Файл: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc

Зовнішнє та внутрішнє становище молодої республіки було важким. Країни Антанти в ультимативній формі за­жадали від переможеної Угорщини звільнення територій, призначених її сусідам — Румунії та Чехословаччині. Це рішення виявилося фатальним для поміркованих політиків на чолі з Каройї, що орієнтувалися на країни Антанти.

З цих обставин скористалася компартія, що розпочала підготовку до державного перевороту. Робітничі мітинги, демонстрації, страйки, захоплення та грабування селянами поміщицьких маєтків підривали будь-які спроби уряду стабілізувати економічну й політичну ситуацію. Держави Антанти, маючи територіальні претензії до Угорщини, ви­рішили випередити революцію й 19 березня 1919 р. запро­понували ввести до країни свої війська. Ця пропозиція була негативно сприйнята населенням Угорщини, і уряд Каройї повів переговори із соціал-демократами. Однак останні вирішили об'єднатися з комуністами, і 21 березня 1919 р. було утворено об'єднану Соціалістичну партію Угорщини (СПУ), яка проголосила, що бере владу до своїх рук. Робітничі загони роззброїли поліцію й жандармерію Будапешта, захопили найважливіші об'єкти столиці — вок­зали, пошту, телеграф, міст через Дунай. Було утворено уряд — Революційну урядову раду, що проголосила ство­рення Радянської республіки.

Доба Угорської Радянської республіки

Перші перетворення нового уряду здійснювались за відомим вже з Росії сценарієм: скасовувалися чини і зван­ня, церква відокремлювалася від держави, націоналізовувалися банки, великі й навіть дрібні підприємства, ощадні каси, транспортні та торговельні контори, скасовувалося поміщицьке землеволодіння. Націоналізації підлягали ді­лянки землі, що перевищували 100 хольдів (1 хольд = 0,57 га). Встановлювався 8-годинний робочий день. Про­вадилися примусова реквізиція майна заможних верств населення, виселення з квартир і переселення до них родин робітників. Використовуючи досвід комуністів Ро­сії, нова влада застосовувала репресії проти опозиційних верств населення. Передача поміщицької землі не селя­нам, а сільськогосподарським кооперативам, націоналіза­ція власності дрібної буржуазії, ремісників відштовхнули від нової влади значну частину населення.

Все це надзвичайно загострило ситуацію в країні й сприяло створенню антирадянського фронту. Його актив­но підтримувала Антанта, прагнучи ізолювати Угорщину від Радянської Росії, з якою було встановлено тісні зв'язки. Ленін докладав усіх зусиль для підтримки Угорської рес­публіки силами Червоної Армії. 16 квітня наступ проти Угорської республіки розпочали румунські, а незабаром і чехословацькі війська. Проти них діяла 300-тисячна угор­ська Червона Армія, що складалася здебільшого з робітників і селян, воїнів-комуністів інших національностей (чехів, поляків, австрійців, росіян та ін.). Румунські та чехосло­вацькі війська в квітні—травні 1919 р. відтіснили Червону Армію до ріки Тиса, захопивши майже половину території Угорщини. Надії на наступ військ Радянської Росії не виправдалися.

Влітку в Будапешті, Карпуварі, Калочі спалахнули антирадянські повстання, жорстоко придушені загонами угорських червоноармійців. Країна опинилася в економіч­ній блокаді, а уряд фактично не контролював ситуацію. Румунські війська перейшли у наступ і 4 серпня 1919 р. увійшли до Будапешта. Угорська Радянська республіка, проіснувавши 133 дні, була ліквідована.

Угорщина за режиму М. Хорті

Незабаром після цього було сформовано коаліційний уряд за участю соціал-демократів. Фактична влада знахо­дилась в руках Хорті, почалася розправа над творцями Угорської Радянської республіки. Боротьба за владу в 1919 р. в Угорщині обернулася національною трагедією. В січні 1920 р. було проведено вибори до Національних зборів, де більшість місць отримали Партія дрібних сільських хазяїв (ПДСХ) і пов'язана з католицькою церквою Християн­сько-національна партія (ХНП).

