Файл: Філософія.doc

Відомо, що він походив з царського роду, проте від почесного титулу відмовився на користь брата, вважаючи, що люди, пишаючись походженням та ставлячи багатство понад усе, не осягнули справжній сенс буття. В історію філософії Геракліт увійшов під назвою «філософа, який плакав», оскільки люди через своє нерозуміння істини здавалися йому жалюгідними. Вчення Гераклі-та стало відомим завдяки геніальним прозрінням. Філософ твердив, що в світі відбувається постійна гра суперечностей, без якої він перестав би існувати. Бог для Гераклі-та означає те, що охоплює весь світ і виявляє себе у нескін-чено мінливій природі. Замість слова «Бог» Геракліт часто вживає «Логос», що в перекладі з грецької означає «слово», «мислення». Це Всесвітній розум або ж закон, що керує всіма процесами в природі.

Треба знати, що сутність логоса, за Гераклітом Ефесь-ким, розкривається в ряді принципів:

принцип єдності і боротьби протилежностей (єдність тут створює світову гармонію, а боротьба виступає як джерело й умова будь-якого розвитку й руху);

принцип змінності, який Геракліт висловив загальновідомим: «Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку»;

принцип відносності, який Геракліт висловив знов-таки за допомогою афоризмів: «Хвороба робить приємним і благим здоров'я, голод — ситість, втома — відпочинок».

Підсумовуючи інформацію з даного питання, треба зауважити, що Геракліт уперше, хоч і метафорично, сформулював ідею про діалектичну природу всього сущого. Цікаво, що першоосновою Геракліт вважав вогонь. Також він висловив пророцтво, близьке до Біблійного: «Всіх і все, раптово, буде судити вогонь». Проте тим, хто усвідомлює необхідність жити за законами логоса (Бога) Геракліт пророчить життя після смерті фізичної: «Мудрим суджено, будучи в Аїді, вставати від сну смерті і бути наяву вартовими живих і мертвих».

Розкриваючи фрагмент плану «Піфагор та піфагорійці» — візьміть до уваги історичну інформацію — наприкінці VI століття м. Мілет завойовують і руйнують перси. Центр давньогрецької філософії переміщується на узбережжя Південної Італії та о. Сицилію. Тут виникає славетна школа Піфагора (576-496 рр. до н.е.).

Піфагор — це не ім'я, а прізвисько відомого вченого, яке означає «той, що переконує мовою». Піфагор був таємничою і непередбачуваною людиною. Збереглися легенди про те, що він з'являвся одночасно у двох місцях, що його

людським голосом вітала річка Кас. Мудрець і сам підтримував той ореол таємничості навколо своєї особи. Подейкують, що одного разу він заховався у підземеллі і наказав своїй матері всіх повідомити про його смерть. Через деякий час Піфагор з'явився серед вражених співвітчизників, розповідаючи, що «спускався в Аід» і спостерігав звідти за життям живих. У 532 році до н. e. вчений у м. Кротон заснував релігійно-філософську організацію «Піфагорійська спілка». Піфагорійці займались вивченням математики, астрології, музики, медицини та політичною діяльністю.

Стосовно філософських переконань Піфагора, треба знати, що, оскільки вчений не залишив по собі письмової спадщини, сьогодні йдеться не про філософські погляди самого Піфагора, а швидше за все, про філософію піфагорійців, оскільки авторство більшості творів не встановлене. Проте відомо, що сутність піфагорійської філософії складає «вчення про число». Структуру Всесвіту вони пояснювали за допомогою числа як першопочатку. Вважаючи, що «число править світом» (Бог є число чисел), піфагорійці зводили все пізнання до пізнання числа і числових відношень.

З огляду на те, що головним питанням античної філософії цього періоду було питання про першопочаток, важливо зауважити для себе, що у піфагорійців вчення про першопочаток є досить абстрактним.

Цікавими є думки, що приписують великому вченому. Ось деякі з них: «Що найпрекрасніше? Гармонія. Найдужче? Думка. Найкраще? Щастя», або — «Намагайся, перш за все, бути мудрим, а вченим — коли будеш мати вільний час»; «Роби велике, не обіцяючи великого!», «Початок є половина всього», «Мовчи або говори те, що краще за мовчання» та інші.

Готуючись до відповіді на запитання 1б, треба знати, що філософська школа елеатів виникла у «Великій Елладі» і засновником її був Ксенофан. Головні мислителі цієї школи — Ксенофан, Парменід та Зенон. Елеати жили і працювали наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. Вважається, що їх учення — певний рух у розвитку філософських категорій, в першу чергу, категорії субстанції. Важливо розрізняти, що, якщо в іонійців субстанція — фізична, у піфагорійців — математична, то в елеатів вона вже філософська (буття).

