Файл: Філософія.doc

Важлива характеристика філософії марксизму — її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньої філософії, насамперед французьких матеріалістів XVIII ст. та вчення Л. Фейербаха.

По суті, вся марксистська філософія — це спроба раціонально обґрунтувати шляхи зміни світу на кращій. Цій ідеї підпорядковані всі її складові — онтологія, гносеологія, аксіологія та ін. К. Маркс зазначав у «Тезах про Фейербаха»: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його».

Питання для самостійного вивчення теми

Філософські погляди І. Канта та Г. Гегеля на державу та право.

Чи є відмінність теоретично-філософських поглядів Маркса і Енгельса?

В чому недоліки філософії марксизму?

Які вихідні принципи філософії марксизму?

Чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії?

Питання для самоконтролю знань

У чому полягає гуманістичний зміст категорійного імперативу І. Канта?

Які, за Гегелем, основні етапи розвитку абсолютної ідеї?

Чому філософія Л. Фейербаха називається антропологічною?

Які проблеми моралі є у філософії І. Канта?

В чому сутність філософської концепції творчості Шеллінга?

Які ви знаєте основні аспекти розуміння субстанції за Г. Гегелем?

Що таке предмет і «річ в собі» у філософії І. Канта? Як вони співвідносяться?

Поясніть зміст триактного циклу творчої діяльності за Фіхте?

Теми рефератів

Особливості та здобутки німецької класичної філософії.

Вплив ідей німецької класичної філософії на розвиток української філософії.

Вчення І. Канта про рівні та форми пізнання.

Етичні та естетичні ідеї І. Канта.

Філософські ідеї Ф. Шеллінга.

Вчення Г. Гегеля про абсолютну ідею.

Теорія діалектики Г. Гегеля.

Філософія Л. Фейербаха та її вплив на європейську філософію.

Передумови виникнення філософії марксизму.

10. Вчення к. Маркса про суспільно-економічну формацію.

Проблемно-пошукові завдання та вправи

Доведіть особливість натурфілософії Шеллінга.

Що допомогло К. Марксу відкрити нові перспективи для матеріалістичної інтерпретації проблем історії та культури?

Окресліть, в якому напрямі розвивали свої філософські ідеї І. Г. Фіхте та Ф. Шеллінг?

Окресліть основні складові філософської системи Г. Гегеля.

Чому К. Маркс виділяв окремо азійський спосіб виробництва?

ТЕМА 7

Сучасна світова філософія

План

Філософія науки.

Філософія правдоподібного знання.

Філософія ірраціоналізму.

Радимо прочитати:

Зарубіжна філософія XX століття. —К., 1993.

Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX ст. // Філос. і соціол. думка. — 1994. — № 1-2.

Малахов B.C. До характеристики герменевтики як способу філософствування // Філос. і соціол. думка.— 1991. — № 6.

Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990.

Скирбекк Г., Гилн Н. История философии. — М., 2000.

Маритен Ж. Философ в мире. — М., 1994.

Философия XX века. Учебное пособие.— М., 1997.

1. Філософія науки зародилася на основі позитивізму XIX ст. (саме поняття філософії науки визначено Д.С. Міл-лем). її розвиток представлений стадіями позитивізму, діалектичним матеріалізмом та постпозитивізмом (які називають філософські вчення, котрі претендують на заміну собою філософії науки пізнання). Позитивізм завжди прагнув бути філософським відображенням стану науки. Тому, щоб зрозуміти ідеї та аргументи позитивізму на різноманітних стадіях його розвитку, стадіях позитивізму О. Конта, Д.С. Мілля, Г. Спенсера, емпіріокритицизму Є. Маха, Р. Авенаріуса, А.Пуанкаре, неопозитивізму М. Шлі-ка, Р. Карнапа, раннього Л. Вітнгенштейна, Г. Райхенбаха, К.Геделя, А.Айера та інших, треба звернути увагу на найбільш розвинені галузі фундаментальної науки першої половини XIX ст., кінця XIX — початку XX ст. та середини — другої половини XX ст. Фундаментальними науками вважалися фізика, математика та логіка.