Легітимісти — прибічники реставрації монархії Габсбургів — домагалися повернення угорського престолу королю Карлу IV, але проти цього заперечували Антанта й держави-спадкоємиці Австро-Угорщини — Чехословаччина, Румунія та Королівство сербів, хорватів і словенців. У цій обстановці Хорті, що видавав себе за прибічника Габсбургів, добився, спираючись на армію та таємні союзи, проголошення себе регентом держави з дуже широкими повноваженнями (1 бе­резня 1920 р. 1 Національні збори прийняли рішення про відновлення монархії в Угорщині). Тріанонський мирний договір, підписаний у червні 1920 р., зафіксував розпад Австро-Угорщини та встановив кордони Угорського Коро­лівства, до складу якого ввійшло 33% колишньої території та 44% населення. На Угорщину було покладено обов'язок сплати репарацій державам-переможницям у Першій світо­вій війні. Чисельність її збройних сил обмежувалася 35 тис. чол. без права мати авіацію, танки й важку артилерію.

За межами Угорщини проживало 3 млн. угорців, і правлячі кола країни використали Тріанонський договір для розпалювання шовіністичних настроїв на користь відродження "великої Угорщини". Ця обставина викликала цілком зрозуміле побоювання сусідніх держав — Чехословаччини, Румунії, Королівства сербів, хорватів і словенців, що створили військово-політичний союз — Малу Антанту.

Карл Габсбург і легітимісти прагнули реставрувати мо­нархію і двічі 1921 р. робили спроби путчу з метою зведен­ня Карла на королівський трон. Проте Хорті відмовився віддати владу, посилаючись на позицію Антанти та Малої Антанти. З листопада 1921 р. І Національні збори прийня­ли закон, що скасував права Карла Габсбурга.

Режим М. Хорті, встановлений в Угорщині в 1920-1921 рр., мав авторитарний характер. Майже нічим не обмежена влада глави держави поєднувалась із збережен­ням парламенту й деяких елементів парламентської демо­кратії — загального виборчого права, опозиційних, в тому числі соціал-демократичної, партій. Хортістам не вдалося створити власної масової фашистської партії. Не маючи масової соціальної опори, хортізм спирався на цілу систе­му легальних і таємних союзів і товариств, таких як "Союз угорців, що пробуджуються" та інших. їхнім керівним центром був "Союз Етелкез", або "Екса", яким керувала "Рада Семи вождів". Хорті вважався "невидимим главою союзу" і контролював діяльність всіх цих організацій.

Економічне становище Угорщини вдалося стабілізува­ти лише в 1924-1926 рр. за допомогою позик, що надійшли від СІЛА, Великої Британії та Франції. Розрив із Австрією позбавив промисловість сильного конкурента, що призвело до значного зростання текстильної промисловості. Почала розвиватися важка промисловість, в тому числі машинобу­дування.

У сільському господарстві особливих змін не відбулося. Внаслідок аграрної реформи тільки 7% землі, що обробля­лася, були розподілені між селянами, головним чином заможними, прихильниками Хорті. Майже половина се­лянських родин не мала землі, тоді як великі поміщики володіли понад 30%.

У другій половині 30-х років внутрішню і зовнішню політику в країні почали визначати праві сили. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера активну діяльність в Угорщині розгорнули націонал-соціалістичні групи, які 1935 р. об'єдналися в партію "Схрещені стріли". Регуляр­ними стали німецько-угорські консультації на найвищому рівні. У серпні 1938 р. на переговорах Хорті з Гітлером і міністром закордонних справ Ріббентропом у Берліні було досягнуто домовленість про спільний воєнний виступ про­ти Чехословаччини. Угорські правлячі кола втягувались у фарватер воєнної політики Німеччини, ставали її близь­ким партнером.