Ксенофан (VI—V ст. до н. е.) цікавий як засновник школи тим, що його вчення про єдиного мислячого Творця вплинуло на Парменіда при розробці ним вчення про «єдине буття». У центрі уваги Парменіда (VI-V ст.до н. е.) були питання співвідношення буття і небуття, буття і мислення. Це дві дуже важливі філософські проблеми. Відомий славетний вислів Парменіда: «Є буття, а небуття цілком немає». Філософія Парменіда будується, здається, на досить простих уявленнях і твердженнях: «Є» — «не Є».

«Є» — це те, що не може не бути — це буття. «Не Є» — це те, що не може бути, тобто небуття. Буття — це те, що існує, небуття — те, чого не існує. Доводячи свої положення, Парменід пояснював: існує лише те, що можна помислити і виразити в словах, тобто буття. Небуття не можна помислити і виразити в слові. Отже, воно не може існувати. Парменід формулює також ідею тотожності буття і мислення: «мислити — те саме, що й бути». Парменід цікавий своїми уявленнями про світ, що являють цілковиту протилежність уявленням, зокрема Геракліта. Так, Парменід був переконаний, що жодна зміна в природі неможлива і ніщо не може стати іншим, ніж те, що воно є насправді. Такі уявлення зумовлені поглядами Парменіда на буття, яке:

вічне;

цілісне;

єдине;

нерухоме;

досконале.

Продовжуючи думку Парменіда, неможливість руху доводив у своїх апоріях Зенон («Дихотомія», «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Стадіон»). Логіка доведень ученого полягає в тому, що помислити рух неможливо, оскільки думка про можливість руху призводить до протиріч. А те, що не можна помислити — не існує.

Завершуючи короткий екскурс у філософію елеатів, треба зазначити вплив їх ідей на розвиток світової філософії. Вперше в історії європейської цивілізації переконливо лунає думка про могутність розуму. Увага привертається до осмислення властивостей людського розуму, пізнання його здатностей.

Підпункт їв першого пункту плану присвячений завершальному етапу першого періоду розвитку античної філософії. У цей час (V ст. до н. е.) виникає переконання, що існує вихід з «плутанини», у якій борсалася філософія. Ви повинні знати сутність суперечок того часу. На думку учня Парменіда Емпедокла (480-420 рр. до н. е.), причиною незгоди філософів було переконання, що в основі світу лежить одна основна першоматерія. Емпедокл намагається розв'язати «протиріччя» і «примирити» іонійську й елейську традиції, вважаючи, по-перше, що природу творять чотири первісні матерії або «корені» — вогонь, повітря, вода і земля. По-друге, своїм «кореням» Емпедокл надавав якості Парменідового буття. Власне кажучи, ніщо не змінюється. Всі природні процеси відбуваються як наслідок того, що «корені» спочатку сполучаються, а потім повертаються в первісний стан, щоб знов з'єднатися. Також філософ вважав, що в природі діють дві різні сили. Сила, що з'єднує матерії — любов, а сила, що роз'єднує — ненависть. Цікаво, що в той час Емпедокл уже розрізнив «матерію» і «силу», хоча сучасна наука розмежовує ці поняття. Висновок полягає в тому, що сполучення іонійської та елейської традицій у філософії впливають на Емпедокла таким чином, що він постулює незмінність світу у його «коренях», але визнає змінність світу на рівні речей і всередині «кола часу».

Анаксагор (500-428 рр. до н. е.) та Демокріт (460-370 рр. до н. е.) не розділяли точки зору про те, що якась праматерія, хоча б вода, може перетворюватися на все існуюче в природі. Ці видатні представники плюралістичної (рluralis — множинний) тенденції філософського осмислення світу вважали, що світ побудований з безлічі крихітних частинок, невидимих для ока. За Анаксагором, вони можуть поділятися на ще дрібніші, але в найменшій є щось від усього. Анаксагор припускає існування сили, що «впорядковує» частинки і править усім. Це «Дух», або «Розум». Цікавими є геніальні догадки мислителя, що сонце — не Бог, а палаюча маса, а Місяць не світить сам, а відбиває світло Сонця. «Чого в кожній окремій речі більше є, тим вона з найбільшою яскравістю була і є».

