Файл: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc

У другій половині 30-х років тривала запекла боротьба між великими угрупуваннями буржуазії, що орієнтувалися на західноєвропейський і німецький капітали. Монархо-фашистська диктатура лавірувала між ними, дедалі більше зсуваючись до співробітництва з гітлерівською Німеччи­ною.

Югославія. Утворення Югославської держави має тривалу, склад­ну й драматичну передісторію. Держава Югославія (таку назву вона отримала 1929 р.) утворилася внаслідок об'єд­нання ряду югославських земель. Серед них були як неза­лежні держави — Сербія, Чорногорія, так і землі, що входили до складу Австро-Угорщини, — Хорватія, Боснія й Герцеговина, Словенія та інші. Тривалим був шлях югославських народів до державної незалежності. 28 черв­ня 1389 р. на Косовому Полі полягла армія середньовічної сербської держави, розбита полчищами турецького султана Мурада І. З тих часів на Сербію впала темна ніч чужозем­ного панування. Лише 1878 р., після спустошливих війн із турками, Сербія остаточно набула незалежності. Чорного­рія протягом кількох сторіч відстоювала незалежність у війнах проти Османської імперії й лише після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. зміцнила свою державність. Що ж до Хорватії і Словенії, то вони ще у середні віки втратили самостійність. Хорватію 1102 р. було включено до складу Угорського королівства на засадах особистої унії, а в XVI ст. сама Угорщина потрапила під владу Габсбургів. Водночас до Австрії відійшли землі, де мешкали словенці. Хорвати і словенці входили до складу Австрійської імперії до її розпаду 1918 р.

Перша світова війна виявилася каталізатором історич­них процесів в Австро-Угорщині. Сербія і Чорногорія, що воювали на боці Антанти, в перебігу війни значно зміцнили свій авторитет серед південнослов'янських держав. Біль­шість впливових партій Хорватії, Словенії, Боснії виступа­ли за надання своїм країнам суверенітету або широкої автономії.

З листопада капітулювала Австро-Угорщина. 10 листо­пада було повалено монархію в Австрії, 16 листопада в Угорщині. Імперія Габсбургів припинила своє існування, на її руїнах почали створюватися національні держави. На той час Сербія, навпаки, консолідувала свої сили, а її армія, перейшовши у наступ, розпочала звільнення бать­ківщини, що була окупована до 1915 р. країнами Цент­ральної коаліції. 1 листопада до визволеної столиці Белград вступили сербські війська, що, розвиваючи на­ступ, почали визволяти Воєводину, Чорногорію, рухаю­чись до кордонів Хорватії. На цей час сербський уряд розробив нову програму вирішення південнослов'янського питання, узгодивши її з емігрантським Південнослов'ян­ським комітетом. За Корфською декларацією, підписаною 20 липня 1917 р. головою Ради міністрів Сербії Ніколаю. Пашичем і головою Південнослов'янського комітету Анте Трумбічем (представник Хорватії), передбачалося створен­ня об'єднаної південнослов'янської держави, до складу якої повинні були увійти Сербія, Чорногорія і півден­нослов'янські землі Австро-Угорщини: Хорватія, Словенія, Боснія, Герцеговина та інші. Главою держави передбача­лося обрати представника сербської династії Карагеоргієвичей, а саму державу назвати Королівством сербів, хорватів і словенців. Корфська декларація виходила з принципу дотримання конституційних прав і політичних свобод, повної рівності трьох народів — сербів, хорватів і словенців, визнавала свободу віровизнання: православного (серби і чорногорці), католицького (хорвати, словенці), мусульманського (потуречені серби Боснії). Поряд з Корф­ською декларацією в південнослов'янських землях Австро-Угорщини наприкінці війни існували інші програми вирі­шення південнослов'янського питання, що вирізнялися меншим радикалізмом поглядів. Ще в серпні 1918 р. партії Словенії створили Народну раду, 5 жовтня виникло На­родне віче Хорватії, що стало представницьким органом усіх південнослов'янських земель і отримало функції коор­динаційного центру. Незабаром воно дістало назву Народ­ного віча словенців, хорватів і сербів й 29 жовтня 1918 р. оголосило про розрив зв'язків з Австро-Угорською монар­хією, про утворення незалежної Держави словенців, хорватів і сербів. Проте нова держава виявилася нежиттєздатною. Вона проіснувала лише один місяць і два дні й не змогла виконати жодної своєї обіцянки. Ця держава не отримала офіційного міжнародного визнання. В умовах військових дій, територіальних претензій з боку Італії, що захопила слов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, молода держава змушена була піти на союз із Сербією. Сербія не приховувала планів об'єднати всі південнослов'янські землі під своєю егідою. 1 грудня 1918 р. було підписано угоду між Державою словенців, хорватів і сербів та Сербією про створення спільної держави — Королівства сербів, хорватів і словенців. До його складу ввійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Далмація, части­на Македонії та Чорногорія. Нова держава була конститу­ційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичей, і король мав право разом з парламентом (скупщиною) на законодавчу владу. У полі­тичному, економічному й культурному житті відразу ви­никли складні проблеми, пов'язані з боротьбою між великосербською буржуазією, що прагнула посісти панівне становище в країні, та хорватськими, словенськими сепа­ратистами. Сербська влада виступала за створення центра­лізованої держави і обмеження прав органів влади в націо­нальних районах. Народне віче у Загребі та Народна рада в Любляні припинили своє існування, втратила самостій­ність і Чорногорія. В уряді Королівства провідні позиції займали сербські політики, ряд міністерських постів було віддано хорватам і словенцям, що були прибічниками централізації. Важливу роль відігравали королівський двір і владолюбний регент Олександр, що керував державою замість перестарілого короля Петра Карагеоргієвича. В державному апараті, поліції та армії переважали серби. В економічному плані найбільш розвиненими регіонами бу­ли Словенія і Хорватія, яких не влаштовувала відсутність реальної влади у новій державі. Гострі протиріччя наміти­лися в зовнішньополітичній діяльності. Хорватія традицій­но орієнтувалася на Німеччину, Словенія — на Австрію, Сербія — на Росію, а Боснія на мусульманські країни. Ця орієнтація склалася історично й продовжувала зберігатися в майбутньому. Найгострішими були релігійні суперечнос­ті, що пояснювалися належністю народів Королівства до різних віросповідань. Католиками були хорвати і словенці, серби сповідували православ'я, деякі жителі Боснії — іс­лам. У країні почала складатися взаємна релігійна нетер­пимість народів.

