Файл: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc

Соціалісти (від латинського "соціаліс" - суспільний, товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, засноване на прибутку і приватній власності, новим, справедливішим суспільним устроєм - соціалізмом, де пануватиме суспільна власність на засоби виробництва, влада належатиме робітникам, буде знищено експлуатацію людини людиною. Соціалістичне вчення знаходило свою опору в середовищі робітників, інтелігенції, дрібних власників, підприємців, службовців. У XX ст. воно істотно трансформувалось. Поширеним соціалістичним вченням був марксизм. Марксисти керувалися теорією, згідно з якою головною рушійною силою суспільного прогресу є класова боротьба, а робітничий клас покликаний покінчити з капіталізмом і побудувати безкласове суспільство.Марксистська течія не була однорідною: вона поділялась на лівих та правих, на прихильників революції та реформ.Прихильники революційних методів боротьби (комуністи) вважали, що перехід до соціалізму можливий лише в результаті всесвітньої соціалістичної революції (російські комуністи згодом почали відстоювати ідею можливості побудови соціалізму в окремо взятій країні) і встановлення диктатури пролетаріату.Прихильники реформ (соціал-реформісти) вважали, що до соціалізму можливо перейти в результаті поступових реформ.Яскравим прикладом впровадження в життя комуністичних ідей стала революція в Росії і подальші соціальні експерименти більшовиків.Зразком реалізації соціал-реформістських ідей стали реформи шведських соціал-демократів у 30-ті і подальші роки.Поза марксистським вченням стояли англійські прихильники поступового мирного перетворення капіталізму в соціалізм - фабіанці (названі так по імені римського полководця Фабія Максима, який успішно користувався тактикою вичікування). Фабіанці покладали головну надію на пропаганду соціалістичних ідей. Вони вважали, що згодом суспільство переконається у перевазі соціалізму і з допомогою держави здійснить необхідні реформи.Близьким до соціалізму був анархізм, заснований російським революціонером Бакуніним, який, на відміну від соціалістів, заперечував необхідність державної влади. В робітничому русі анархізм існував у формі анархо-синдикалізму.Опорою анархізму були маргінальні прошарки суспільства, робітники дрібних підприємств. Анархізм був поширений в Росії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Латинській Америці, США.Соціалістичні (соціал-демократичні, комуністичні, робітничі), анархістські партії традиційно називають лівими. Фашизм. Саме слово "фашизм" італійського походження. Спочатку воно використовувалось тільки стосовно італійської дійсності 20-х років. Згодом ним почали називати і аналогічні рухи в інших країнах. Німецькі фашисти називали себе "нацистами", Фашизм як політичний рух має ряд рис, які визначають його специфіку. Перша - це націоналізм, що переходить у шовінізм і расизм. Для фашистів інтереси нації вище індивідуальних, групових, класових. Фашизм неначе увібрав у себе всю хвилю шовінізму і націоналізму часів Першої світової війни. До того ж найбільший розмах цього руху в Німеччині та Італії пояснюється образою національних почуттів народів цих країн, які завершили своє об'єднання пізніше інших і вийшли з Першої світової війни не тільки ослабленими, але й приниженими: Німеччина - умовами Версальського миру, Італія - тим, що її інтересами знехтували на Паризькій мирній конференції.Для фашистів демократія це синонім хаосу, альтернативою якому вони вважають порядок і дисципліну.Зближувало фашистів з традиційно правими возвеличення держави: і ті, й інші вбачали в ній зосередження національного духу, основу стабільності і порядку.І ті, й інші були проти будь-якої модернізації, вони закликали до механічного повернення до джерел, коріння, національних святинь.Крім поглядів правих, фашизм увібрав у себе і нові риси, не притаманні старому консерватизму правих.Фашисти висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто ідею сильної держави, а держави тоталітарної, яка поглинає громадянське суспільство. У Німеччині реалізація цієї ідеї породила конфлікт фашистів з церквою, яка прагнула зберегти свою автономію. Традиційні праві не допустили б такого конфлікту в силу своєї прихильності до церкви. До того ж вони були, на відміну від фашистів, нечисельною елітою (родові аристократи, великі фінансисти і промисловці). Фашизм - це масовий рух, в якому брали участь ремісники, селяни, дрібні торговці і підприємці, службовці, ветерани війни.Потворною рисою фашистів є схильність до насильства, яке вони стверджували, робили з нього культ. На насильстві вони прагнули побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як необхідного атрибуту політичної боротьби споріднювало фашизм з ортодоксальними соціалістами і комуністами. Фашизм виступав і з антикапіталістичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції і індивідуалізмі вбачалась загроза для національної єдності. Антикомуністичні гасла сприяли об'єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і японських мілітаристів у Антикомінтернівський пакт. Соціалістів вони не сприймали за їхню "вину" у поразці в Першій світовій війні.У різних країнах фашистський рух мав свої специфічні риси..У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В італійському цього не було. На думку німецьких фашистів, історія людства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі перемагає сильніший. Найбільш життєздатною вони вважали арійську нордичну расу, до якої відносили себе. її історична місія - завоювати світове панування.Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і прагнув перетворити Середземне море в "італійське озеро".

