ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 05.09.2024
Просмотров: 151
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
Тема 1. Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві
1.1. Поняття, предмет і ознаки філософії та філософування
1.2. Структура та функції філософського знання
1.3. Співвідношення філософії з наукою і релігією
1.4. Історико-філософський процес.«основне питання філософії»: різноманіття підходів
Тема 2. Філософія давнього світу
2.1. Проблема виникнення філософії. Східнии і західнии способи філософування
Тема 3. Філософія середньовічного суспільства та епохи відродження
3.1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії
3.2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії Етапи середньовічної філософії
3.3. Людина і суспільство у філософській думці епохи відродження
3.4. Бог і природа у філософській думці епохи відродження
4.2. Раціоналістичний напрям у філософії нового часу
4.3. Французьким матеріалізм і просвітництво другої половини XVIII ст. Поняття просвітництва
Тема 5. Німецька класична філософія та марксизм
5.1. Критична філософія і. Канта
5.2. Філософська система ґ. Геґеля
Тема 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в україні
6.1. Особливості та основні етапи розвитку української філософської думки
6.2. Філософська культура давньої русі
63. Філософська культура українського бароко
6.4. Філософська система г. С. Сковороди
6.5. Класична українська філософія
6.6. Філософія в радянській україні
6.7. Філософія в українській діаспорі у 1920-1980-1 рр.
Тема 7. Сучасна світова філософія
7.1. Особливості сучасної світової філософії
7.2. «Філософія підозри» (ф. Ніцше, 3. Фройд)
7.3. Екзистенціально- антропологічні напрями
7.4. Позитивізм та його різновиди
7.5. Ситуація постмодерну у філософії
8.1. Буття: проблеми, концепції, форми
8.2. Матерія та рух. Простір і час
8.3. Свідомість як ідеальне буття
9.1. Пізнання як предмет філософського аналізу
Пізнання — процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ.
9.3. Наука і наукове пізнання Поняття «наука»
9.4. Діалектика як теорія і як метод Поняття діалектики
Тема 10. Філософська антропологія
10.1. Філософська антропологія як розділ філософського знання
10.2. Основні філософські підходи до сенсожиттєвих
10.3. Основні філософські підходи до сутності людини
11.1. Основні сфери і проблеми суспільного життя, IX характеристика
11.2. Людина в суспільній системі: індивід, індивідуальність, особистість
11.3. Філософія історії. Основні теорії історико-культурного
У творчості останнього за часом покоління діаспорних фахівців (Р. Шпорлюк, 3. Когут, С. Плохій) українська національна ідея посідає таке ж центральне місце, як і для першого покоління найрадикальніше налаштованих речників «інтегрального націоналізму». Проте розроблювані ними концепції ранньомодерної української нації та держави, а також «малоросійської» ідентичності наочно позбавлені націоналістичних крайнощів й україноцентризму їх попередників. Таким позитивним чином позначилося перебування філософської думки в діаспорі в загальноєвропейському гуманітарному просторі, від якого радянська філософія до кінця 1980-х рр. була відокремлена «залізною завісою».
Своїми студіями минувшини філософської культури України уславився Дмитро Чижевський (1894-1977). Він є автором перших узагальнюючих праць з історії української філософії, зокрема у виданих у Празі 1926 р. «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософії на Україні» 1931 р. Йому належить честь визначення її засадничих рис і основних етапів розвитку. Започаткована Д. Чижевсь- ким методологічна лінія знайшла своє продовження в науковій школі «української філософської культури» завідувача кафедри філософії та релігієзнавства поновленої Києво-Могилянської академії Вілена Горського (1931- 2007) і нині є провідною для історико-філософського українознавства. Представники цієї школи виходять із необхідності вивчати не боротьбу філософських теорій, а осмислювати філософську думку минулого у контексті історії національної культури. Такий підхід дозволяє суттєво розширити дослідницькі обрії. Отже до сфери історії української філософії, отже, входять ті вчення, що визрівали на терені культури України, незалежно від того, у якому краї через обставини життя довелося формулювати ці ідеї їхньому авторові. Зрештою, історія української філософії вивчає й ті ідеї, що були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у складі української культури, були сприйняті нею і справили певний вплив на її розвиток.
6.8. Українська історіософія
Упродовж ОСНОВНИХ етапів розвитку української філософської думки в центрі її уваги постійно перебували проблеми етнічного, політичного та культурно-релігійного самовизначення України та українців.
Українська історіософія — систематизовані погляди _ на самостійність і самобутність історії українського народу, його державу, культуру і Церкву в контексті всесвітньої історії.
Функціонування української історіософії здійснювалося в стані постійного коливання на відносно тому ж самому науковому рівні: вже не міфології, ще не філософії історії.
