, так і світську владу.

Спроби експорту ісламської революції і війна з Іраком дестабілізували становище в деяких регіонах ісламського світу, особливо в зоні Перської затоки.

Ісламська революція в Ірані стала кульмінацією процесу полі-тизації ісламу. Піднята іранською революцією хвиля ісламського фундаменталізму досі не втратила своєї сили. Нинішнє іранське керівництво проводить більш зважену політику, не йдучи, як раніше, на пряму конфронтацію з іншими країнами. З кожним роком фундаменталісти все серйозніше заявляють про себе. Найбільш широкого розмаху їхні дії досягли в Алжирі, де вони розгорнули терористичну діяльність проти іноземців і державних установ.

76. Країни Африки на шляху незалежного розвитку

Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило - почалися довготривалі громадянські війни.

15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд був створений. Але, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокувала громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля і звернулися до Південно-Африканської Республіки. У жовтні 1975 р. об'єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на м. Луанду. У цих складних умовах лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч з 4 на 5 листопада 1975 р. Ф.Кастро прийняв рішення про направлення в Анголу кубинських військ. Кубинські війська зуміли зупинити наступ і розгромити війська агресора. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано ''Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці'', згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.