Файл: Соціологія МК.doc

(начальник цеху, головний інженер, секретарка генерального) - подяку кухарям за смачну і дешеву їжу. Картину довершував записаний на магнітофон голос швейцара «спеціального» залу (офіційно зал називався «зал для серцевохворих»): «сюди не можна, тут начальство харчується».

Журналістські спостереження за ступенем включення їх автора поділяють на три типи: «спостерігач», «учасник-спостерігач» і «учас- ник-дослідник» .

Становище «спостерігача» подібне до поведінки журналіста при невключеному спостереженні. Ті, за ким спостерігають, зазвичай, не знають про це, журналіст же не бере активної участі в подіях. Типовий приклад такого спостереження - спостереження в черзі до перукаря чи в магазині, спостереження за дискусіями футбольних фанатів чи учасників зборів.

«Учасник-спостерігач», тривалий час контактуючи з членами соціальної групи, співпрацюючи з ними, не приховує своєї ролі. Цей тип спостереження в журналістиці використовують часто. «Журналіст працює на жнивах», «Рейс із журналістом», «Три дні з директором заводу», «8 годин у міліцейській машині» - ці та подібні рубрики і заголовки - не виняток на газетних сторінках. Метод ґрунтується на тому, що група, за якою спостерігають, швидко звикає до присутності журналіста і перестає звертати на нього увагу. «Людям легше звикнути до присутності спостеріга­ча, ніж змінювати усталені форми поведінки»¹. «Учасник-спостері­гач» дає результат, якщо журналіст веде спостереження цілеспрямовано, фіксуючи передусім наперед заплановані моменти.Тип спостереження «учасника-дослідника» у журналістиці відо­мий як «журналіст змінює професію»². Тобто йдеться про максимально включене приховане спостереження. Його перевага в тому, що воно, по суті, цілком знімас вплив на об'єкт і спостерігача, і самого факту спостереження. Звідси часто приголомшливі результати такого методу спостереження.

Відомий майстер методу «журналіст змінює професію» німецький публіцист Г. Вальраф під зміненим іменем прийшов працювати в газету «Більд». Те, що він там побачив, стало матеріалом для трьох книжок, які стали сенсацією. Іншим разом, назвавши себе представником німецької профашистської організації, Г. Вальраф зв'язався з людьми, які готували пе­реворот у Португалії. Серед замовників був і екс-президент Португалії ге­нерал Спінола. Значною мірою переворот зірвався і завдяки журналістові¹.

Робота Ґ. Вальрафа - яскравий, але не винятковий зразок викорис­тання такого типу спостереження. Один журналіст стає мотористом на китобійному судні, інший працює водієм таксі, ще інший стає послушни­ком у монастирі. Журналіст, який «змінив професію» і став членом банди, зумів запобігти викраденню дружини і дітей півзахисника збірної Англії з футболу Д. Бекгема. Банду заарештували³. І все ж цей тип журналістського спостереження, можливо, найвідоміший і, без сумніву, найефектн і ший, назвати поширеним не можна. Крім уже згаданих причин, є ще, як мінімум, дві, які стримують журналістів від його застосування.

---

Перша пов'язана з етичними проблемами. За Конституцією України (ст. 32), «не допускається збирання, зберігання, використання та поширен­ня конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визна­чених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного доб­робуту та прав людини». Тож сфера застосування такого методу обмежена.

Спеціалісти вважають, що спостерігач, «вжи­ваючись» трива­лий час у групу, стає не «людиною збоку», а членом групи і втрачає об'єктивність

Друга причина має психологічний характер. Визнаючи, що під час включеного прихованого спостереження спостерігач практично не впливає на групу, спеціалісти, однак, вважають, що спостері­гач, «вживаючись» тривалий час у групу, стає не «людиною збоку», а членом групи і втрачає об'єк­тивність. Звичайно, залежить це насамперед від са­мого журналіста, від усвідомлення ним своїх зав­дань. Утім психологічний вплив навколишнього се­редовища, без сумніву, сильний.