Румунія. Перша світова війна, до якої Румунія вступила в серпні 1916 р. на боці держав Антанти, завдала народові величез­ного лиха. Слабо підготовлена до війни й погано озброєна румунська армія терпіла поразки, і вже 6 грудня німецькі війська зайняли Бухарест. Лише перекидання на Румун­ський фронт півмільйонної російської армії дало змогу зупинити наступ і затримати деградацію румунської армії. Окупанти грабували країну, вивозячи зерно, нафту, худобу та інші багатства. Війна заподіяла Румунії збитки у 31 млрд. золотих лей, 800 тис. чоловік (10% населення) загинуло. В країні різко загострилася внутрішньополітична обстанов­ка, розгорнувся революційний рух. У пошуках виходу із становища, що склалося, румунський уряд вирішив піти на укладання 9 грудня 1917 р. угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною про припинення військових дій. У березні— квітні 1918 р. в Бухаресті було обговорено та 24 квітня (7 травня) підписано остаточний текст сепаратного миру з Німеччиною. Бухарестський мир ще більше загострив внутрішньополітичне становище в країні. Окупанти підда­ли Румунію методичному розграбовуванню. Навіть сам прем'єр-міністр Маргіломан визнавав згодом, що окупа­ційна влада "відбирала у селян майже все продовольство, залишаючи на прожиток лише по одному мішку зерна на родину". Однак несприятливий для Центральних держав перебіг війни справив безпосередній вплив на позиції румунських германофілів. Поразка Німеччини та союзни­ків потягла за собою нове перегрупування сил у правлячо­му таборі Румунії. В листопаді 1918 р. Австро-Угорщина й Німеччина капітулювали, підписавши перемир'я з краї­нами Антанти. За цих умов румунський уряд висунув 10 листопада ультиматум командувачу окупаційними вій­ськами генералу Макензену, зажадавши негайного звіль­нення від німецьких військ румунської території, й заявив про денонсацію Бухарестського миру. Так за день до закін­чення війни Румунія, повернувшись до табору Антанти, опинилася серед країн-переможниць. 29 листопада уряд Коанди поступився місцем кабінетові Бретіану, створено­му з представників Націонал-ліберальної партії. Внаслідок приєднань, а також анексій територія Румунії на кінець 1918 р. збільшилася з 137 903 до 294 967 кв. км, а населення — з 8 до 16 млн. чоловік. Відносно рівня 1915 р. промисловий потенціал країни збільшився на 23,5%, кількість робітни­ків, зайнятих в індустрії, на будівництві та транспорті, зросла до 550 тис. Найбільш розвиненим в промисловому відношенні регіоном була Трансільванія: на її території було зосереджено більше половини промислового вироб­ництва й понад 80% потенціалу металургійної промисло­вості. Проте Румунія продовжувала залишатися аграрною країною. Як і раніше, більшість населення — 81,6% — була зайнята в сільському господарстві. В промисловому вироб­ництві переважали легка та харчова індустрії. У важкій промисловості було зайнято менше третини всіх робітни­ків. Верстати та обладнання завозилися виключно з-за кордону. В економіці зберігалося панування іноземного капіталу, що інвестував 78% всіх промислових підпри­ємств. Значно змінилися адреси іноземних фірм. Якщо до війни в Румунії переважав німецький та австрійський капі­тал, то після 1918 р. панівне місце посіли англійський і французький. Частка національного капіталу в промисло­вості Румунії зросла незначно: у нафтодобуванні вона збільшилася з 8,1% в 1914 р. до 16% у 1920 р. Навально зростав зовнішній борг.

Після війни Румунія перетворилася на державу, де національні меншини (угорці, німці, українці та ін.) скла­дали більше чверті населення. Незважаючи на декларування рівноправності націй, румунський уряд провадив політику насильницької румунізації та обмеження прав національ­них меншин. Румунська влада ставила всілякі перепони розвиткові освіти та культури мовами пригноблених націо­нальностей. Вкрай важким лишилося економічне станови­ще трудящих. Величезних розмірів досягла спекуляція. Погано було з продовольством. Не вистачало найголовні­шого продукту — хліба.

У січні 1918 р. Румунія розпочала інтервенцію в Бесса­рабії, де перед тим було встановлено радянську владу. Селянський з'їзд, що зібрався в умовах румунської окупа­ції в Кишиневі, одностайно висловився за радянську вла­ду. Румунський уряд уклав угоду з радянським урядом (березень 1918 р.), за умовами якої румунська влада була зобов'язана залишити протягом двох місяців територію Бессарабії й не вживати жодних дій проти Радянської Росії. Однак у квітні 1918 р., скориставшись з окупації України австро-німецькими військами після підписання Брестського миру_; Румунія відмовилася від виконання щойно підписаної угоди й анексувала Бессарабію. Румун­ська окупаційна влада інсценувала "волевиявлення" насе­лення про приєднання до Румунії за умови надання тери­торіальної автономії. В листопаді 1918 р. до складу Румунії було введено й Буковину, що належала перед тим до австрійської частини монархії Габсбургів. Національні збори румун, що переважали в Південній Буковині, висловилися за приєднання д₀ Румунії. Навпаки, населення Північної Буковини, що головним чином складалося з українців, за рішенням народного віча у Чернівцях від 26 листопада 1918 р. висловилося за возз'єднання з Україною. Румунські війська, заручившись підтримкою Антанти, окупували Північну Буковину, ігноруючи волевиявлення її насе­лення.

