Файл: Філософія.doc

Вони зводяться до наступного.

Єдиною філософією, постійно орієнтованою на наукове та щоденне пізнання, є діалектичний матеріалізм. Він явно приймає переконання щоденного пізнання в існуванні об'єктивного світу, який існує незалежно від свідомості, оскільки таке прийняття передує будь-якій практичній та пізнавальній дії, а не виводяться з них. Загальний шлях пізнання об'єктивного світу: від живого спостереження (тобто чутливого сприйняття) до абстрактного мислення (в поняттях та діях) від нього — до практики (тобто конкретно-чутливої матеріальної діяльності, яка втілює знання). Результат пізнання — знання, істинне або помилкове. В ученні про істину діалектичний матеріалізм дотримується визначення істини як знання, яке відповідає дійсності. Розрізняють об'єктивну, абсолютну, відносну істину і уявляють відношення між ними у вигляді діалектичного процесу (взаємозв'язок та взаємопереходи в різноманітних умовах). Діалектичний підхід (тобто розглядання його у взаємозв'язку різних сторін, взаємопереходів станів, розвитку) до процесу пізнання та його результат дозволяє уникнути крайнощів емпіризму, раціоналізму, прог-націоналізму і т.д. Однак такий універсалізм і невразливість теорії пізнання діалектичного матеріалізму досягається відволіканням від указания процедури пред'явлення значень його висловлювань. Наприклад, незрозуміло, що означають висловлювання «поняття є абстрактними, узагальненими образами об'єктивної реальності». Образ звичайно відтворює дещо, прообраз, і містить схожість з відтворюваним прообразом. Але в чому схожість між поняттям як ідеальним відображенням (позбавленим всіх матеріальних ознак) та матеріальним об'єктом, або процесом, або відображенням? Зрозуміло, між символами понять (словами, знаками) і об'єктами несхожість зрозуміла. З таких правдоподібних висловлювань складається теорія пізнань діалектичного матеріалізму. Інтуїтивно вони прийнятні, але всі спроби надати їм буквальний зміст ведуть до нездоланних труднощів.

В уявленнях про будову та властивості об'єктивного світу діалектичний матеріалізм самокритичний і готовий до зміни своїх позицій при революціях у природознавстві.

Діалектичний матеріалізм в уявленні суспільних явищ, тобто історичний матеріалізм, допускає законоподібність суспільних явищ, аналогічну природним, але застерігає від спрощень, вказуючи на складні взаємозв'язки та усереднення суб'єктивного й об'єктивного та суб'єктивного в історії.

Звертаючись до науки в другій половині XX ст., слід підкреслити поступовий перехід пізнавальної зацікавленості в бік біології та психології, соціології, лінгвістики та ін. Неопозитивізм звів на еталон знання фізики (одна з течії неопозитивізму навіть називається фізикалізмом). Зараз схиляються до того, що сучасну біологію (такі розділи, як популяційна генетика, теорія еволюції та ін.) не вдається будувати за образом фізичної теорії. Ще менш очевидне орієнтування на фізику, як на зразок наукового знання в галузі гуманітарних наук (психології, лінгвістики і т.д.).

Спираючись на особливості науки другої половини XX ст. та пам'ятаючи неусуненість багатообразності пояснень одних і тих самих даних в історії науки, необхідно розкрити різнобічну критику неопозитивізму в постпозитивізмі.

Претендуючи на зразок раціональної філософії науки, неопозитивізм створював аналітичні процедури (переви-значення, дані редукції) відлуч чія за невизначеністю кордону між прогресивними та регресивними зрушеннями програми. Можна також замінити в ній відхід від програми правдивості знання і різниці природних та спеціально вигаданих теорій (для пояснення та пророкування фактів).

П. Фейєрабенд прагнув продемонструвати крайні висновки з ідей Т. Куна та І. Лакатоса.