Потрапивши мотористом на китобійне судно, російський журналіст Г. Сафір, наприклад, досить швидко відчув себе більше китобійником, ніж журналістом: «Записи я роблю вже вночі, після такої ж, як зараз, вечірньої вахти. Поки що нічого не передав до газети. Боюся що-небудь перекру­тити... Та й план свій ми не виконуємо. Як каже капітан, хвалитися нічим. Тільки й залишається, що записувати про все у зошит»¹.

Змогу уникнути протоколізації спостережен­ня. перенасичення фактажем, і - з іншого боку - недоглядів та надмірного впливу журналіста-спостерігача дають чітко визначені засоби досягнення наперед визначеної цілі. Саме відсутність цілі, а точ­ніше, неправильна ціль, зумовлює хиби так званих «рейдових» матеріалів, у яких журналіст своїм завданням бачить зібрати якнайбільше «блощиць» і потім гамузом висипати їх на газетну сторінку.

Планування і формулювання цілі потребує попереднього вивчення проблеми. Навіть розві­дувальне спостереження потребує певної «стар­тової інформації», здобутої з літератури, бесід із фахівцями тощо. А. Рубінов вважає, що «це тільки видимість, ніби вивчення ситуації починається разом з «операцією». Зрештою... - це своєрідне підбиття підсумків, коли предмет вивчено настільки, що можна стати об'єктивним»".

Звичайно, для журналіста було б помилкою думати насамперед про наукову чистоту різновиду задуманої акції. Конкретні умови, жур­налістські можливості та уподобання, інші обставини диктують правила і прийоми поведінки. Однак, вдаючись до будь-якого різновиду спосте­реження, розраховуючи на об'єктивний результат і фактологічне забез­печення своїх «тилів», журналіст мас дотримуватись основних вимог до соціологічного спостереження.

---

Запитання для самоконтролю

1. Яка роль спостереження в журналістиці?

2. Як аудиторія сприймає журналістські тексти, підготовані з використанням спостереження?

3. У яких випадках слід вдаватися до спостереження?

4. Як журналістські спостереження поділяються за ступенем включеності їх автора?

5. Наскільки і чому поширений в журналістській практиці тип спостереження «журналіст змінює професію»?

6. Від чого залежить успіх журналістського спостереження?

4.2.4. Експеримент

Оскільки експеримент - комплексний метод, у якому завжди можна знайти елементи інших методів збору інформації і який вважають активно перетворювальним способом вивчення дійсності¹, то він не міг не знайти відображення в журналістиці. Особливо в тій її частині, яка відходить від традиційного запитання «що відбувається?» і висуває інше: «А що буде, якщо...?». Звичайно, не кожен журналіст ставить таке запитання (хоча б тому, що не кожний настільки допитливий чи експериментатор у душі) і, відповідно, експериментальний метод не став і не може стати у журналістиці загальним.

Тележурналіст на людній вулиці розігрує серцевий напад, а телекамера фіксує реакцію пе­рехожих, газетяр у період національного підне­сення запитує львів'ян російською: «Как пройти на Русскую улицу?», вдаючи, що не розуміє української. Ґ. Вальраф у ролі ревного католика і власника хімічного підприємства у період війни у В'єтнамі запитує двадцятьох діячів церкви: чи не осквернить він Божих заповідей любові та миру, якщо прийме термінове замовлення Пентагону на виробництво напалму, А. Рубінов із різних куточ­ків Москви відправив собі самому 100 листів, а по­тім зафіксував, коли він їх одержав. Усі ці експерименти були проведені, матеріали за їх результатами підготували у різний час різні журналісти і в різних державах. Однак їх об'єднує одне: безсумнівний журналістський успіх. Причому залежав він не від літературного таланту авторів, бо - ще одна спільна риса цих і подібних виступів - майже в усіх випадках форма подачі зводилася до сухого, мало не протокольного викладу подій.

