Файл: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст..doc

ВУЗ: Не указан

Категория: Не указан

Дисциплина: Не указана

Добавлен: 04.09.2024

Просмотров: 201

Скачиваний: 0

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

Протиборство між Гоміньданом і комуністами

Наприкінці 20-х років Китаю відкрито загрожувала японська інтервенція. Гоміньданівці на чолі з Чан Кайші неодноразово пропонували китайським комуністам об'єднати свої зусилля в боротьбі проти зростаючої агре­сивності Японії. Проте єдності в цій боротьбі заважали політичні негаразди. Річ у тім, що КПК виступила проти гоміньданівської політики відразу після перевороту Чан Кайші. Компартія Китаю організувала цілу низку повстань під гаслами врятування революції. 1 серпня 1927 р. таке повстання спалахнуло в Наньчані, відкривши цілий етап протистояння КПК і Гоміньдану. В середині 30-х років КПК та її збройні сили, щоправда, поставили питання про створення спільного фронту з гоміньданівцями у зв'язку з японською агресією, але з приходом до влади в КПК Мао Цзедуна (1935 р.) цей напрямок не розглядався. Боротьбу з японцями комуністи вирішили вести відособлено, самі по собі.

Додержуючись стратегії й тактики, розробленої Мао Цзедуном, робітничо-селянська Червона армія Китаю (РСЧАК) розв'язала партизанську війну в ряді провінцій країни. Лідер КПК сформулював китайську революційну стратегію оточення міста селом. Він зробив головну ставку на китайське село, де, на його думку, можна було створити міцну революційну владу, пообіцявши величезній кількос­ті безземельних селян перспективу отримати землю після перемоги революції у загальнонаціональному масштабі.

План Мао складався з того, щоб, заручившись під­тримкою сільських жителів, зайнятися поширенням ко­муністичних ідей у великих містах. 1931 р. він проголо­сив створення Китайської Радянської Республіки у віддаленій провінції Цзянсі, але через три роки війська Чан Кайші вибили комуністів з цього укріпленого райо­ну, що змусило Мао здійснити 8000-кілометровий марш крізь увесь Китай з десятьма тисячами своїх прибічників. Внаслідок ризикованого маневру, що отримав назву "Північно-Західний похід", їм вдалося сформувати кому­ністичний уряд у захищеному горами районі Яньань на північному заході країни. Мао плекав честолюбні плани щодо загарбання всього Китаю. В перебігу цих подій СРСР відкрито став на бік лідера комуністів, надавав підтримку зброєю, фінансами й продовольством, поси­лав інструкторів для подання практичної допомоги кому­ністам.

Визвольна війна народів Китаю проти японської інтер­венції

Несприятливі тенденції й внутрішні умови боротьби народів Китаю за незалежність, територіальну цілісність і волю з особливою нагальністю вимагали національної єдності. В країні тривала затяжна громадянська війна між військами гоміньданівського уряду і Червоною армією КПК. У грудні 1936 р. в Сіані на зустрічі керівників КПК і Гоміньдану було досягнуто усної угоди про припинення громадянської війни. У квітні 1937 р. КПК і Гоміньдан уклали угоду про співробітництво. Гоміньданівські ліде­ри обіцяли відмовитися від війни проти КПК та її армії. У свою чергу, комуністи зобов'язалися перетворити Чер­вону армію на "військову одиницю" Народно-революцій­ної армії (збройні сили Гоміньдану). Однак обидві сто­рони виявилися непослідовними у проведенні загальної політики.


А втім, влітку 1937 р. було створено умови для об'єд­нання всіх сил китайського народу для боротьби з япон­ськими загарбниками. Під тиском народних мас лідери Гоміньдану і керівники КПК були змушені припинити громадянську війну і шукати шляхи для співробітництва. Війна Японії проти Китаю, що почалася в липні 1937 р., прискорила створення єдиного фронту. 23 вересня Чан Кайші офіційно згодився співробітничати з КПК, визнав­ши легальний стан Компартії, існування особливого при­кордонного району і збройних революційних сил, однак надалі, у перебігу боротьби проти японських загарбників, часто-густо верх брали вузькопартійні позиції обох сторін, що безумовно послаблювало опір інтервентам.

Від самого початку антияпонської війни у Китаї скла­лися два фронти боротьби, що різко відрізнялися за харак­тером, стратегією і тактикою: партизанський фронт у тилу ворога, керований Компартією, і фронт регулярних військ на чолі з Національним урядом Китаю.

У квітні 1938 р. в районі Тайерчжуана відбулася велика битва. Китайські війська завдали удару у фланг японським дивізіям, що наступали, і одержали перемогу. Японці втра­тили ЗО тис. вбитими і пораненими, 10 тис. солдатів і офіцерів утекли з поля бою. Успіх в цій битві розвіяв легенду про непереможність японських самураїв. Одначе успіх не було закріплено. З червня 1938 р. японці розпоча­ли великомасштабний наступ в районі Уханя, що тривав до жовтня 1938 р. Незважаючи на непохитність китайських солдатів у обороні й сміливість у контратаках, ворогові вдалося захопити Ухань і порт Гуаньчжоу.