Рекомендована література:

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Всемирная история: Первая мировая война / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000

Новая история стран Европы и Америки (1870 – 1918 г.). М, 1987.

Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Розділ «Росія – СРСР у 1919 – 1939 роках».

Тема: Від Лютневої революції до жовтневого перевороту

Плапн:

1. Лютнева революція в Росії.

2. Діяльність Тимчасового уряду.

3. Жовтневий переворот.

1. Перша світова війна стала суво­рим випробуванням для Росії. На початок 1917 р. стан економіки, політична ситуація, що склалася в країні, зро­стання соціального напруження, посилення невдоволен­ня, що охопило і ліберальну громадськість, і армію, і переважну частину трудящих, свідчили про складання ре­волюційної ситуації.

Причинами розгортання революції в Росії буде:

• протиріччя між відсталою надбудовою та прагнен­ням економічно сильної буржуазії захопити владу;

• протиріччя між працею і капіталом;

• невирішеність аграрного питання;

• невирішеність національного питання.

Завданнями революції в Росії були:

• ліквідація самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії;

• створення умов для вільного розвитку ринкової сис­теми на селі;

• демократизація суспільно-політичного життя країни;

• гарантія захисту соціальних прав трудящих;

— забезпечення вільного розвитку націй.

Основні етапи російської революції:

23 лютого — 3 березня 1917 р. — буржуазно-демокра­тична революція;

березень — липень 1917 р. — двовладдя;

липень — жовтень 1917 р. — революційна криза;

жовтень 1917 р. — червень 1918 р. — встановлення диктатури більшовиків;

червень 1918 р. — березень 1921 р. — громадянська війна.

Революційні події в Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, можна виділити два періоди: 1-й — з 23 по 28 лютого: наростання напруги; 2-й — з 28 лютого по 3 березня 1917 р.: повалення самодержавства.

23 лютого 1917 року на Путиловському заводі розпо­чався страйк, в якому взяло участь 90 тис. чол. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограда, і в суботу 28 лю­того страйкувало вже 240 тис. чол. Історики виділяють дві причини страйку: погіршення забезпечення хлібом Пе­трограда та локаут на Путиловському заводі. Страйк по­клав початок революції у Петрограді.

У ніч з 27 на 28 лютого проходило термінове засідання кабінету міністрів за участю Родзянка (Голова Державної Думи) та брата царя — Михайла. Обговорювався план дій щодо виходу з кризи. Міністри вирішили просити царя направити в столицю вірні війська. О 3 годині ранку Родзянко покинув засідання, а о 4-й міністрам стало відо­мо про утворення Тимчасового комітету Державної Думи, що взяв на себе функції уряду.

О 22 годині 2 березня Микола II оголо­сив своє рішення про зречення трону.

3 березня Микола II вирушив до Царського Села, маючи намір разом із сім'єю залишити Росію і відплисти до Англії, але 7 березня його було заарештовано і під охороною відправлено до Царського Села.

2. З березня 1917 р. у ранкових газетах було опубліковано "Звернення до громадян і товаришів", у якому проголошу­валось утворення Тимчасового революційного уряду, дру­кувалися список його складу і програма дій уряду, яка передбачала:

• повну і термінову амністію;

• політичні права і свободи для всіх громадян і вій­ськовозобов'язаних;

• відміну всіх станових і національних обмежень;

-роботу з організації та проведення прямих, рівневих, таємних, загальних виборів до Установчих Зборів;

— проведення виборів до органів місцевого самовряду­вання;

— заборону виведення із столиці військових частин, що брали участь у революційних подіях.

До складу Тимчасового Уряду ввійшли:

Голова Ради міністрів — князь Львов;

міністр закордонних справ — Павло Мілюков;

міністр фінансів — Михайло Терещенко;

міністр шляхів сполучень — Бубліков;

міністр промисловості й торгівлі — Коновалов;

міністр сільського господарства — Шингарьов;

військовий міністр — Гучков;

державний контролер — Годнєв;

обер-прокурор Синоду — Володимир Львов;

міністр народної освіти — професор Манілов.

Михайло після певного часу роздумів підписав акт зречення трону. Зречення Михайла Романова трону і проголошення Маніфесту про передачу всієї повноти влади Тимчасовому уряду завершили події в історії, відомі як Лютнева револю­ція в Росії; відбувся перехід від самодержавного правління до диктатури Тимчасового уряду.

Для російських лібералів революція завершилась, але для російських соціалістів вона лише розпочиналася.

Революція в Росії викликала тривогу в стані союзників Росії, тому країни Антанти прагнули від Тимчасового уря­ду ясності відносно подальшої участі Росії у війні. 19 квітня газети опублікували ноту міністра закордонних справ Мі­люкова урядам країн Антанти, в якій йшлося про готов­ність Росії брати участь у війні до переможного кінця.