Практично кож­ний журналістсь­кий матеріал, по­будований на екс­перименті, викли­кав і викликає в аудиторії значний інтерес. Адже за­питання «що буде, якщо...?» цікавить кожного пересіч­ного громадянина

Як і кожен інший, експериментальний метод має передумови за­стосування. Перша і головна така передумова - латентність (прихованість) явища, яке привернуло увагу журналіста. У характері людини і суспільства загалом є немало сформованих рис, які виявляються лише в конкретних, досить рідкісних ситуаціях. Можна прожити все життя і не мати нагоди продемонструвати свою мужність чи, навпаки, боягузтво. Можна роками брати штурмом міський автобус і не знати, що заходити у нього один за одним - швидше і спокійніше (дехто і не хоче цього знати, бо не потребує спокою, а потребує демонструвати силу). Можна згідно із заведеним порядком годинами вистоювати в черзі, щоб взяти чи віддати довідку. Як поведеться людина в іншій си­туації, чи буде інший спосіб поведінки ліпшим? Щоб відповісти на це запитання, потрібно про­вести експеримент. Саме такий експеримент, та ще й на собі, провела Т. Мешко, спробувавши «офі­ціантського хліба» в одному із львівських барів¹, інший львівський журналіст - Дмитро Синяк із «Високого Замку» - чи не найбільший серед жур­налістів експериментатор у душі - провів кілька десятків журналістських експериментів, продаючи на базарі повітря, прикидаючись жебраком, пи­яком, збираючи підписи на підтримку неіснуючої партії і т. д.; усі його публікації про свої пригоди мають значний успіх.

---

Часто трапляється, що журналіст «не здійс­нює активного втручання у звичайний хід справ, а лише спостерігає і чекає, поки в досліджуваному процесі самостійно відбудеться чітко виражена зміна, яка цікавить його»¹ (йдеться про «природний експеримент», який більше стосується спостережен­ня, ніж власне експерименту). І коли настає ота змі­на - справа за журналістською спостережливістю й умінням аналізувати. Згадуваний уже Г. Сафір, який працював мотористом китобійного судна, опинився, до речі, саме в такій ситуації: його судно захопив шторм, воно налетіло на риф і затонуло. Журналіст виявився мимовільним свідком того, як команда дві доби боролася зі стихією².

Постановою Кабінету Міністрів і наказом Міністерства соціального захисту населення Львівську область визначено експериментальною для пошуку ефективних форм надання субсидій на оплату житлово-комуналь­них послуг. Журналіст вирішив описати, як проходить експеримент³. Тобто у першому випадку йдеться про несподівану експериментальну ситуацію, а в другому - про соціальний експеримент, проведений без участі ЗМІ, але який вони висвітлювали. Тому журналісти так прагнуть стати свідками незвичайних подій, прагнуть передбачити їх (у журналістиці високо цінують «нюх на події»), що події ці трапляються рідко і не залежать від волі журналіста. Динамізм професії не дає журналістам спокійно чекати появи «експери­ментальної змінної» у суспільному житті. Можна вважати застарілим,, таким, що стосується тоталітарних часів, твердження Т. Шуміліної про те, що роль журналіста в експерименті активніша, ніж науковця, що впливаючи на громадську думку і на тих, хто ухвалює рішення, жур­наліст впливає на долю експерименту⁴. Заперечувати готовність журна­ліста в певних випадках спровокувати ситуацію не можна. Йдеться про готовність журналіста ставити соціальні експерименти.