Японські війська продовжували наступ і наприкінці 1938 р. фактично окупували більшу частину території Китаю.

Жертви китайського народу, принесені протягом пер­ших двох років війни, становили майже 1,5 млн чол. Тяжкі втрати не похитнули рішучість китайського народу від­стояти свою незалежність. Японські агресори, втративши півмільйонну армію, з 1939 р. змушені були переглянути свої плани і перейти від стратегії розтрощення до стратегії лавірування й очікування, накопичення сил і закріплення своїх позицій.

Запитання і завдання:

1. Назвіть причини і рушійні сили "Руху 4 травня" в Китаї.

  1. Вкажіть наслідки і значення "Руху 4 травня ".

  2. Складіть політичний портрет Сунь Ятсена.

  3. З якою метою гоміньданівські війська виступили у Пів­нічний похід? Які він мав наслідки?

  4. Складіть хронологічний ланцюжок революційних подій 1925-1927рр.

  5. Розкажіть, як відбувалося об'єднання Китаю.

  6. В чому виявилося протистояння Гоміньдану і КПК?

  7. Проаналізуйте визвольну боротьбу народів Китаю проти японських агресорів.


Запам'ятайте дати:

4 травня 1919 р. — початок демократичного руху проти передачі провінції Шаньдун Японії

січень 1924 р. — перший з'їзд Гоміньдану.

1 липня 1925 р. — гуаньчжоуський уряд проголосив себе Національний урядом Китаю і розпочав боротьбу за об'єднання країни.

липень 1926 р. гоміньданівські війська вирушили у Північний похід.

квітень 1927 р. — Чан Кайші проголосив у Шанхаї власний Національний уряд.

грудень 1936 р. — у Сіані на зустрічі керівників КПК і Гоміньдану було досягну­то усної угоди про припинення громадянської війни.

квітень 1937 р. — угода про співробітництво КПК І Гоміньдану.

7 липня 1937 р. — початок широкомасштабної війни Японії проти Китаю.

Національно – визвольний рух в Індії. Перша світова війна загострила суперечності між Ін­дією та Великою Британією й сприяла новому піднесенню визвольного руху. Індійська національна буржуазія, збіль­шивши свої капітали у період війни, прагнула вкладати їх у подальше виробництво. Одначе правлячі кола Великої Британії обмежували підприємницьку діяльність індій­ських капіталістів, що страждали від політичного безправ'я і расової дискримінації.

Війна погіршила становище широких трудящих мас. У містах швидко зростала вартість життя. Селяни були при­душені тягарем податків і боргами лихварів. Великі під­приємці, робітники, селяни, інтелігенція, дрібні власники складали ядро національно-визвольного руху, в якому іс­нували внутрішні суперечності, викликані специфічними інтересами, що визначали часто-густо політику його окре­мих груп. Безпосереднім приводом до початку піднесення визвольного руху 1919-1922 рр. були реформи Монтегю-Челмсфорда, що закріплювали колоніальний стан країни, а також закон Роулетта, спрямований проти учасників визвольного руху в країні.

Міністр у справах Індії Монтегю і віце-король Челмсфорд підготували для британського уряду і парламенту доповідь про британську політику в Індії, на підставі якої 1919 р. було прийнято закон про управління Індією. Цим законом передбачалося символічне розширення складу ви­борців до центральної та законодавчої асамблеї країни (загалом від 1 до 3% дорослого населення). Індійцям нада­вались місця у виконавчих радах при віце-королі та губер­наторах провінцій для отримання постів міністрів охорони здоров'я, освіти й деяких інших другорядних посад коло­ніальної адміністрації. Англійці ж. як і до того, повністю контролювали фінанси, армію, поліцію — усі життєво важливі області економіки, внутрішньої й зовнішньої полі­тики Індії. Новий закон запроваджував виборчу систему за релігійними куріями і таким чином навмисно роз'єднував і і протиставляв індусів і мусульман,


Крім того, у тому ж 1919 р. англійська влада надала чинності законові Роулетта, названому так за ім'ям його автора — англійського судді. Закон передбачав посилення покарань за антиурядову діяльність. Поліції надавало­ся право заарештовувати, ув'язнювати і судити за закритими дверима всіх, хто підозрювався у революційній діяль­ності.

