Файл: Соціальна філософія.doc

Однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п'яти формацій, викликало потребу розробки нелінійного підходу до розуміння історії.

Потрібно розглянути вчення більшості західних учених, які не прийняли концепцію формаційного аналізу суспільства. Зупиніться на теоріях класичних представників цивілізаційного напрямку у світовій філософії, таких як: М.Я.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі [10, с.395-403].

М.Я. Данилевський вперше розглянув проблему цивілізації як проблему множинності цивілізацій. Людське суспільство він розглядає як низку автономних, послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які називає культурно-історичними типами, і лише на етапі зрілості — цивілізаціями (єгипетська, китайська, стародавньосемітична, індійська, іранська, європейська, грецька, римська та ін.).

Розгляньте точку зору О.Шпенглера, який тлумачить цивілізацію не як зліт, а як омертвіння відповідної історичної культури. Таких культур вісім: китайська, вавилонська, єгипетська, антична, арабська, західна, культура майя та російська. Чому О.Шпенглер найдокладніше зупиняється на чотирьох культурах — індійській, античній, арабській та західноєвропейській?

У англійського філософа А.Тойнбі налічується понад тридцять цивілізацій. Розвинутими він вважає двадцять одну, а пізніше їх чисельність зводить до тринадцяти. Збереглося, на його думку, лише шість цивілізацій: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна.

У кожного з вище перелічених філософів категорії цивілізацій є відмінності не лише в епітетах, а й у семантичному значенні. Отже, у Данилевського цивілізація — це пік розвитку культури, у Шпенглера, навпаки, — це період не розвитку, а омертвіння певної локальної культури. У Тойнбі цивілізація є життя суспільства, взяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах.

Існують і інші міркування про суспільство. Популярним серед них стало вчення про ідеальні типи суспільства. Воно було започатковане німецьким філософом, соціологом і істориком Максом Вебером [1, с.99-100]. У нього історичний процес не включається ні в систему формаційного аналізу, ні в яку іншу. Він не дотримується систематизації історії. Домінує одиничний факт, унікальна подія або процес. Вебер вважає, що зміна одних ідеальних типових понять іншими залежить не тільки від ситуації в системі культурних цінностей, а й від прогресу історичного знання. У нього матеріальні й духовні детермінанти суспільного розвитку є рівнозначними. Тобто духовні чинники зумовлюють економіку не менше, ніж економіка розвитку духу. Але, незважаючи на рівноправність чинників, Вебер перевагу надає духовному чиннику.

Розглядаючи концепцію ідеальних типів на прикладі капіталістичного способу виробництва, він стверджує, що в основі капіталістичної економіки, як раціонально організованого суспільства, лежить релігія. Ідею раціональної організації соціуму на прикладі капіталізму як зразка раціональності розробили В. Зомберг, В.Д. Даль, X. Гадамер та ін. їх вчення стало основою для розвитку такого напрямку у філософії, як герменевтика.

Раціоналістичну позицію було взято для формування нової моделі соціуму — теорії соціальної системи, засновником якої став американський філософ Т.Парсонс. Він розглядав суспільство як своєрідну систему координат дії, де основними елементами є: соціальна система, система культури та система особистості. Характер суспільних відносин залежить від соціальних взаємозв'язків індивідів та соціальних систем. Зверніть увагу, що в теорії Парсон-са система культури впроваджується в систему особистості засобом соціалізації особистості. Це поняття має опорне значення. Система суспільних відносин, за Парсон-сом, зводиться до особистих стосунків між людьми, які трактуються як психологічні. Тому соціальна система суспільства психологізується і розглядається як незалежна від історичних, матеріальних, соціальних та соціально-політичних умов.

Аналіз розглянутих теорій про суспільство свідчить, що воно є надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Вивчати суспільство треба як цілісну систему, з різних сторін.