Саме знання експериментальної методики допомогли А. Аграновському глибше, ніж колеги, розкрити суть відомого колись злобінського експе­рименту. На той час «у всіх документах (і у всіх статтях, які тоді друкували) бригаду М. Злобіна по­рівнювали з бригадою А. О. Кузнецова, який пра­цював по-старому»⁵. Однак, на відміну від колег, які цікавилися перемінами в експериментальній бригаді М. Злобіна, А. Аграновський вивчив, наскільки до­тримано принципу рівності умов у контрольній бригаді А. Кузнецова. І почув від А. Кузнецова: «Другий кран йому (Злобіну. - І. Л.) на централіза­цію дали? А нам - ні. Коли зупинився бетонний вузол, йому возили із Тушина? Нам не возили. З піс­ком у нас знову перебої, а йому подають, як годин­ник, тому що експеримент»⁶. Вивчення ситуації в обох (експериментальній і контрольній) бригадах свідчило, що в рівних умовах постачання і технічного забезпечення бригада А. Кузнецова працю­вала б не гірше від злобінської. Саме такий кваліфікований підхід дав змогу А. Аграновському не піти руслом офіційної пропаганди і зробити мужній, як на той час, висновок: «Ви розумієте, в принципі дослід має лише дати відповідь на запитання. Позитивну чи негативну - будь-яка для науки цінна. Але ж хочеться, щоб вийшло! У фізиці, хімії, чи, скажімо, у медицині до­помогти цьому «хочеться» не можна. В економіці, виявляється, можна»¹. Цей висновок розвінчував «показуху» не лише в конкретному випадку. Адже подібні «експерименти» проводили в радянській економіці ще від часів О. Стаханова, і ніхто навіть не приховував, що «експериментато­ри» завжди були в особливо вигідних умовах. Автор же публікації у «Тижні» (до речі, як і абсолютна більшість інших журналістів) не зауважила, що йдеться не стільки про експеримент, скільки про бюрократичні викрутаси: спочатку була запроваджена гро­міздка, забюрократизована система надання субсидій, а згодом - «у порядку експерименту» - часткове її спрощення у кількох районах країни, яке, до того ж, не поспішали впроваджувати. Тут слід було констатувати ускладне­ність, бюрократизацію оформлення субсидій, з'ясувати, хто зацікавлений у такій бюрократизації та її прикритті «експериментами» - якщо не дослідити доцільності переливання коштів із однієї статті бюджету в іншу.

---

У соціології збір інформації методом експерименту передбачає написання програми експерименту, яка, згадаймо, містить гіпотезу. У журналістському експерименті гіпотеза, загалом, необов'язкова: журна­ліст теоретично знає, які результати він одержить. Йому потрібні лише факти, які підкріпили б його припущення. Такий «фактологічний» по­шук (з огляду на відмінність журналістської методики від наукової) створює, як мінімум, дві небезпеки:

1. тенденційний добір результатів (те, що не відповідає моїм при­пущенням, я відкидаю);

2. скептичне ставлення до можливостей самого експерименту (на­віщо його проводити, якщо його результат відомий наперед).

Уникнути першої можна, строго дотримуючись соціологічних ви­мог щодо методики експерименту. Вони дають змогу одержати об'єктивні й надійні результати, які стають особливо ефективним засобом впливу на аудиторію, до того ж убезпечують автора від нападок тих, кого не влашто­вують результати експерименту.

Друга небезпека підстерігає тих, хто не усвідомлює ваги резуль­татів експерименту як засобу впливу на аудиторію.

Загалом же згадані обставини в сукупності з трудомісткістю експе­риментального методу і недостатньою розробленістю методики його за­стосування в журналістиці призводять до того, що цей метод у ЗхМІ вико­ристовують рідко. Значно частіше експериментом називають те, що ним якраз не є - деякі види спостережень, різноманітні випробування тощо.

Створення та відображення експериментальної ситуації в жур­налістиці є і продуктивним методом збору інформації, і основою для ефективних засобів досягнення журналістських цілей.

Запитання для самоконтролю

1. Чому публікації, побудовані на експерименті, здебільшого ви­кликають в аудиторії значний інтерес?

2. Які передумови застосування експерименту в журналістиці?

3. Наведіть приклади корисності для журналіста знань соціо­логічної методики проведення експерименту.Які небезпеки можливі при здійсненні журналістського екс­перименту і які способи їх уникнення Ви знаєте?

4. Чому в журналістиці експеримент застосовують відносно рідко?

4.3. Соціологія журналістики і журналістська

діяльність

---