Необхідно простежити взаємозв'язок ідей позитивізмупершої стадії позитивізму з описуванням, феноменалістич-ністю механіки, термодинаміки, вчень про електрику та ма- |

гнетизм, хімії та біології першої половини XIX ст. З особливостями науки того часу пов'язані феноменалізм (обмеження змісту знання, явищ та відношення між ними), індуктивізм (застосування індукції універсальності, придбання вихідних передумовних знань для дедукції) та утилітарний емпіризм позитивного знання.

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувалися революцією у фізиці (відкриття природної радіоактивності, заряджених частин атомів), котра сприяла математизації фізики та релятивізму (відносність) в оцінці пізнавального значення її принципів та законів збереження (принципів даль-нодійності, одночасності, адитивності та законів збереження маси, енергії). Необхідно показати, що емпіріокритицизм Є. Маха та інших був радикальним обмеженням змісту наукового знання з позиції традиційного досвіду, який зводить свої результати до даних сприйняття.

Після першої чверті XX ст. позитивізм перейшов у стадію неопозитивізму.

На відміну від попередніх стадій він вніс до розряду позитивного наукового досвіду поряд з досвідно-змістовним беззмістовне (формальне) логіко-математичне знання, приписав йому інструментальну роль (роль засобів математизації, пояснення та передбачення).

Слід розкрити зв'язок неопозитивізму зі станом сучасної фундаментальної науки (фізики, хімії, біології), пронизаної математикою та логікою. Важливо розкрити ступінь успішності застосування неопозитивістських критеріїв до розрізнення наукового та ненаукового знання, а саме — верифікації (перевірюваності даних досліду) та редукції (зведення всіх осмислених висловів до висловлювань досліду, або логіко-математичних висловлювань). Тут необхідно показати, що названим критеріям не задовольняють загальні принципи та критерії природознавства (наприклад, принцип інерції, принцип збереження кількості руху, імпульсу, енергії і т.д.). Принципи та закони інтуїтивно беруть за основу, але формально — логічно не виводяться з нього (іноді навіть здаються такими, що суперечать йому, як у випадку з галілеївським принципом інерції: будь-яке тіло зберігає спокій або рівномірний прямолінійний рух, доки не прикладена до тіла сила, а в досліді, навпаки, спокій та рівномірний прямолінійний рух підтримуються прикладеними до тіла силами). Не .бажаючи приписувати беззмістовність принципам та законам науки, неопозитивізм вимушений був послабити вимоги щодо їх зведення до висловлювань досліду, складною виявилась і різноманітність синтетичних (дослідно-змістовних) та аналітичних (тавтологічних та логіко-математичних, формальних, беззмістовних) висловлювань. Тавтології змістовні (типу «війна є війна») та формальні (А=А, прямі, які не перетинаються на площині — паралельні) звичайно вважаються висловлюваннями з частин, пов'язаних із синонімами, тотожними за змістом, але сама синонімія не піддається мовному визначенню, оскільки воно дається на основі знання синонімії. Інші визначення синонімії (з використання мови та наочних уявлень) мають вигляд неточних та ситуативних.

Неточність (приблизність) верифікації та редукції висловлювань науки та невизначеність мети редукції (типів висловлювань, до яких повинні зводитися інші) дозволила критикам неопозитивізму заявити про розмитість його критеріїв розрізнення наукового та ненаукового знання, змістовних та беззмістовних висловлювань і признати правомірними претензії до науковості та осмисленості більшість з того, що було відвернуто неопозитивізмом: філософії матеріалізму, моделей неспостерігаючих об'єктів, змістовності пояснень, інтуїції в математиці та логіці та ін.

Не зважаючи на недоліки неопозитивізму, слід запам'ятати очевидні його переваги, а саме: ним створені відносно визначені та зрозумілі схеми точних мов позитивного знання, співвідношення чутливого та раціонального в пізнанні, критерії розрізнення осмисленого та неосмис-леного, запропоновані основні нейтральності науки по відношенню до ненаукових суперечок, неопозитивізм примушує думати, перш ніж говорити!