Теоретизованість фактів (тобто включення до фактів їх тлумачення з позицій тих чи інших теорій) і неможливість виміру їх мов та виразів (бо всяка змістовна різниця мов, на думку Т. Куна та П. Фейєрабенда, означає неможливість їх виміру) надають науковому пізнанню ситуаційний, обмежений характер. Неможливі загальнонаукові стандарти для порівняння теорій та окремих знань різних теорій, оскільки кожний стандарт є частиною обраної теорії, а остання, в свою чергу, складає частину світогляду, що відбиває інтереси однієї людини або деякої соціальної групи. Наукові знання, на думку П. Фейєрабенда, проникнуті соціальними, політичними, етичними і навіть релігійними та міфологічними забобонами. Тим самим наукові знання не кращі і не гірші за будь-яке інше знання. В науковому розвитку, як і при розвитку людства взагалі, «може бути все» (Фейєрабенд П. Вибр. твори, за методологією науки. — М, 1986. С. 159). В ньому простежуються лише інтелектуальні традиції, що змінюються, в межах яких можливі цикли нерівномірних змін рівнів та форм наукового пізнання. Циклічність змін у науці пов'язана з кінцем існування будь-якої інтелектуальної традиції (наприклад, розумово-зорового пояснення, зведення до ідей механічного атомізму невагомих рідин і т.д.), кожна з яких проходить стадії зародження, росту і занепаду.

Розгляд філософських подань науки з антипозитивіст-ських позицій показує, що вони в кінцевому рахунку виступають за невідмінність наукового знання від ненаукового (в тому числі, антинаукового), за спрощувану соціологізацію наукового пізнання і розвитку науки (тобто наполягають на зумовленості змісту наукового знання інтересами соціальних груп, зокрема спілки вчених). Критика неопозитивістської філософії науки правомірна та необхідна, але розгляд варіантів критики не стільки удосконалює філософію науки, скільки створює філософський гротеск, карикатуру науки.

Окрім розглянутих, є велика кількість інших питань філософії науки, наприклад, визначення істини і реальності, природа інтуїції, достовірність дедукції та індукції і т.д., на кожне з яких існує багато відповідей. Різноманітність та складність цих питань, їх прямий зв'язок з проблемами науково-технічного прогресу зумовлює першочергову роль філософії науки в сучасній світовій філософії. Хоча філософія науки практично безмежна, знайомство з її основними течіями та ідеями дозволяє зрозуміти її якісну відмінність від філософських вчень, що відбиваються на ненаукове знання та ірраціоналізм.

2. До ненаукового знання відносять правдоподібні знання, що не стверджуються загальновизнаними науковими методами — спостереженням та експериментом, фантазії, і антинаукові знання. Для знайомства з філософією поза-наукового знання достатньо торкнутися філософії фрейдизму (психоаналізу), або структуралізму.

Обмежимося філософією фрейдизму.

Філософія фрейдизму, або ширше — психоаналізу, узагальнює ідеї 3.Фрейда, А.Адлера, К.Юнга та їх послідовників. Потрібно відтворити співвідношення свідомого та несвідомого в їх вченнях і показати, що кожна зі шкіл фрейдизму як психоаналізу пояснює певні неврози, психопатології дією комплексів несвідомого (сексуальні потяги, компенсація неповноцінності, архетипи). У філософії психоаналізу помітна перевага лінійного детермінізму, тобто остаточної зумовленості неврозів, що спостерігаються, припущенними комплексами несвідомого, з одного боку, та замовчування методів засвідчення таких комплексів з іншого. Допустимі причини та засновані на них пояснення правдоподібні, але не безперечно правдиві. Звідси — скептична оцінка фрейдизму як псевдонауки.

Центральними поняттями психології, з точки зору 3.Фрейда, є витіснення та сублімація несвідомих потягів. Перше означає заміну одних несвідомих потягів іншими, друге — перетворення, перехід енергії потягів на соціальну діяльність і творчість. Сутністю психоаналізу служить метод лікування неврозів, заснований на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення у несвідоме. Психіка людини — це система конфліктів між свідомістю і несвідомими потягами. В ній відокремлюються: «Я», «Воно» і «над-Я». «Я» уособлює розум і розсудливість, «Воно» — сукупність несвідомого, а все, що біологія та долі людського роду створили в «Воно» і закріпили в ньому — все це допускається в «Я» у формі ідеалу.

