ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 05.09.2024
Просмотров: 159
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
Тема 1. Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві
1.1. Поняття, предмет і ознаки філософії та філософування
1.2. Структура та функції філософського знання
1.3. Співвідношення філософії з наукою і релігією
1.4. Історико-філософський процес.«основне питання філософії»: різноманіття підходів
Тема 2. Філософія давнього світу
2.1. Проблема виникнення філософії. Східнии і західнии способи філософування
Тема 3. Філософія середньовічного суспільства та епохи відродження
3.1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії
3.2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії Етапи середньовічної філософії
3.3. Людина і суспільство у філософській думці епохи відродження
3.4. Бог і природа у філософській думці епохи відродження
4.2. Раціоналістичний напрям у філософії нового часу
4.3. Французьким матеріалізм і просвітництво другої половини XVIII ст. Поняття просвітництва
Тема 5. Німецька класична філософія та марксизм
5.1. Критична філософія і. Канта
5.2. Філософська система ґ. Геґеля
Тема 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в україні
6.1. Особливості та основні етапи розвитку української філософської думки
6.2. Філософська культура давньої русі
63. Філософська культура українського бароко
6.4. Філософська система г. С. Сковороди
6.5. Класична українська філософія
6.6. Філософія в радянській україні
6.7. Філософія в українській діаспорі у 1920-1980-1 рр.
Тема 7. Сучасна світова філософія
7.1. Особливості сучасної світової філософії
7.2. «Філософія підозри» (ф. Ніцше, 3. Фройд)
7.3. Екзистенціально- антропологічні напрями
7.4. Позитивізм та його різновиди
7.5. Ситуація постмодерну у філософії
8.1. Буття: проблеми, концепції, форми
8.2. Матерія та рух. Простір і час
8.3. Свідомість як ідеальне буття
9.1. Пізнання як предмет філософського аналізу
Пізнання — процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ.
9.3. Наука і наукове пізнання Поняття «наука»
9.4. Діалектика як теорія і як метод Поняття діалектики
Тема 10. Філософська антропологія
10.1. Філософська антропологія як розділ філософського знання
10.2. Основні філософські підходи до сенсожиттєвих
10.3. Основні філософські підходи до сутності людини
11.1. Основні сфери і проблеми суспільного життя, IX характеристика
11.2. Людина в суспільній системі: індивід, індивідуальність, особистість
11.3. Філософія історії. Основні теорії історико-культурного
Розвиток філософської думки в Україні на ґрунті взаємодії із культурою Західної Європи, започаткований у XVI ст., одержує своє завершення становленням в українському духовному житті професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов'язаний із діяльністю першого вищого навчального закладу на землях східних і більшості південних слов'ян — Києво-Могилянськоїакадемії. Діяльність цієї видатної наукової і навчальної установи припадає на козацьку добу в історії нашого народу.
Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об'єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила (1596/97—1647 рр.). У часи її розквіту в КМА навчалося понад 1000 «спудеїв».
У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчалися латинська, грецька, старослов'янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладались арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів розпочали до вивчення поетики — один рік, риторики — один рік, філософії — два роки і теології — чотири роки.
Філософський курс складався з трьох частин: (1) логіки, або розумової філософії, де розглядались загальні закони і форми людського мислення; (2) фізики, або природної філософії, предмет якої складали — матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне; космологія, або вчення про небеса; астрологія, або вчення про зірки; психологія і методологія. Закінчувався філософський курс (3) метафізикою. Викладання здійснювалося на грунті осмислення здобутків античної філософії, патристики та її рецепції в літературі києво-руської доби, європейської схоластики, філософії Ренесансу, Реформації і доби раннього Просвітництва.
Протягом свого існування (Києво-Могилянська академія була закрита за наказом царського уряду 1817 р.) філософська традиція, що склалась у стінах Академії, була репрезентована плеядою видатних мислителів, серед яких С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Й. Кононович – Горбацький, Г. Щербацький та багато інших, хто здійснив істотний внесок у розвиток філософії України.
Водночас розмежування філософії і теології, поступова переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів, себто зародження типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії, відбувалось у КМА вкрай повільно. Найбільшим досягненням філософської культури України доби бароко стала творчість вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди.
6.4. Філософська система г. С. Сковороди
Видатний український мислитель, ВИ- Особливості хованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722-1794) створив масштабну філософську систему, центральною проблемою якої є проблема людського щастя. Тим самим він до певної міри підсумував розміркування всієї барокової філософської культури над наріжною для неї проблемою — визначення місця людини у світі, який після низки наукових і географічних відкритів безмежно розсунув свої обрії.
Основні ідеї своєї філософії Г. Сковорода виклав у кількох десятках творів, побудованих на зразок античних філософських діалогів. У цих творах найбільш наочно розкрилися такі особливості творчого стилю Г. Сковороди, як діалогізм та символізм. Для Г. Сковороди діалог — не лише форма, якої набувають його твори; діалогічним за суттю було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів досягнення людського щастя. Символічність та образність творчості Г. Сковороди значною мірою відбивала теологічна компонента його мислення, коли за кожним видимим образом обов'язково мав бути прихований певний Божественний сенс.
Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі за часів Київської Русі, Сковорода розробляв і своє розуміння філософії, яка усвідомлюється ним як любов до мудрості. Мудрість є невіддільною від життя, яке, у свою чергу, має відповідати пізнаній істині. Результатом філософування є не знання, а життя-в-істині, можливо, без великих матеріальних статків, але сповнене відчуттям внутрішньої наповненості та втіхи.
Філософська система Г. Сковороди складається з декількох основних компонент, які забезпечують загальну цілісність поглядів мислителя: учення про світ, учення про пізнання, учення про людину та суспільство. Нарешті, до неї входить етична концепція щастя, якою просякнуті всі складові системи Г. Сковороди.
Погляди на світ
Свої погляди на світ Г. Сковорода виклав
в оригінальному вченні про дві натури та три світи.
Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні види («світи»): 1) великий (макрокосм) — це світ речей, Всесвіт; 2) малий (мікрокосм) — це людина; 3) символічний світ — це Біблія. Вона постає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Саме людина, мікрокосм, є центром, у якому сходяться і набувають свого бачення всі символи макрокосму й Біблії.
У кожному із трьох світів існують водночас дві натури: видима» і «невидима». Для великого світу — це зовнішній погляд речей та їх внутрішня прихована сутність; для людини — це тіло і душа; для символічного світу Біблії — відповідно текст і прихований у ньому Божественний сенс.
Гносеологічну компоненту філософського вчення Г. Сковороди посідає принцип самопізнання. Філософ, спираючись на традиції східно-християнської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.
На думку Г. Сковороди, самопізнання — це шлях до щастя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина може розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя, 'і цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як рушія душевного життя людини, як сили, що визначає шлях усіх життєвих перетворень. Серце тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення.
Розвиваючи вчення про споріднену працю та «нерівну рівність», Г. Сковорода вказував, що для кожної людини існує «споріднена праця» — заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки сама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди, у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її виконання — це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії — матеріальні статки, високий статус — тут не діють.
Отже, всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної людини. А нерівні вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя, в кожного вона має свою специфіку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей.
Г. Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю». Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знайти. Для цього треба тільки відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в першу чергу через заняття «спорідненою працею».
Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сковорода провадив мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.