Утворення нової держави на карті Європи було безу­мовно прогресивним явищем. Однак до існуючих сторіч­чями суперечностей і проблем додалися нові, що призвели до трагічної розв'язки вже у наші дні.

Відовданська конституція 1921 р.

У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Уста­новчих зборів, в перебігу яких перемогу одержали сербські політичні партії, що виступали на захист політики центра­лізації держави. 15 червня 1921 р. На день св.Віда Установчі збори прийняли конституцію,що дістала назву Відовданської."Сербо-хорвато-словенська держава, — проголошувалося в 1-й статті конституції, - є конституційною, парламентською і спадковою монархією". Королю, особа якого про­голошувалася недоторканою, конституція надавала великі права: спільно зі скупщиною він здійснював законодавчу владу, через Раду міністрів — виконавчу. Королю належало право проведення зовнішніх відносин, він був верховним головнокомандувачем збройними силами. Держава була поділена на 33 жупанії (губернаторства) на чолі з жупана­ми, що призначалися королем. Конституція закріпила уні­тарний державний устрій і визнала наявність в країні єдиного сербо-хорвато-словенського народу. Депутат На­родної скупщини був зобов'язаний говорити і писати "сербо-хорвато-словенською державною мовою". Особи, що не належали до "сербо-хорвато-словенської національ­ності", повинні були прожити на території Королівства не менше 10 років, щоб дістати право стати депутатами. Прийняттям Відовданської конституції завершилося фор­мування Югославської держави. Конституція містила по­ложення про демократичні свободи й громадянські права, рівність всіх громадян перед законом. Хоча незабаром було прийнято закон про заборону діяльності КПЮ.