2. У другому питанні треба розкрити суспільство як самоорганізуючу і саморозвиваючу систему, як об'єктивно-суб'єктивний процес розгортання людської життєдіяльності. Одним із досягнень XX ст. можна вважати уявлення про соціальну систему. Завдяки їй можна дати характеристику суспільства як певної цілісності, що поєднує індивідів різноманітними зв'язками і відношеннями. Пам'ятайте, що суспільство характеризується такими властивостями:

- Самодіяльністю;

- Самоорганізацією;

- Саморозвитком;

- Самодостатністю.

Якщо перші три властивості притаманні не лише суспільству в цілому, а й, у тій чи іншій мірі, окремим сферам суспільства, то така властивість, як самодостатність, характерна лише для суспільства в цілому.

Майте на увазі, що для аналізу суті системної організації суспільства треба, перш за все, співвіднести це поняття з системними закономірностями природи, з тими передумовами, на основі яких виникає культура і цивілізація. Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема, фізичного й духовного, джерелом ресурсів, що використовуються на виробництві. Одночасно вона є і середовищем існування суспільства.

Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворюють систему «суспільство—природа». Свою цілісність ця система могла б зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів — природи і суспільства.

Необхідно визначити різницю між системою тваринного світу і людського суспільства. Це різниця між природою і культурою, яка створюється людиною, та є і матеріальною, і духовною. Світ культури включає в себе і процес, і результат людської діяльності, спрямованої як зовні, так і всередину людини.

Перша форма — передача технології діяльності. Розкрийте діяльність як засіб соціального існування [1, с107-110].

Друга форма — передача досвіду не прямо, а з використанням норм, наказів і заборони. Це більш складна форма передачі культурної спадщини, передача цінностей, ідеалів, які відображаються в формі символів і мають дуже велике значення.

Можна відмітити два джерела саморозвитку суспільства. Перше — це протиріччя природної і культурної організації людини і її спільності. Друге джерело пов'язане з суспільними відношеннями, що виникають в процесі трудової діяльності людини.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства, і, навпаки, дисгармонія яких веде до конфліктів і деформацій. Поняття і сфера суспільного життя розкриває різнопланові процеси, стосунки, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні.

Треба дати характеристику різних сфер суспільного життя, таких, як:

Матеріальна, яка охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили і виробничі відносини.

Соціально-політична, яка включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві. Ця сфера охоплює такі явища і процеси, як війна, революція. В ній функціонують такі інститути, як держава, партія та ін.

Духовна сфера — це погляди, ідеї, уявлення,

Культурно-побутова, яка охоплює виробництво культурних цінностей, освіту, виховання та ін.

Розкрийте тісний зв'язок і єдність між названими вище сферами життя. В центрі кожної сфери повинна стояти людина. Вона має, насамперед, діяти і мислити. Саме діяльність є умовою, рушійною силою, засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Завдяки діяльності людина поборола початкову тотожність з природою, піднялася над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття.

Вивчаючи друге питання, треба пам'ятати, що суспільство є система різноманітних суспільних відносин, які виникають у процесі діяльності та спілкування і закріплюються соціальними інститутами. Визначати провідну чи другорядну роль соціальних відносин можна лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. В реальному житті важко розібратися в переплетінні суспільних взаємозв'язків і стосунків. Суспільство — це єдина, цілісна система.

Зазначена цілісність системи суспільних відносин визначається поняттям «спосіб життя». Він є синтетичною характеристикою сукупності типових видів життєдіяльності людей у єдності з умовами життя суспільства. «Спосіб життя» реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Спосіб життя відбиває також і рівень розвитку духовної культури суспільства, моральні норми, цінності, орієнтації. Суспільство, як цілісна соціальна система, функціонує завдяки виробництву і постає як живий організм, з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, сімейних та інших відносин.

Особливу увагу зверніть на роль суспільного виробництва, яке є досить складним утворенням. Воно включає в себе дві підсистеми: матеріальне і духовне виробництво. Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей (житло, одяг, харчування тощо), а духовне створює певне духовно-теоретичне середовище, дає необхідні знання, творить цінності.