Розвиток «Я», на думку 3. Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до влади над потягами, від підкорення потягам до підкорення їх. У цьому процесі важливу роль відіграє «над-Я», яке є зосередженням різних потягів «Воно». Психоаналіз покликаний служити знаряддям «Я» в оволодінні «Воно».

Для 3. Фрейда найважливіше було те, що у процесі розмови з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл несвідомих явищ, а не знаходить їх у готовому вигляді, фіксуючи спостереження. Це дозволяє використовувати психоаналіз як універсальне пояснення життя людей, тобто як філософію, що називається фрейдизмом.

Відтворюючи особливості психоаналізу, можна зосередитися на філософії фрейдизму.

Фрейдизм — це філософія, що зводить зумовленість явищ творчості, культури та історії в цілому до психологічних факторів несвідомого. Несвідоме визначається прибічниками фрейдизму по-різному. У 3. Фрейда ним є психосексу-альний потяг, у А. Адлера — комплекс неповноцінності та прагнення до самоствердження, у К. Юнга — колективне несвідоме і його архетипи (першообраз матері-землі, мудрого старця, демона і т.п., які лежать в основі міфів, символіки художньої творчості, сновидінь і т.п.), в О. Ранка — первинна травма народження. Фрейдизм продає культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями є сублімація психосексуально! енергії, компенсація відчуття неповноцінності, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження відповідно в різних школах фрейдизму.

Паралельно фрейдизму існує неофрейдизм, його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внутріш-ньопсихічним процесам, а відношенням між особистостями. Неофрейдизм неоднорідний за складом уявлень про особистість, але всім його різновидам властиве визнання того, що психічні норми, засіб і результат пристосування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної належності (ідентичності), а відсутність соціальної належності — патологія (ненормальність). Розбіжності між його різновидами торкаються визначень структури особистості, соціального середовища та механізмів пристосування до неї. Так, у варіанті неофрейдизму Г. Саллівана психіка особистості зведена до відбиття міжособистісних відношень з приводу взаємодії з зовнішнім світом. У ньому особистість визначена як сума відношень між викривленими та фантастичними образами (персоніфікаціями), котрі виникають у процесі соціального спілкування. Неофрейдизм К.Хорні, зі свого боку, найбільш повно висвітлив психопатологію особистості, пов'язавши її неврози з ірраціональністю життя суспільства. На думку К.Хорні, неврози викликані страхом перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх є різні захисні механізми:

перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, яка завжди перебільшується (зображена законопо-дібною неминучістю);

пригнічення страху шляхом заміни іншими відчуттями, симптомами;

відволікання від страху — пряме (наприклад, алкоголем) або непряме — у вигляді бурхливої діяльності;

уникнення ситуацій, що викликають страх.

Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прив'язаності — завада коханню та схвалення будь-якою ціною; невроз влади; погоня за владою, престижем та володінням; невроз скореності і невроз ізольованості — уникнення суспільства. У неврозах мають вираз ірраціональні засоби вирішення конфліктів між особистістю та суспільством, що погіршують самовідчуження особистості раціональним засобом. З точки зору К. Хорні, це виявлення вад в системі соціальних зв'язків особистості та знешкодження їх для пристосування її до існуючого ладу життя. З точки зору неофрейдиста Е. Фрома, самовідчуження особистості з її страхом можна подолати шляхом створення гармонійного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Важливо врахувати, що крім розглянутих варіантів неофрейдизму, є велика кількість інших варіантів неофрейдизму, в тому числі тих, що використовують ідеї інших вчень (теології, екзистенціалізму і т.д.). В цілому фрейдизм виявився впливовим вченням і служив філософсько-психологічною основою ряду напрямків сучасної етнографії, антропології, соціальної психології літературознавства та мистецтва.

Філософія правдоподібного знання, яке не дотримується буквальних критеріїв наукового знання, формально не суперечить філософії науки, хоча фактично розмиває останню, вносячи явні помилки, які не можна перевірити.