ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 05.09.2024
Просмотров: 137
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
Тема 1. Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві
1.1. Поняття, предмет і ознаки філософії та філософування
1.2. Структура та функції філософського знання
1.3. Співвідношення філософії з наукою і релігією
1.4. Історико-філософський процес.«основне питання філософії»: різноманіття підходів
Тема 2. Філософія давнього світу
2.1. Проблема виникнення філософії. Східнии і західнии способи філософування
Тема 3. Філософія середньовічного суспільства та епохи відродження
3.1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії
3.2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії Етапи середньовічної філософії
3.3. Людина і суспільство у філософській думці епохи відродження
3.4. Бог і природа у філософській думці епохи відродження
4.2. Раціоналістичний напрям у філософії нового часу
4.3. Французьким матеріалізм і просвітництво другої половини XVIII ст. Поняття просвітництва
Тема 5. Німецька класична філософія та марксизм
5.1. Критична філософія і. Канта
5.2. Філософська система ґ. Геґеля
Тема 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в україні
6.1. Особливості та основні етапи розвитку української філософської думки
6.2. Філософська культура давньої русі
63. Філософська культура українського бароко
6.4. Філософська система г. С. Сковороди
6.5. Класична українська філософія
6.6. Філософія в радянській україні
6.7. Філософія в українській діаспорі у 1920-1980-1 рр.
Тема 7. Сучасна світова філософія
7.1. Особливості сучасної світової філософії
7.2. «Філософія підозри» (ф. Ніцше, 3. Фройд)
7.3. Екзистенціально- антропологічні напрями
7.4. Позитивізм та його різновиди
7.5. Ситуація постмодерну у філософії
8.1. Буття: проблеми, концепції, форми
8.2. Матерія та рух. Простір і час
8.3. Свідомість як ідеальне буття
9.1. Пізнання як предмет філософського аналізу
Пізнання — процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ.
9.3. Наука і наукове пізнання Поняття «наука»
9.4. Діалектика як теорія і як метод Поняття діалектики
Тема 10. Філософська антропологія
10.1. Філософська антропологія як розділ філософського знання
10.2. Основні філософські підходи до сенсожиттєвих
10.3. Основні філософські підходи до сутності людини
11.1. Основні сфери і проблеми суспільного життя, IX характеристика
11.2. Людина в суспільній системі: індивід, індивідуальність, особистість
11.3. Філософія історії. Основні теорії історико-культурного
Генеалогія моралі
Дороговказом на цьому шляху мала стати генеалогія моралі — дослідження витоків європейських моральних критеріїв.
Генеалогія моралі, розроблена Ф. Ніцше, привела його самого до вражаючих висновків. Виявляється, у дохристиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній аристократії як військово - політичній еліті. Усталена формула, згідно з якою «блаженними» проголошуються ниці та вбогі духом, народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «революцію рабів у моралі». Здобувши привілейоване становище, колишні раби вжили усіх заходів, аби позбутися «моралі панів» і офіційно накинути всім власні рабські цінності. Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку цінностей як повернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, колись спотвореної християнством.
Місце цінностей християнства мають посісти цінності життя. Найвищою цінністю тут, певна річ, стає саме життя. Найбільше поціновується фізична сила та сила волі, тобто ті якості, які сприяють виживанню та повноцінному облаштуванню в житті.
Природно, що носії цінностей життя мають запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей зі слабким духом. Ці володарі уособлюватимуть новий тип людини — Надлюдину. Ф. Ніцше писав про взаємовідносини між звичайною людиною та Надлюдиною: «Всі істоти досі створювали щось вище для себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і скоріше ладні вернутися до звіра, ніж подолати людину? Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для Надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом» 26. Варто пам'ятати, що «над людськість», за Ніцше, слід розуміти не як наділеність надприродними можливостями, а як здатність піднестися над обставинами власного життя. Перш ніж перемогти інших, треба навчитися перемагати себе. Приклад Надлюдини для Ф, Ніцше вимальовується и його творі «Так казав Заратустра». Це образ канатоходця: для глядачів він — усього-на-всього блазень, створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і його цінність, оскільки щодня ним ризикує. Таким чином, Ф. Ніцше здійснив справжній переворот у європейському світогляді: на місце Бога він ставить людину. Ніцше хотів створити елітарну філософію, він зневажав популярність, але тим не менш його роботи створили величезний ажіотаж у європейській культурі. За підрахунками дослідників, саме він став автором, якого найчастіше цитували у XX ст. Ніцше наслідували, його обожнювали й ненавиділи. Про нього сперечалися: хто він — філософ, поет чи... божевільний? Як лікар-психіатр Зіґмунд Фройд (1856-1939) досліджував причини і мето ди лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.
3. Фройд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка досі вважала ся цілісною єдністю, що панує над усіма іншими людськими якостями, насправді є складним, багаторівневим явищем, де власне свідомості відводиться далеко не перше місце.
Згідно з фройдівською концепцією, у структурі особистості виділяються три елементи:
-
Воно — неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки;
-
Я — її свідомий рівень;
-
над-Я — внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).
Латинськими відповідниками цих термінів є іd (Воно), еgо (Я), suрег-еgо (над-Я). На думку 3. Фройда, щодо Воно Я подібне на вершника, що намагається впоратися з конем, сила якого набагато більша за його власну.
Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фройд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник розвинув учення про два протилежні потяги — до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Тана- тос — до руйнування. Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механізмом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщуються» — виявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричиняючи реальні психологічні проблеми.
Під час читання популярних лекцій зі своєї психологічної філософії 3. Фройд проілюстрував механізм функціонування людської психіки таким прикладом. Він порівняв процес витіснення із видаленням з аудиторії (свідомого) слухача (бажання), який заважає присутнім чути лектора. Залишившись за дверима (несвідоме), той, звичайно, намагатиметься повернутися. Здійманий ним галас заважатиме слухачам доти, поки не буде домовлено про повернення порушника спокою до лекційної зали в обмін на його обіцянку поводитися пристойніше27.