Матеріальне виробництво є генетичною основою виникнення суспільного виробництва, умовою розвитку його підрозділів, виступає дійовим стимулом духовного життя людей. Нарешті, матеріальне виробництво визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва, зумовлюючи певну соціальну структуру суспільства, тип політичної організації, тип особистості, зміст права, моралі. Але матеріальне виробництво як основа суспільного розвитку, не визначає абсолютно всі інші сфери, тому що залежить саме від цих сфер. Крім того, воно не є єдиною і вищою метою.

Розібравшись у суті матеріального виробництва, зупиніться на єдності його з духовним виробництвом, яке базується на задоволенні потреб людини. Вони, з одного боку, є спонукальним чинником будь-якої діяльності, з другого — постають відносно самостійним процесом виробництва потреб.

Підбиваючи підсумки відносно другого питання, можна сказати, що суспільство — це надскладна система, яка включена до суперсистеми Космосу і Землі та має особливу специфіку в своєму генезисі, функціонуванні й розвитку. Джерело його розвитку дуже складне і являє собою сукупність природних, соціальних, духовних сил. Світова цивілізація стоїть перед дилемою пошуку вирішення глобальних проблем сучасності. Людство зможе вижити, якщо не буде насильства при вирішенні проблем суспільства і забезпечення права кожної людини й біосфери в цілому на існування згідно з їх суттю.

3. У третьому питанні треба розглянути джерела розвитку суспільства, які займають чільне місце в роздумах багатьох мислителів. Плідним вивчення буде лише тоді, коли будуть розглядатися різноманітні чинники, які міняються місцями за тих чи інших історичних умов. Простежте розвиток філософської думки, найрізноманітніші точки зору про основні чинники суспільного розвитку. Починаючи з Арістотеля, який визначав за джерело розвитку першопоштовх, філософська думка поступово прийшла до більш-менш спільного розуміння проблеми — джерело розвитку знаходиться в суперечності, в єдності й боротьбі між протилежними сторонами. Усі явища являють собою єдність протилежних сторін. Вони виключають, протидіють і водночас зумовлюють одна одну. Цієї точки зору про джерело розвитку дотримувалися Платон, М. Кузанський, І. Кант, І. Фіхте і, нарешті, гегелівське вчення про єдність і боротьбу протилежностей. Проаналізуйте цікаві вчення, які з'явилися набагато пізніше — це німецький і французький екзистенціалізм, негативна діалектика Т. Адорно та Г. Маркузе.

Деякі філософи акцентують увагу на такому чиннику, як діяльність людей [10, с.405-416]. Вивчення його має глибокий методологічний сенс. Вони вважають, що найсуттєвіша властивість людської діяльності — це саме здатність бути рушійною силою суспільного розвитку.

Розглядаючи такий чинник, як діяльність, необхідно пов'язати його з інтересами, серед яких особливе місце займає матеріальний, який характеризує відносини власності, поєднує людей у різні соціальні спільноти або роз'єднує їх.

У філософській літературі немає однозначного поняття природи інтересу. Одні вчені вважають, що інтерес об'єктивний, інші — суб'єктивно-об'єктивний. Існують підстави, що більш правильна точка зору — інтерес об'єктивний.

Серед факторів, що впливають на розвиток суспільства, треба виділити матеріальне виробництво, ефективність якого, в свою чергу, залежить від багатьох чинників — зовнішніх і внутрішніх.

Розгляньте їх суттєву роль. В залежності від збігу історичних, природних, соціальних і навіть моральних обставин роль зовнішніх і внутрішніх чинників може змінюватися. Цю зміну важливо своєчасно врахувати. До внутрішніх чинників, як правило, відносять: рівень розвитку «людського фактора» виробництва, характер та рівень виробничих відносин, стан матеріальної бази виробництва тощо. Необхідно зробити детальніший аналіз цих факторів. Особливу увагу зверніть на роль науки як соціального інституту і чинника розвитку матеріального виробництва, на сутність і напрямки сучасної науково-технічної революції, на їх сучасний етап (інформатика та технологічна революція) [1, с.161-170].