Хронологічно позитивізм постійно супроводжував діалектичний матеріалізм К. Маркса і Ф. Енгельса, який в подальшому розвинули Г.В. Плеханов, В.І. Ленін та інші. Слід згадати критику діалектичним матеріалізмом позитивізму на всіх його стадіях. У той же час діалектичний матеріалізм прагнув і прагне створити універсальну теорію пізнання та методологію науки. Важливо показати, що в цьому напрямку він досяг більшого, ніж інші філософські вчення. При цьому слід не втрачати з виду те, що універсалізм вчення дається ціною відлучення від потреб, тобто ціною втрати точності, визначеності своїх ідей. Основні ідеї діалектичного матеріалізму можна вивчати за науками психологізму, соціологізму, індивідуалізму і т.д. Достатньо ефективно застосовувані до природних наук, ці процедури виявилися неефективними в гуманітарних науках, котрі більше спираються на природну, а не штучну мову. Тому слід приділити увагу лінгвістичній філософії пізнього Л.Вітгенштейна («Філософські вишукування», 1953), який розкрив пріоритет щоденної мови в пізнанні та розумінні.

Далі, зводячи змістовні знання в науці до даних досліду, які здебільшого інтенсивністю і ступенем, а не якістю відрізняються від природного розмаїття явищ, неопозитивізм недооцінює стрибки, революції в науці та дотримується накопичувальної (кумулятивної) моделі розвитку науки. На противагу цій моделі були запропоновані інші моделі розвитку науки. Тут доречно відтворити ідеї Т.Куна, І.Лакатоса. П.Фейерабенда та інших, звернувши увагу на розмаїття факторів розвитку науки.

Т.Кун зобразив розвиток науки чередуванням еволю-цій та революцій в нетрадиційному розумінні. Еволюція представлена періодом рішення головоломок науковим суспільством, об'єднаним парадигмою — розпорядженнями, що визначають предмет вишукування, засоби формулювання і рішень проблем вишукування, мову спілкування. Парадигма незмінна, визнає існуючим тільки те, що має відбиття її мовою, та допускає тільки ті вишукування, які відбуваються за її розпорядженнями, процедурами. Мова парадигми замкнена, несумісна з мовами інших парадигм. У змаганні парадигм виграє та, яка більше дозволяє головоломок, породжених подіями дійсності. Крах парадигми змушує до прийняття нової парадигми. Перехід до іншої парадигми — революція в науці. І цей перехід ірраціональний, з ним губляться всі надбання попередньої парадигми. Нова парадигма — це нова картина світу, нові факти і нові пояснення, головоломки і їх рішення. Замість безперервного накопичення знань наука, на думку Т.Куна, дає лише безладну череду замкнених сукупностей знання змінюючих у часі парадигм. Критики моделі розвитку науки, запропонованої Т. Куном, вказали на ігнорування в ній відкритості мов науки, та основної мети науки, здобуття істинних знань, перебільшування ролі групових інтересів в розвитку науки.

І. Лакатос запропонував розвиток науки у вигляді послідовності замінюваних дослідницьких програм, що є суперниками. З його точки зору, у розвитку науки постійно стикаються не дві сторони, як прийнято вважати, не теорія та експеримент, а три сторони: конфліктуючі, дослідницькі програми та експеримент. Стан програм характеризується співвідношенням її теоретичного та емпіричного зросту. Якщо теоретичне зростання (введення нових гіпотез) супроводжується зростом пророкованого емпіричного знання, то програма має прогресивний крок і виправдовує своє існування. Якщо теоретичне зростання виправдовує емпіричне зростання (тобто все більшою кількістю гіпотез вдається пояснення і пророкування фактів), то програма має регресивне зрушення і приречена на поразку в боротьбі з програмами, які мають прогресивне зрушення.

Потрібно звернути увагу на те, що модель розвитку науки І.Лакатоса відтворює безперервність розвитку науки та збереження її конкретних напрямків перед лицем суперечливих їм дослідних даних, тобто показує поступовість виходу з дослідницької програми з тих, що змагаються. В той же час у цій моделі занадто невизначеним виглядає перехід від однієї дослідницької програми до іншої відповідно до підручників 60-80 pp. XX ст.