Національне питання

Королівство сербів, хорватів і словенців 1918 р. не було випадковим конгломератом різних земель. Його виник­нення було наслідком свідомого прагнення південносло­в'янських народів до об'єднання. Напр. XIX — на поч. XX ст. прихильників ідей національної єдності південно­слов'янських народів — сербів, хорватів, словенців — було незрівнянно більше, ніж прибічників концепцій створення "Великої Сербії" або "Великої Хорватії". Особливою попу­лярністю серед багатьох політичних сил користувалася ідея Балканської Федерації. У новій державі, однак, з усіх можливих форм політичного устрою перемогла центрист­ська модель. Унітарне Югославське королівство на чолі з сербською династією Карагеоргієвичей не враховувало особливостей історичного розвитку та політичного стану народів і територій, що входили до нього. Тому національ­не питання протягом всього міжвоєнного часу було віссю, навколо якої оберталося внутрішньополітичне життя країни. Кризи на соціальному й національному ґрунті регулярно струшували країну. Визначальними були сербо-хорватські протиріччя. Поступка у вигляді надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише тимчасово узгодила ці суперечності. Ряд опозиційних хорватських, словенських і мусульманських партій виступали з вимогами вирівнюван­ня прав національностей.

Популярність ХРКП зросла після того, як влітку 1924 р_. її лідер С. Радіч поїхав до СРСР і заявив про вступ партії до Селянського Інтернаціоналу. Прагнучи внести розкол у опозиційний рух, король і сербські партії пішли на ком­проміс з Радічем. Він та інші представники цієї партії були включені до складу уряду, партія перестала називати себе республіканською, визнала Відовданську конституцію й вийшла з Селянського Інтернаціоналу.

Проте компроміс був тимчасовим. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії в Скупщині депутатом від правлячої партії було смертельно поранено С. Радіча, а двох інших парламентарів Хорватської Селянської партії убито. В Хор­ватії почалися масові мітинги протесту.

Вибухонебезпечна обстановка складалася сторіччями в Косово, де після поразки від турків в 1389 р. припинила існування Сербська держава. У національному самовизнанні сербів Косово посідало особливе місце, тут знахо­дився центр сербської державності. Проте з кінця XVII ст. з різних причин сербське населення почало залишати свою прабатьківщину, переселяючись головним чином до Воєводіни, а на їхнє місце турецька адміністрація почала посе­ляти албанців. З плином часу албанці стали тут більшістю.

Албанізація Косово — відкрита рана в сербській націо­нальній свідомості. У міжвоєнний період виникали чис­ленні конфлікти між сербами та албанцями в цьому регіоні. Прогресивні сили і в Хорватії, і в Словенії, підій­маючи прапор націоналізму, прагнули суверенітету і неза­лежності, що відповідало настроям значної частини жителів цих районів Королівства. Загострення національ­них суперечностей призвело до військово-монархічного перевороту в січні 1929 р.

Державні перевороти 1929 р. та 1941 р.

6 січня 1929 р. в країні відбувся державний переворот. Того дня король Олександр опублікував маніфест, у якому заявив, що парламентаризм "став перепоною для будь-якої плідної діяльності в державі". Скасувавши Відовданську конституцію й розпустивши Народну скупщину, король взяв усю повноту влади до своїх рук. Усі політичні партії та організації, підозрювані в антидержавній діяльності, розпускалися. Королівство сербів, хорватів і словенців було перейменоване на Королівство Югославія, що мало символізувати державну й національну єдність "трийменного наро­ду". Введення нового адміністративного поділу мало на меті стерти навіть в назвах областей будь-яку згадку про окремі народи. Дев'ять нових областей — "баковій" — було названо за назвами рік. Кордони проведено з таким розрахунком, щоб сербське населення складало в них більшість. Основою всього правопорядку в країні став надзвичайний "Закон про захист держави". Встановлення "диктатури 6 січня", як нази­вали переворот 1929 р. в Югославії, означало перехід від парламентської монархії до абсолютного диктаторського ре­жиму, покликаного зміцнити панування сербської влади. Переворот відбувся порівняно легко, майже без опору.

