Файл: Філософія.doc

Буття окремої людини і людства в цілому є специфічним і неповторним. Унікальність людського буття полягає, насамперед, у складній біологічній організації, яка відокремлює його від іншого світу. Філософи вбачають своєрідність людського буття не в біологічній організації, а в здатності надбудувати над природою рукотворний світ. Людина володіє рядом незвичних властивостей. Вона відображає у своїй свідомості величезну різноманітність світу, створює світ культури, в якому дивно поєднуються природні і соціальні якості. Детально проблема людини у філософії розглядається в підручниках з філософії [7, с 260-272; 9, с. 209-225].

Серед форм буття людини відзначимо, передусім, її предметно-практичну діяльність. На думку матеріалістів минулого, людина як фізичне тіло діє на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб; тут вона — лише мисляча річ серед усіх інших речей, на чому особливо наполягали матеріалісти минулого. Недостатність і навіть антигуманізм тлумачення людини як речі є цілком зрозумілими, але звернемо увагу на необхідність такого речового тлумачення: адже якщо немає тіла — немає і людини (хоча ми й їмо, щоб жити, а не живемо, аби їсти), і якщо не забезпечені елементарні матеріальні потреби, то вона не зростатиме духовно.

Інша форма буття людини — практика соціальних перетворень. Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань, знарядь праці. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.

І третя форма буття людини — це її «самотворення», самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, констатуючи і переживаючи певну ієрархію моральних цінностей та естетичних переваг, тобто аксіологічно. По-друге, вона прагне отримати максимальне, постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і сама себе) до такого його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її.

Особливою формою буття виступає духовне, яке розуміється як єдність свідомого і несвідомого. Результатами духовного є принципи і норми людської спільності, творчості. Виділяють два великих підвиди духовного — духовне, яке невіддільне від життєдіяльності людини (індивідуальне духовне), і духовне, яке може існувати незалежно, поза людиною (об'єктивне духовне). Перше, насамперед, включає свідомість індивіда. Специфіка існування свідомості складається з надзвичайної рухливості її процесів, безпосереднє виявлення яких приховане від будь-якого зовнішнього спостерігача. Свідомість людини є одночасно її самосвідомістю, тобто усвідомленням себе як абсолютно своєрідної і неповторної особистості. Однак самосвідомість не існує окремо від одного потоку свідомості, є своєрідним центром нашої свідомості. Ідеальне, як духовне, включає не лише свідоме, а й несвідоме.

Буття індивідуальної свідомості (і несвідоме) є лише відносно самостійною формою буття, яка тісно переплітається з буттям об'єктивного духовного. Яскравим прикладом єдності індивідуального і об'єктивного духовного є, безперечно, мова та зв'язок мови і свідомості, мови і думки. Крім мови, до об'єктивного духовного належать норми і принципи людського спілкування, схеми поведінки, ідеї як результат творчості.

Специфіка буття поза індивідуальним духовним полягає у тому, що його елементи зберігаються і удосконалюються та вільно пересуваються у соціальному просторі й часі.

Кожна людина безперервно вступає у контакт з іншими людьми, є членом різних соціальних груп: сім'ї, виробничої спільності (колективу), нації. Таким чином, вона існує у тісному зв'язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах, властивих певному соціуму суспільних відносин: моральних, економічних, правових та інших. З діалектикою соціального буття можна ознайомитись у відповідних главах підручників [2, с 51— 69, 182-208; 7, с. 351-359].

У часи сивої давнини, коли людей було мало (10 тис. років тому їх було близько 5 млн), а знаряддя праці були малопродуктивними, — змін дійсності не помічали у планетарному масштабі. Однак із переходом до землеробства і у зв'язку з бурхливим розвитком техніки штучно побудована навколо людини оболонка стала такою, що за дією її можна порівняти з силами та закономірностями природного світу. Виявився глибокий розлад між штучним середовищем та природним світом, у якому зазнають страждань обидві сторони: антропогенна діяльність руйнує екологічну цілісність природи, а порушена гармонія загрожує непередбаченими катаклізмами, землетрусами. Світ, який оточує людину сьогодні, не гарантує їй безтурботного життя, оскільки із засобу захисту він перетворився на джерело глобальної небезпеки.

Яка доля роду людського? Чи знищить він сам себе та все, що його оточує, власними руками, чи зможе відтворити втрачену гармонію буття? На ці запитання, окрім песимістичної, є три основні конструктивні відповіді.

Перша з них — це заклик: «Назад до печер, до природного життя». Друга виходить з незворотності антропогенних катаклізмів і полягає в ідеї генетичної зміни самої людини для того, щоб несприятливі чинники обернулися на сприятливі. І третя, єдино допустима відповідь, на нашу думку, полягає у створенні нових, обережних безвідходних технологій, у значних витратах на відтворення екологічної гармонії. Людина не відмовиться від переваг цивілізації, так само, як і від своєї біологічної сутності, що дарована їй природою, але людині доведеться, оберігаючи себе як вид, боронити й усю гармонію буття.

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу не лише незалежного від людини, а й такого, що існував до появи людини. Єдність буття, причинність змін його та граничних підвалин його різноманітності були умовою виникнення поняття субстанції. У філософії її тлумачать як основу всього світоутворення.

