Файл: Конспект лекцій Всесвітня історія ХХ століття.doc

У 1989 р. уряд Анголи зробив спробу знищити УНІТА, але наступ провалився і уряд Анголи погодився на переговори. Громадянська війна нанесла збитки країні в розмірі 25 млрд. доларів США, зовнішній борг зріс до 11 млрд. доларів. 31 травня 1991 р. Ж.Е. душ Сантуш - голова уряду Анголи і Ж.Савімбі - лідер УНІТА підписали в Лісабоні угоду про мир і проведення загальнонаціональних виборів, які були проведені у 1992 р. Перемогу отримала МПЛА. УНІТА не погодилася з таким розвитком подій і взялася за зброю. Громадянська війна продовжується по теперішній день.

Складна ситуація виникла у Південній Родезії. Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу - режим апартеїду - расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. Опинившись в ізоляції, білі у 1979 р. сіли з африканцями за стіл переговорів. Була розроблена нова конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі були проведені вибори і проголошена незалежність нової держави - Зімбабве.

Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після

Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966р. почали збройну: боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО.\ ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у] 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з'явилася ще одна держава в Африці.

В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія - Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРЮ, який веде партизанську боротьбу.

Розвиток країн Тропічної Африки виявився найбільш складним. У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні і напівфеодальні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому мали успіх країни Тропічної Африки, так це у створенні тиранічних режимів, як прорадянських, так і прозахідних. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до голодоморів. Нестабільність посилювалась через штучність африканських кордонів. У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі - але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.

Конфлікти виникали і на релігійному грунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Ерітрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

Так, Сомалі у 1977 р. пред'явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США.

У 80-ті роки Лівія відкрито втрутилась в етнічний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська потерпіли поразку, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними.

Щоб надалі запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 p.).

Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн - трайбалізм.

Трайбалізм - племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Причини цього явища внутрішні:

- незавершеність процесів формування африканського суспільства;

- відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн;

- складне переплетіння різних типів економічних відносин; •

- слабка соціально-класова диференціація суспільства;

- залишки родоплемінних відносин;

- широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

- економічна і політична залежність від розвинутих країн;

- наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична культура.

Зовнішні причини пов'язані з протиборством СРСР - США в період ''холодної війни''.

Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною і економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, гонкою озброєнь (на озброєння витрачається 5% валового внутрішнього продукту; у Південній Азії - 3,6%, Латинській Америці 1,6%), зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторі ськими методами правління, корупцією.

Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; од-; непартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальму вали соціальний прогрес в африканських країнах.

Військово-диктаторські режими можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні.

Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), С'єрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Ру-; анді, лівоавторитарні - в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.

Диктатор Ж.Б.Бокасса прийшов до влади в Центрально-Африканській Республіці у 1966 р. в результаті державного заколоту і правив країною протягом 13 років. Він оголосив себе маршалом і довічним президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе імператором. За роки правління він усував з посад всіх потенційних конкурентів, висилав їх з країни, арештовував, піддавав середньовічним тортурам.

їді Амін Дада у республіці Уганда ''прославився'' масовим; знищенням людей. За вісім років правління в 70-ті роки в країні було знищено 800 тис. осіб.

Понад ЗО років при владі у Заїрі знаходився харизматичний; лідер Мабуту Банга. Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших: її зовнішній борг досяг 8 млрд. доларів США. Зате сам Мабуту у швейцарських банках тримав 5 млрд. доларів. У 1998 р. його режим було повалено. До влади прийшли нові сили на чолі з Кабіла. Було змінено назву країни - Демократична Республіка Конго, проведено реформи, проте становище в країні залишилось нестабільним.

У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. У результаті боротьби проти повстанців північних провінцій Тігре та Ерітрея виникла опозиція в самій ефіопській армії (чисельність 500 тис. чол.). Після поразки армії в операціях проти повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва і населення, яке вже протягом кількох років потерпало від голоду, і у травні 1991 р. втік з країни у Кенію, а потім у Зімбабве.

Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія. Основне джерело прибутку країни - нафта. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. У 1967-1969 pp. в країні тривала громадянська війна, внаслідок якої Нігерія стала Федеративною Республікою. За 35 років незалежності чверть століття в країні панував військовий режим. Спроба у 1993 р. генерала Ібрагіма передати владу цивільним не вдалась.

Наприкінці 80-х років військово-диктаторські режими вступили в смугу гострих криз, пов'язаних з розпадом соціалістичної системи і закінченням ''холодної війни''. Диктатори втратили економічну і політичну підтримку з боку США та СРСР.

МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові і розв'язати їх нелегко. Це можливо лише при участі світового співтовариства і в формах, придатних для народів Африки.

Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого гатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи: - створювались автономне господарство і військова промисловість, що в умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких галузей господарства і штучне завищення цін і т.д.;

- робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

- розроблялась власна атомна зброя.

Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув'язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення - ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення.

Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використав вувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у] цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У| 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став Нельсон Мандела - лідер АНК.

Наприкінці XX ст. Африка залишається одним з найнестабі-льніших і найменш розвинутих регіонів світу.

77. Країни Латинської Америки у 40-90-ті роки. Інтеграційні процеси

Основні тенденції розвитку. У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що країни Латинської Америки значно раніше отримали незалежність. їм на шляху модернізації не доводилось переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії, вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні великих земельних володінь - латифундій. Це призводило до безземелля селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималось на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали латифундіям зростання промисловості, формування національного капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості у місто.

Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що користувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому - президентство Хуана Домінго Пе-рона в Аргентині (1946-1955 pp. і 1973-1974 pp.; у 1949-1955 pp. -фактичний диктатор).

Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском СІЛА його виробництво було припинено.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Змінивши його у 1956 p., Ж.Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.