Встановлення монархічної диктатури збігалося із сві­товою економічною кризою. За умов економічної кризи диктаторський режим змушений був удатися до політич­них маневрів з метою поширити свою масову базу, надати подобу законності сваволі, що царювала в країні. З жовтня 1931 р. король Олександр "дарував" народові конституцію. Нова конституція по суті нічого не змінювала в державно­му устрої. Вона лише закріплювала реакційні порядки в країні, трохи прикривши їх подобою парламентського правління. Певні сили в югославській державі, зацікавлені в розширенні торгівлі сільськогосподарською продукцією й мінеральною сировиною, почали вимагати економічного співробітництва з Німеччиною. В травні 1934 р. обидві сторони підписали торговий договір. Однак король Олек­сандр і більша частина правлячих кіл були схильні продов­жувати традиційний профранцузький курс. Тоді гітлерівці організували в жовтні 1934 р. вбивство в Марселі югослав­ського монарха і французького міністра Л. Варту. Вони стали жертвами терористичного акту хорватських усташів (фашистів), що інспірувався гітлерівською Німеччиною (операція "Тевтонський меч"), але документально це було підтверджено лише 1957 р. (У 30-ті роки відповідальність за вбивство покладалася на Італію та Угорщину, на тери­торії яких знайшли притулок усташі.) Після вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина Петра, а на чолі регентства поставлено дядька мало­літнього монарха принца Павла. Підвалини держави по­хитнулися. Диктатура відчувала свою слабість. Активізува­лися опозиційні уряду Стоядіновича сили. Ліві партії вели боротьбу за створення Народного фронту. Укладання до­говорів з Болгарією та Італією 1937 р. значно загострило стосунки між державами Малої Антанти (Югославією, Чехословаччиною, Румунією). Уряд Стоядіновича в берез­ні 1938 р. заявив, що розцінює "аншлюс" Австрії як "суто внутрішню справу німецького народу". Під час чехосло­вацької кризи югославська влада радила своєму союзнику по Малій Антанті налагодити відносини "доброго сусід­ства" з гітлерівською Німеччиною.

1938 р. Мала Антанта припинила своє існування. Крен зовнішньої політики Югославії вбік фашистських держав ставав очевидним.

25 березня 1941 р. уряд Цвєтковича підписав протокол про приєднання до Троїстого пакту, Югославія стала союз­ницею Німеччини, Італії, Японії. Це спричинило вибух невдоволення серед народних мас. Частина офіцерства і правлячих кіл, невдоволених капітулянтською позицією уряду, в ніч на 27 березня 1941 р. здійснила державний переворот. Новий кабінет на чолі з Д. Симовичем уклав договір про дружбу і ненапад з СРСР. Такий перебіг подій не влаштовував Німеччину. 6 квітня німецькі війська вторглись на територію Югославії і за кілька днів окупува­ли п. Політика компромісів і узгодження дій з Німеччиною скінчилася для Югославії трагедією.

Запитання і завдання:

1. До історії яких країн належить діяльність: Ю. Пілсудського, К. Георгієва, М. Хорті. Т. Масарика.

2. З нападу на яку країни почалась Друга світова війна.

3. Назвіть багатонаціональні країни.

4. Назвіть країни, що виникли після Першої світової війни.

5. Яку подію ми називаемо «Мюнхенською змовою», чому.

6. Назвіть країни, що в міжвоенний час були демократичними республіками.

7. До складу яких країн входили українські землі в 20 – на початку 30-х років.

8. В якій країні недовгий час існувала радянська республіка.

9. Назвіть найкраще економічно розвинену країну.

10. Яка країна перестала існувати напередодні Другої світової війни.

11. Які країни добровільно увійшли до фашистського блоку.

12. Які країни входили до блоку Мала Антанта.

Запам'ятайте дати:

• з 6 на 7 листопада 1918 р. — створення в Любліні незалежного уряду на чолі з І. Дашиньським.

• листопад 1918 р. — відновлення незалежності Польщі.

• 28 червня 1919 р. — підписання мирного договору з Німеччиною.

• 21-23 квітня 1920 р.— підписання Варшавського договору між Польщею та УНР.

• 18 березня 1921 р. — підписання Ризького мирного договору.

• березень 1921 р. — прийняття конституції Польської республіки.

• 12 травня 1926 р. —початок походу на Варшаву Пілсудського.

• липень 1932 р. — укладення пакту про ненапад з СРСР.

• ЗО жовтня 1918 р. — відділення Словаки від Угорщини та приєднання до чеських земель.

• 14 листопада 1918 р.— проголошення Чехословацької республіки на чолі з президен­том Т.Масаріком.

• лютий 1920 р. — прийняття Конституції

• 15 березня 1939 р. — проголошення незалежності Закарпатської України.

• 15 березня 1939 р. — ліквідація державної незалежності Чехії

• 16 листопада 1918 р.— проголошення Угорської республіки.

• 21 березня 1919 р. — утворення об'єднаної соціалістичної партії й проголошення Угорщини Радянською республі­кою.