Зауважимо, що останнім великим натурфілософом називають Демокріта (460-370 рр. до н.е. ) На відміну від Геракліта — «плачучого філософа», Демокріта називали «радіючим філософом», оскільки він вважав усі людські Справи смішними. Демокріт визнавав існування як буття, так і небуття. Буття, за Демокрітом, це атоми — дрібні, невидимі, неподільні частинки. Атоми мають різну форму і розміри, завдяки чому вони при з'єднанні утворюють безліч тіл. Небуття Демокріт уявляв як порожнечу. Атоми і порожнеча — вічні й нескінчені. Перехід одного в інше — атомів у порожнечу і, навпаки, буття в небуття і навпаки — неможливий. На ґрунті своєї атомістичної гіпотези Демокріт розв'язував інші філософські проблеми. Зокрема, треба знати, що він пояснював єдність світу його атомарною структурою. До того ж вічні атоми Демокріта породжували тимчасові речі. Цікавим в уявленнях філософа було те, що головним законом світобудови він вважав необхідність.

Висновок до 1 розділу полягає в тому, що вчення Демокріта — остання і теоретично розвинена форма класичної натурфілософії — атомістичний матеріалізм. Подальші античні вчення у центр зацікавлень поставили інші проблеми.

2. Розкриваючи перший пункт другого питання плану, треба знати, що друга половина V ст. до народження Христа була періодом найвищого духовного розквіту Стародавньої Греції. Центр духовного життя переміщується в м. Афіни, яке стає столицею античної науки. Відбувається зміна і в предметі філософських роздумів. Якщо раніше предметом філософських роздумів були природа і космос, то тепер ним стає людина, її життя та діяльність. Філософія, в свою чергу, перетворюється на частину «масової культури». Вона не тільки задовольняє духовні потреби, а й приносить практичну користь. Людей, які займаються філософією, називали «софістами». Софісти були вчителями музики, ораторами, адвокатами. Словом, тогочасні філософи користувалися словом як знаряддям розуму, до того ж, вони піднесли філософію на новий рівень розвитку. Найвідомішими софістами у V ст. до н.е. були Протагор і Горгій — сучасники Емпедокла, Анаксагора, Демокріта. Треба запам'ятати, що головне їх досягнення полягає в тому, що вони поставили в центр світоглядних пошуків проблему людини як громадянина поліса, здатного приймати самостійні рішення.

Основним положенням Протагора було: «Людина є міра всіх речей в тому, що вони існують і в тому, що вони не існують». Словом, людина — міра, сама визначає, що є добро і зло, що є істинне і хибне. Протагор виходив з того, що будь-який умовивід є істинний. Все є істина.

Другий відомий філософ-софіст Горгій, заперечуючи вчення Парменіда про буття, стверджував, що не існує ні буття, ні небуття. Навіть, якщо припустити, що буття існує, все одно його не можна пізнати і виразити словами, оскільки буття і мислення — різні явища. Словом, якщо існуюче можна пізнати, то все одно не можна пояснити іншому. Горгій, як і Протагор, стверджував, що абсолютної істини не існує. Між іншим, він робив інший висновок про те, що все є хибним.

Висновки з засвоєного матеріалу можуть, наприклад, полягати в аналізі значення софістів для розвитку античної філософії. Так, вони закликали відмовитися від догматичного мислення і піддати сумніву «вічні» істини.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) — перший за народженням афінський філософ. Його батько був каменярем, а мати — повитухою. За описом сучасників Сократ мав жахливу зовнішність. Цікаво, що філософ не записував свої міркування і його бесіди дійшли до нас в інтерпретаціях його учнів Платона і Ксенофонта.

Важливо зосередитися на квінтесенції філософських уявлень мислителя, адже філософія Сократа — це його життя. Найбільше він переймався проблемою сенсу життя. Для чого живе людина, в чому полягає сутність особи, що є добро і зло — питання, які задавав собі Сократ. Своєрідним переворотом» у давньогрецькій свідомості вважають те, що справжні життєві цінності філософ бачив не в зовнішніх обставинах, а у здібностях людської душі. Розкрити їх — означає підійти до пізнання сутності особи.

Своє покликання філософ бачив у стимулюванні людської свідомості до пошуків істини і життя відповідно до неї.

Важливо знати, що існував так званий «сократівський метод» бесіди із співгромадянами. Невід'ємною складовою сократівської бесіди і його методу була іронія, яка полягала в тому, що мудрець, починаючи розмову, видавав себе за невігласа, розкриваючи таким чином часом цілковиту нікчемність співрозмовника.

Сутність самого методу Сократа полягає в тому що філософ спочатку пропонував співрозмовнику сформулювати певне визначення (зробити «відро»). Згодом Сократ розпалював ціле «вогнище» слів і пропонував гасити його щойно виготовленим «відром» — визначенням. Проте, як правило, місткості «відра» не діставало, і співрозмовник у будь-якому випадку зазнавав поразки, — або відмовлявся від попереднього визначення і брався за виготовлення іншого «відра», або навіть не робив спроби виправдатися.

Варто знати, що в наш час відомо 23 «справжніх» і 11 «сумнівних» сократівських діалогів, а також 13 листів.