2. Вивчення другого питання слід почати з формування в давній філософії принципу елементарності [10, с 44-46]. В давній філософії спочатку субстанція розглядалась як «речовина», матеріал, з якого складаються різні речі. Середньовічне мислення твердило про існування безлічі різних субстанцій, незмінних начал («Субстанціальних форм»). Активність, яка приписується формі і схоластичній філософії, перетворює поняття субстанції на титул Бога як «Форми форм». Саме в руслі такого уявлення виникає поділ на дві субстанції — «духовну» і «тілесну». Це призводить до нерозв'язного дуалізму (від лат. «двоїстий») «душі» і «тіла». Спроби розв'язати цей дуалізм середньовічними мислителями не мали успіху. У філософії Нового часу протиставлення матерії і духа є однією з найважливіших проблем. Тільки через поняття субстанції визначалася остання основа всього сущого. Оригінальні пошуки в українській філософській традиції пов'язані з ім'ям Г.С. Сковороди. Бог трактується Сковородою як закон, внутрішня закономірність усього сущого. Сковорода виділяє дві натури — «видиму» та «невидиму». «Невидима» є животворною основою матеріальної природи.

Іншого звучання категорія субстанції набула у класичній німецькій філософії. Гегель визначав її як істотну сходинку розвитку ідеї, основу всякого подальшого розвитку, справжній початок всякого наукового мислення. Субстанція подана у його філософії як момент розвитку «абсолютної ідеї», яка є ідеальною. Пізніше ідеї Гегеля були розвинені К. Марксом. Він розумів субстанцію як матерію. Детально з історією становлення поняття «субстанція» можна ознайомитися зі статті Е.В. Ільєнкова в «Философской энциклопедии».

Більшість філософів визначають матерію як філософську категорію для визначення об'єктивної реальності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них. Дане визначення не пов'язує матерію з будь-яким конкретним уявленням науки про будову матеріального світу.

Матерія — це філософська категорія, яка відображує загальні універсальні властивості навколишнього світу. Вона існує лише в різноманітності конкретних об'єктів, через них, а не поряд з ними. В цьому визначенні підкреслюється, що об'єктивна реальність існує незалежно від свідомості (первинна по відношенню до неї) і є джерелом наших знань (відображається нашою свідомістю). Матерія має атрибутивні властивості:

абсолютність (вона єдина об'єктивна реальність, яка є причиною самій собі, вона вічна, незнищувана);

невичерпність різноманітності матеріального світу;

системно-структурна упорядженість матерії.

Таблиця 2.

Звичайний макросвіт, який сприймає людина — це світ із розмірами від 10~8 до 1024 см. У цьому діапазоні є молекули та галактики, рух яких підпорядковується законам Ньютона.

Мікросвіт — це світ елементарних частинок, ядер атомів, атомів, об'єктів з розмірами від 10~43 до 10~8 см. Час процесів, які йдуть у мікросвіті — міліардні частки секунди. Основна одиниця явищ мікросвіту — це квант дії, або стала Планка: 6,626176(36) • 1<Г37 Дж/с. Рух мікрочастинок підпорядковується законам квантової механіки, які сформулювали М. Гіданк, Л. де Бройль, Є. Шредин-гер, В. Гейзенберг та ін. Говорять, що елементарний рівень мікросвіту — це світ праматерії, єдиного спинорного поля. Основною його характеристикою поряд з квантом дії та швидкістю світла виступає елементарна довжина 10"13 см (діаметр електрона). Це досягнутий рівень наукових досліджень, але далеко ще не його межа.

Вгору від макросвіту, за межею, яка досяжна для людини, у Всесвіті є мегасвіт. Його основні об'єкти — це понадгалактика. Цей світ недостатньо вивчений наукою. Щодо його існування є багато гіпотез.

Відповідно до однієї з них у мегасвіті занадто великі відстані і закон всесвітнього тяжіння Ньютона не діє. Американський вчений Цвіккі підрахував відстані, за межами якої не діють закони Ньютона і, насамперед, закон взаємного тяжіння. Космічні об'єкти рухаються на таких відстанях, ніби не помічаючи один одного, їх зв'язок проходить завдяки зовсім іншим закономірностям, які ще не вивчені. Друга гіпотеза підкреслює якісну своєрідність мегасвіту. Вчені стверджують, що є величезні простори Всесвіту, де матерія перебуває в «домеханічному» стані або в стані «фотонного» газу. Там немає ні атомів, ні молекул, ні макроскопічних тіл, там лише зароджуються елементарні частинки, виникає механічний, тепловий та електромагнітний рух. Всесвіт, який зараз спостерігає наука, досяг радіуса 8 млрд світлових років, і жоден відомий закон природи в цьому прошарку Всесвіту не порушується. Знання, отримані сучасною наукою про оточуючий світ, повністю збігаються з положеннями наукової філософії:

загальний спосіб існування матерії є рух в його різноманітності;

існування матерії в просторі і в часі;

відображення як всезагальна властивість матерії;

об'єктивність (існування матерії поза і незалежно від людини і людства).

Основними видами матерії є речовина та поле.

3. Студент повинен звернути свою увагу на те, що категорія «матерії» дозволяє розкрити універсальні взаємозв'язки, притаманні всім предметам і явищам, формам та способам буття. Ними є рух, час і простір.

Рух та матерія не можуть існувати окремо, вони принципово нерозривні, і рух без матерії неможливий, як і матерія без руху. Рух у філософії розуміють як будь-яку зміну. Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим, рух має відносний характер, оскільки проявляється через конкретні форми (види) матерії, які мають відносно сталу природу. Так, Земля нерухома відносно людини, що мешкає на ній, але рухається відносно Сонця. В основу класифікації форм руху покладено наявність конкретного матеріального носія. За найпростішою класифікацією відрізняють такі форми руху, як:

механічний — це переміщення тіл у просторі по повній траєкторії. Носіями руху тут є конкретні тіла — падіння каміння, політ супутника і таке інше

фізичний — об'єднує в собі такі явища, як теплота, світло, електрика, магнетизм, гравітація;

хімічний — це складні взаємодії атомів, які породжують під час реакцій нові, більш складні речовини;

біологічний — це існування та розвиток живих організмів, у тому числі і рослин. Носієм процесів життя є білок;