Файл: Філософія.doc

Наукове пізнання здатне не тільки давати найбільш глибоке, точне і достовірне знання про дійсність, а й прогнозувати і передбачати майбутнє.

Як і будь-яка інша форма пізнання, наукове пізнання має свою структуру. Взяте в загальному плані, воно включає в себе перш за все два основні, але якісно відмінні рівні — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання, раціональний момент і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому досліджувальний об'єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і прояв, в яких виражаються внутрішні відношення. Характерними ознаками емпіричного пізнання є збір фактів, їх первісне узагальнення, систематизація, класифікація або інша факто фіксуюча діяльність.

Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується переважанням раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм розумової діяльності. Живе споглядання не усувається, а стає підпорядкованим аспектом пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, що осягаються за допомогою раціональної обробки даних емпіричного пізнання.

Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини в усій її конкретності.

До основних компонентів, що відображають структуру теоретичного пізнання, належать проблема, гіпотеза і теорія.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що необхідно пізнати. Іншими словами — це знання про незнання, питання, яке виникає в ході пізнання і вимагає відповіді. Слід зазначити, що проблема — це не застигла форма пізнання, а процес, який включає два основних етапи руху пізнання — її постановку і вирішення.

Гіпотеза — наукове припущення, ще не доведене практикою. Гіпотеза висувається для пояснення нових фактів в науці, які необхідні з точки зору існуючих теорій. За допомогою гіпотези здійснюється рух наукового знання, перехід від старої теорії до нової.

Теорія — це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей.

Слід зазначити, що теорія — найбільш розвинена форма наукового знання, що має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне відображення закономірних і істотних зв'язків певної сфери дійсності. На відміну від гіпотези теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою.

Крім того, треба також пам'ятати, що наукове пізнання передбачає застосування різноманітних прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності — методів пізнання. Характеристику цих методів, аналіз їх взаємозв'язку і взаємодії з діалектичним методом можна знайти в літературі: [10, с.503-540; 13, с.496-520; 15, с. 315-334].

Далі слід перейти до розгляду другої частини третього питання теми — проблеми творчості та її місця і ролі у науковому пізнанні.

Аналізуючи це питання, перш за все зверніть увагу на те, що, в найширшому значенні слова, творчість — це активна взаємодія суб'єкта та об'єкта, в ході якої суб'єкт цілеспрямовано змінює оточуючий світ, створює щось нове відповідно до вимог об'єктивних законів, а також перетворює самого себе. Більш коротко творчість можна визначити як продуктивну людську діяльність, у ході якої створюються якісно нові матеріальні та духовні цінності.

Як специфічно людська властивість, творчість виникає в процесі і на основі праці як здатність людини створювати з певного матеріалу нову дійсність з метою задоволення різноманітних людських потреб.

Творчість як людська діяльність, що перетворює природу і соціальну дійсність, нерозривно пов'язана з пізнанням. Це пояснюється тим, що перетворююча діяльність людини є свідомою діяльністю, яка спирається на знання як результат пізнання.

У свою чергу весь пізнавальний процес прогнозується творчістю. Не можна назвати жодної форми пізнання, яка була б «чистим відображенням», копіюванням об'єкта. Творчі компоненти наявні в людини і у складі чуттєвих уявлень, і у системі понятійних образів як у живому спогляданні, так і в емпіричному і теоретичному пізнанні. Це зумовлене тим, що пізнавальний процес за своєю природою є не механічним, а принципово творчим відображенням, бо його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в ідеальних образах дійсності і можливості, того, що є і того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому.

Отже, людина як суб'єкт пізнання — не пасивна споглядальна істота, котра механічно відображає природу, а активна творча особистість, яка реалізує в пізнанні свою свободу. Творчість є специфічним видом людської діяльності, в якому реалізується воля, мета, інтереси, здібності суб'єкта. В цьому процесі задіяний весь творчий потенціал людини — її органи почуттів, пам'ять, мислення, уява, фантазія, інтуїція і т. п. — в їх єдності та взаємодії. І це стосується будь-якого виду творчості, включаючи і творчість у науковому пізнанні.

З гносеологічної точки зору наукова творчість є не що інше, як конструювання наукових образів об'єкта, що вивчається. Винятково важливу роль у цьому процесі відіграють уява і, особливо, інтуїція.

Інтуїція — це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висновок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Отже, аналізуючи взаємозв'язок творчості і наукового пізнання, слід пам'ятати, що творчість є атрибутом наукового пізнання. Наукове пізнання — це завжди пошук і відкриття нового, відкриття раніше невідомих підходів і рішень, цілеспрямоване досягнення істини, активна (а не споглядальна, пасивна) діяльність суб'єкта в будь-якій її формі. Ще великий німецький філософ І. Г. Фіхте любив повторювати: «Діяти! Діяти! Це те, заради чого ми існуємо!» І сутність людини, на його думку, визначається, перш за все, творчою активністю її дії — в тому числі й у сфері пізнання. Більш повну характеристику проблеми взаємозв'язку творчості і пізнання можна знайти в літературі: [3; 10, с. 486-490; 13, с. 508-517; 15, с. 278-280].

Питання для самостійного вивчення теми

1. Проблема пізнання в історії філософської думки.

2. Види пізнання та їх взаємозв'язок.

3. Сутність і специфіка соціального пізнання.

4. Форми і методи наукового пізнання.

5. Творча природа наукового пізнання.

6. Питання для самоконтролю знань

7. Що таке гносеологія і який її статус у філософії?

8. На яких основних принципах базується сучасна наукова гносеологія?

9. Яка загальна структура процесу пізнання?

10. Що таке гносеологічний образ, які його основні характеристики?

11. Через які поняття сучасна гносеологія конкретизує традиційну концепцію істини?

Теми рефератів

1. Пізнання як вид духовної діяльності і явище культури.

2. Основні принципи сучасної наукової гносеології.

3. Діалектика суб'єкта та об'єкта в історії філософської думки.

4. Проблема гносеологічного образу в сучасній теорії пізнання.

5. Практика в системі категорій сучасної філософії.

6. Основні функції практики.

7. Діалектика істини та заблудження в сучасній філософії.

8. Проблеми критеріїв істини в сучасній філософії.

Проблемно-пошукові завдання та вправи:

1. Вкажіть, яке з наведених нижче суджень є найбільш правильним визначенням агностицизму. Агностицизм —це:

а) вчення, що заперечує пізнання взагалі;

б) вчення, яке ставить під сумнів пізнавальні здатності людини;

в) вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності.

2. Який смисл вкладено в слова Гете: «Око зобов'язане буттям своїм Сонцю» та академіка С. Вавілова: «Оконе можна зрозуміти, не знаючи Сонця». Чи є тут протиріччя?