За іронією долі саме в ці дні (за новим стилем) соціа­лістичні партії організували маніфестації, присвячені Першотравневому святу солідарності трудящих, які переросли у маніфестації протесту проти політики продовження вій­ни. Маніфестанти висунули вимогу відставки Мілюкова та Гучкова. Виникла урядова криза.

З метою стабілізації ситуації в столиці було прийнято рішення про відставку Мілюкова та Гучкова. Лідери есеро-меншовицької більшості Петроградської Ради направили до складу Тимчасового уряду своїх представників. Так було сформовано коаліційний уряд з представників буржуазних та соціалістичних партій. Урядову кризу було ліквідовано шляхом компромісу між представниками буржуазних та соціалістичних партій.

У червні 1917 р. у країні, особливо в столиці, з новою силою розгорнулися маніфестації протесту проти політики, яку провадив Тимчасовий уряд. Лише організація наступу на фронті відвернула нову політичну кризу Тимчасового уряду.

Липневе повстання більшовиків 1917 р. було організо­ване найбільш радикальними членами більшовицького ЦК — М. Лацісом, М. Подвойським, В. Невським. Ініціа­тором повстання виступала "Воєнка" — військова органі­зація більшовицької партії.

Вважаючи повстання з метою захоплення влади перед­часним, до Петрограда прибув вождь більшовиків Ленін, який спробував відвернути удар владних структур по біль­шовицькій партії як по організатору заколоту. 4 липня було організовано мирну демонстрацію протесту.

Однак, розуміючи всю небезпечність тактики більшо­виків, Тимчасовий уряд перейшов до рішучих кроків. За допомогою вірних військових частин йому вдалося розігнати маніфестацію, взяти під контроль столицю. Більшовиків було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, у зраді інтересів революції.

Липнева криза Тимчасового уряду була викликана не­згодою міністрів-кадетів з результатами угоди, укладеної з Українською Центральною Радою делегацією на чолі з О. Керенським, І. Цереталі, М. Терещенком. На знак протесту кадети подали у відставку. Лише відмова від досягнутих у Києві угод дозволила сформувати новий склад Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, який було оголошено ВЦВК "урядом порятунку революції". Ради відійшли на другий план. Двовладдя завершилось компромісом.

Серпневий заколот військових

Соціально-політична криза продовжувала поглиблю­ватись. Кожного дня газети повідомляли про:

• зростання анархії та насильства у країні;

• самочинне захоплення землі селянами;

• зростання кількості робітничих виступів;

— вимоги надання автономії Україні, незалежності Фінляндії, Польщі;

— радикалізацію армії, катастрофічний спад виробниц­тва, зростання цін на продукти першої необхідності та широкого вжитку;

— посилення впливу на широкі верстви населення більшовицької партії, яка на своєму VI з'їзді проголосила курс на збройне захоплення влади.

Управління державою було паралізоване. Дедалі біль­ше представників промислово-фінансових кіл, дворянства, офіцерів, ліберальної інтелігенції схилялося до думки про необхідність наведення в країні порядку, встановлення влади "сильної руки".

16 липня 1917 р. відбулася зустріч Корейського з гене­ралітетом у Ставці в Могильові. Генерали дали зрозуміти прем'єрові, що якщо він не буде діяти рішуче, то вони візьмуть на себе всі обов'язки щодо наведення порядку в країні. Генерали звинуватили уряд у розвалі країни, армії, вимагали надати більше прав військовим.

12-14 серпня в Москві проходила Державна нарада, яку Керенський прагнув використати для підтримки політики нового уряду, а праві сили — для державного перевороту. Чекали на Корнілова. Зустрічали генерала урочисто. 13 серп­ня він зустрівся з представниками промислово-фінансових кіл і дістав повну підтримку своїм планам. 14 серпня генерал виступив на Державній раді з різкою критикою політики уряду і вимагав рішучих дій. Рада завершила свою роботу 15 серпня 1917 р. Керенському не вдалося згуртувати навко­ло себе різні кола російського суспільства.

Корнілов перейшов до рішучих дій: розпочав стягувати війська до Петрограда, а 24 серпня віддав наказ генералові Кримову наступати на Петроград. Дізнавшись про це, Керенський намагався встановити зв'язок з генералом. 28 серпня прем'єр повідомляє членів уряду про зраду генерала Корнілова. Останньому телеграфують рішення уряду про зняття його з посади командуючого. На це Корнілов відповів: "Не вважаю можливим здати посаду".

27 серпня всі газети опублікували заяву Тимчасового уряду про наступ генерала Корнілова на столицю та про введення військового стану в Петрограді. Революція опи­нилася в небезпеці. Для оборони було створено ревкоми, провідну роль в них відігравали більшовики. На допомогу до столиці прибув 3-тис. загін матросів Кронштадта. Гарнізон Петрограда в повному складі став на захист столиці.