Внутрішньополітичне становище в Румунії

Економічна криза вразила Румунію вже 1928 р., коли різко скоротився обсяг промислового виробництва майже всіх галузей. Найбільшої глибини криза досягла в 1931-1932 рр. Тільки добування нафти з 1928 по 1933 рр. зросло з 4,8 до 7,3 млн. тонн. Багато банків і підприємств збанкру­тували, тоді як великі монополії, пов'язані з іноземним капіталом, зміцнили свої позиції. За роки кризи значно погіршилася внутрішньополітична обстановка, ознакою якої була часта зміна урядів: з 1929 по 1933 рр. змінилося 10 кабінетів, майже всі вони очолювалися націонал-цараністами. 1930 р. до країни повернувся принц Кароль, що коронувався на престол як король Кароль II. Новий мо­нарх не приховував свого прагнення до встановлення ре­жиму особистої диктатури. У 1934-4936 рр. ліві сили Румунії, усвідомлюючи фашистську небезпеку, прагнули консолі­дувати свої сили, але їхні зусилля внаслідок різноманітних політичних ідеалів були розрізненими.

Уряд великого промисловця й фінансиста Т. Татареску, одного із лідерів Націонал-ліберальної партії, що прийшов до влади 1934 р., взяв курс на зближення з нацистською Німеччиною. "Залізна гвардія", що отримала після приходу до влади Гітлера матеріальну й моральну допомогу з Ні­меччини, ставала дедалі впливовішою фашистською пар­тією в Румунії. Лише 1934 р. її ватажок Кодряну отримав через германську місію в Бухаресті понад 40 млн. лей. Були в країні також і політики, промисловці, що дотримувалися орієнтації на Захід, насамперед на Францію.

В умовах кризи конституційно-парламентського ладу король Кароль II у лютому 1938 р. встановив свою дикта­туру. Законодавчо це було оформлено прийняттям нової конституції, що фактично надала королю всю повноту влади й перетворила парламент на дорадчий орган. За свою діяльність глави держави король не повинен був нести жодної відповідальності, сам призначав і усував міністрів. Конституція 1938 р. проголошувала принцип "єдності ру­мунської нації", надаючи румунам привілей (на противагу національним меншинам) обіймати державні посади й вільно "розпоряджатися всіма видами приватної власнос­ті". Політичні партії і профспілки було заборонено. Багато хто з лідерів колишніх партій вступив у створений напри­кінці 1938 р. "Фронт національного відродження", прого­лошений "національною організацією всіх румун, що ба­жають боротися за високі ідеали країни". Таким чином, опозицію було фактично ліквідовано. Королівська дикта­тура розправилася й з украй правою опозицією: "залізно-гвардійців", що розраховували за допомогою нацистської Німеччини усунути короля й встановити власну диктатуру, було звинувачено в змові, а їхніх ватажків у листопаді 1938 р. заарештовано та "вбито за спробу втекти".

На міжнародній арені королівський уряд намагався знайти спільну мову як з демократичними, так і з тоталі­тарними державами Заходу. Поступово відбувалося збли­ження з Німеччиною, в якої Румунія намагалася дістати підтримку протидії зазіханням Угорщини на Трансільва­нію. Проте Гітлер вирішив підтримати в цьому питанні адмірала Хорті. У Відні 30 серпня 1940 р. відбувся так званий "віденський арбітраж". Німеччина та Італія вирішили питання щодо Трансільванії на користь Угорщини. Руму­нія повинна була віддати останній північну частину Тран­сільванії площею 43 тис. кв. км з населенням 2,6 млн. чол., з яких більше половини становили румуни. Крім того, місяць тому, у липні 1940 р., Румунія змушена була пере­дати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Не маючи підтримки з боку Німеччини, румунські війська звільнили ці території.