Така діяльність колоніального уряду викликала широку кампанію протесту по всій країні. Особливе значення мали події в Амрітсарі, що викликали резонанс в усій Індії. 10 квітня 1919 р., прагнучи припинити національно-виз­вольний рух, що набирав сили й набув особливо гострої форми у провінції Пенджаб, англійська влада вислала без суду з міста Амрітсара двох видатних громадських діячів — доктора Кітчлу і доктора Сат'япала. 13 квітня, у день релігій­ного свята, на площі відбувся масовий мітинг жителів міста на знак протесту проти цієї акції. Солдати під командуван­ням генерала Дайєра, викликані напередодні до міста, заго­родили вихід з площі й відкрили вогонь по беззбройному натовпу. Біля тисячі чоловік було вбито і приблизно вдвічі більше поранено. Амрітсарська бойня спричинила нове під­несення національно-визвольного руху в країні.

У грудні 1920 р. на сесії Індійського Національного Конгресу було вирішено розпочати кампанію громадян­ської непокори. Ця кампанія супроводжувалася бойкотуванням англійських товарів, відмовою від праці в англій­ських установах тощо.

У 1918-1922 рр. значно зросла активність робітничого класу. Страйки охопили всі промислові центри країни. У перебігу руху страйкарів почали виникати перші профспіл­ки, а 1920 р. утворився Всеіндійський Конгрес профспілок. Ці ж роки були відзначені великим розмахом селянського руху. Активну участь у визвольній боротьбі брали й мусуль­мани. 1918 р. в Індії виник Халіфатський рух, антибританський за своєю суттю. Бойові виступи трудящих і загост­рення соціальної боротьби викликали занепокоєння у керівників Національного конгресу — прибічників нена­сильницьких форм боротьби за незалежність. 1922 р. у містечку Чаурі-Чаура місцеві жителі, доведені до відчаю утисками колоніальної влади, вбили 22 поліцаїв. Керів­ництво Національного конгресу, збентежене виходом антианглійської боротьби за межі ненасильства, прийняло рішення про припинення кампанії громадянської непоко­ри. Внаслідок цього, а також репресій, що їх було обрушено колонізаторами на рух, він пішов на спад.

Керівництво Індійського Національного Конгресу (ІНК) розуміло, що тільки за допомогою широкого руху мас можна домогтися незалежності. Ідея революційної бороть­би відкидалася лідерами ІНК. Найбільш прийнятною для інтересів широких верств індійського суспільства проголо­шувалася форма ненасильницького руху (сатьяграха), яку проповідував М. К. Ганді, що набув виняткової популяр­ності в країні. Саме у повоєнний період Ганді став визна­ним керівником ІНК, а його вчення (гандізм) — офіцій­ною ідеологією цієї партії.


Національний конгрес під його керівництвом перетво­рився на масову політичну організацію, а сам Ганді набув своєю діяльністю незаперечного авторитету й широкої по­пулярності серед народу, що прозвав Ганді Махатмой ("ве­лика душа").

Основні принципи соціально-політичного й філософ­сько-релігійного вчення гандізму такі:

  • досягнення незалежності Індії шляхом залучення до боротьби широких народних мас при дотриманні ними ненасильництва;

  • засудження класової боротьби;

  • визнання гармонії класових інтересів і вимога вирі­шення всіх конфліктів шляхом арбітражу, виходячи з кон­цепції опіки селян поміщиками, а робітників — капіталіс­тами;

  • прагнення об'єднати в боротьбі за незалежність всіх індійців, незалежно від релігій, національностей, каст і класів під керівництвом ІНК.

Ганді проповідував відродження кустарного ремесла, особливо ручного прядіння і ткацтва. Останнє, на його думку, повинно було ліквідувати безробіття, визволити економіку Індії від іноземної залежності й походило від ідеалізації ним натуральних форм господарства. Розроблена Ганді та прийнята його послідовниками тактика ненасиль­ницької боротьби за незалежність дістала назву сат'яграхи (завзяття у істині) або неспівробітництва і громадянської непокори. Сат'яграха полягала у:

  • відмові від титулів, наданих британцями;

  • бойкотуванні урядових установ, навчальних закладів;

  • організації мирних демонстрацій, політичних страйків;

  • у виняткових випадках — відмові від сплати податків. Тактиці Ганді був притаманний компроміс, прагнення

вирішити окремі конфлікти з британською владою шляхом переговорів і угод на основі взаємних поступок.

Підкреслюючи унікальність і велич М. К. Ганді, вели­кий А. Ейнштейн казав: "Можливо, наступні покоління навряд чи повірять, що така людина із звичайної плоті та крові ходила цією землею".

Кампанії громадянської непокори

Світова економічна криза 1929-1933 рр. справила істот­ний вплив на економіку Індії. Криза призвела до значного падіння цін на сільськогосподарські продукти, що потягло за собою скорочення посівних площ, зростання заборгова­ності селянства, його обезземелювання й подальших злиднів. Чимало районів Індії було охоплено голодом. Промисло­вість також боляче відчувала на собі вплив економічної кризи. Почалося масове розорення ремісників, а також деяких середніх і дрібних підприємців. На великих підприємствах намагалися здійснювати раціоналізацію виробництва та інтенсифікацію праці, що спричинило значне зростання безробіття.