На думку Фройда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:
-
сублімація — перенесення негативної енергії нереалізованого бажання на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей механізм діє в людській свідомості автоматично. Наприклад, ./Іеонардо да Вінчі, який у дитинстві був позбавлений рідної матері, свою тугу виразив у посмішці Джоконди;
-
психоаналіз. ГІід час психоаналітичного сеансу пацієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем-психоаналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього потягу з суспільної точки зори, себто зирег-е&о (над-Я).
Свої погляди 3. Фройд з успіхом застосовував для пояснення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу він розглядав релігію.
Його послідовники — фройдисти і неофройдисти: К. Ґ. Юнґ, А. Адлер, О. Ранк, В. Райх, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван, Г. Маркузе — вносили істотні корективи у теорію свого вчителя.
Карл Ґустав Юнґ (1875-1961) розробив учення про колективне несвідоме, яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуальне несвідоме. У колективному несвідомому зберігаються архетипи — першообрази, які склалися ще и архаїчний період становлення людської культури.
Еріх Фромм (1900-1980) досліджував взаємодію між психічними та соціальними чинниками, пропонував методи "соціальної терапії" для оздоровлення суспільства.
Як у самого 3. Фройда, так і в його послідовників, спостерігається тенденція до психологізації людської сутності і відповідне трактування співвідношення психологічного та соціального.
Може здатися, що Фройд пробачив людству більше гріхів, аніж усі релігії разом узяті за всю їх історію. Однак сам 3. Фройд справедливо вважав свою діяльність ошляхет- ненням людства: «Там, де було Воно, мусить постати Я».
Основні роботи 3. Фройда — «Тлумачення сновидінь», «Лекції з психоаналізу», «Тотем і табу», «Я і Воно».
7.3. Екзистенціально- антропологічні напрями
Екзистенціалізм (буквально — «філософія існування») — провідний напрям філософської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності.
Якщо аналізувати причини виникнення і поширення екзистенціалізму, то слід зазначити, що цей напрям став породженням складного і трагічного XX ст. з його гострими протиріччями і конфліктами, катастрофічними війнами, широкомасштабним насильством над людьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. У XX ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий розум» і розумний сенс історії, у прогрес, у традиційні моральні цінності, що зумовило потребу у новій системі світоглядних координат.
Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких провідну роль відіграли німці (М. Гайдеґґер, К. Ясперс), а в другій — французи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Ґ. Марсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний екзистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конструкціях не враховує.
Ідейними попередниками екзистенціалізму були дансь- кий філософ і теолог Серен К'еркегор (1813-1855), представники «філософії життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Берґсон), засновник феноменології Е. Гуссерль.
Основні ідеї екзистенційної філософії можуть бути зведені до трьох основних тверджень:
Існування (екзистенція) передує сутності. На відміну від будь-якої матеріальної речі, виготовленої людськими руками за певним заздалегідь визначеним проектом, людина «закинута» у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я» і до кінця свого життя переживає й сама творить своє справжнє, індивідуальне, єдине і неповторне існування.
-
Людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода вибору не означає, на думку екзистенціалістів, довільності людських дій і вчинків. Навпаки: кожен нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе, людина повинна усвідомлювати свою відповідальність перед іншими. Наприклад, одружуючись, людина має усвідомлювати, що її шлюб підтримує інститут звичайного моногамного шлюбу між чоловіком і жінкою. Якщо ж дедалі більше людей віддаватимуть перевагу альтернативним одностатевим шлюбам (як це насправді відбувається у все більшій кількості країн), то зрештою свобода їх особистішого вибору обернеться радикальною реформою родинних стосунків у світі.
-
Людина приречена бути вільною. Немає нічого й нікого, що могло б виправдати людину чи виправити її помилки. Марні посилання на Бога, на зовнішні обставини, або навіть на інтриги власної підсвідомості.
Французький письменник-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії Альбер Камю (1913-1960) наводить приклад Сізіфа. Герой приречений на безглузду працю — тягти на гору каменюку, яка все одно скотиться донизу, оскільки таким є присуд богів. Насправді, то не була помста богів, але виправдане усім попереднім життям Сізіфа покарання. Отже, і в цій, найабсурднішій ситуації, Сізіф продовжує сам творити свою долю, сповна відчуваючи тягар відповідальності: «Віднині кожен відламок цього каменю, кожен спалах руди цієї сповитовї мороком гори вже самі творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим» 28.
Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини, а з іншого — демонструє, що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.
До течій сучасної філософії, у яких спеціально розглядалися проблемою людини і запропонували власні оригінальні концептуальні бачення, належать також філософська антропологія (у спеціальному значенні терміна) й персоналізм.
Філософська антропологія — це течія, яка виникла у 20-х роках XX ст., тобто приблизно тоді ж, коли й екзистенціалізм, і подібно до останнього пов'язаний ідейною наступністю з «філософією життя». Засновниками і представниками філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та інші. Це вчення прагнуло до цілісного осягнення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена М. Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася нереалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини — біологічну, психічну, культурну, релігійну тощо.
Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця ХІХ-ХХ ст.
Персоналізм
Серед авторів персоналістичних концепцій — американці У. Хокінг, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюеллінг, французи Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Недонсель, П. Рікьор, росіяни М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лоський та інші.
Основна категорія цієї філософії — «персона», «особистість», яка визнається первинною стосовно матеріального буття. Світ уявляється як сукупність «персон», що нагадує монадологію Ляйбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з вищою особою — Богом-творцем. Особа (особистість) виявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.