Історіософія — переважний спосіб історичного пізнання в українській філософській культурі. Розпочавшись у XI ст. зі спроб виокремити українську історію від історії решти світу, на зламі XX—XXI ст. українська історіософія повернеться до проблеми інтеграції самостійної і самобутньої історії України, співдружності історій інших держав, народів, цивілізацій, культур.
Українська історіософія одночасно виявлялася в низці історичних типів (від давньоруської до сучасної) загальних форм (світська / релігійна, академічна / художня), а також особистісних інваріантів. Наприклад, творчість М. Костомарова містить елементи як художньої («Книга буття українського народу»), гак і суто академічної (численні наукові монографії) історіософії. Більшість його найвідоміших наукових творів була свідомо написана у літературизованій формі з розрахунком на широкий читацький загал.
Своєю поліморфністю українська історіософія має завдячувати власній високій суспільній вартості, можливості виконувати трансляційні та охоронно - збережувальні функції одночасно в різних царинах української культури. Наприклад, класична українська історіософія України-Русі виступала й світоглядною основою суспільно-політичного руху (М. Драгоманов, І. Франко), і науковою концепцією (М. Грушевський), і програмною настановою політичної сили (М. Міхновський).
Визначальні ідейні риси української історіософії такі:
1. Українська історіософія має за свій об'єкт написання відрубної, самостійної історії України (предмет у конкретній історіософії може видозмінюватися, але в обмежених варіаціях — народ, держава, культура, церква).
2. Майже будь-яка вітчизняна історіософія завжди вибудувана на певній «Великій Історіософській Місії» доленосного всесвітньо-історичного призначення України, наприклад, як модно зараз казати, творити «живу синтезу» західної та східної культур.
Вважалося, що реалізація «Великої Історіософської Місії» мусить привести до зовнішнього визнання українства, його віднесення до числа «історичних народів». Іншими словами, допоможе надолужити нестачу сенсу та значущості українства, виниклу чи то через об'єктивну «викривленість» перебігу його історії, чи то через необ'єктивність ставлення до України звиклих до культурно-політичного домінування й цивілізаційного місіонерства європейців.
-
Усесвітньо-історичне покликання України є її об'єктивною есенціальною ознакою, природною чи гео- иолітичною «преференцією». Найчастіше воно вважалося пкоріненим в антеїстичних,
амокреативних властивостях української території, ментальній специфіці та надзвичайній духовній насназі української «душі». Наприклад, у романтичній і класичній історіософії XIX — початку XX ст. ішлося про вроджені «правдолюбство», демократичний індивідуалізм. У своїй сукупності це зцову-таки робило Україну та український народ ближчими до «психологічної Європи» (М. Хвильовий), аніж до «малоросійства» (Є. Маланюк).
-
Реалізація «Великої Історіософської Місії» покликана ( компенсувати весь історичний шлях України — від давнини до сьогодення, сповнений трагічних перипетій і повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, інтриг, сварок, підкопування, територіал ьного роздерття між могутнішими сусідами, — про який, за глузливим висловом В. Винниченка, треба «читати із бромом». У класичній українській історіософії весь цей хронічний історичний трагізм оформиться м зовнішні симптоми найстрашнішої хвороби України — її бездержавності, як похідне — «неісторичності».
Як доводить низка певною мірою шокуючих праць німецького історика Й. Рюзена, сама по собі жалоба за минулим (навіть, через Ґолокост!) — це креативне чуття. Стосовно ж української ситуації доречно, на наш погляд, говорити про перевищення жалобного порога. Як би не складалися реальні обставини історичного життя українського народу, для нас очевидно, що своїм песимістичним дискурсом українська історіософія настільки помітно примножувала чуття історичної безпорадності, що сама ж була змушена знівельовувати його штучно сконструйованим щасливим майбутнім!
Українська історія є нерозривно простягнутою від Київської Русі (у сучасних версіях — від «протослов'ян, праслов'ян, давніх слов'ян» з III тисячоліття до и. е.). Навіть у наш час спадкоємність між багатьма соціально-політичними, економічними й суспільними інститутами минулого й сучасного українського суспільства явно й неявно експлуатується на користь великого потенціалу й оптимістичних геополітичних перспектив незалежної Української держави.
-
Мотиви авторів історіософських концепцій завжди достатньо особисті й далекі від ідеалу класичної наукової об'єктивності. Це може бути, скажімо, ситуація поета-пророка, як у Тараса Шевченка; гріховність життя, яку треба покутувати громадським служінням, як у М. Грушевського; або ідея сплати історичного боргу від імені цілої соціальної верстви, як у випадку з В. Липинським. Щоправда, дуже часто ці мотиви вкорінені в соціокультурних, історичних, суспільно-політичних потребах свого часу. Наприклад, речники української романтичної історіософії відчували в найширшому розумінні «власну ущербність перед величчю минулого [рідного краю]».
-
Позначена підсвідомо прихованими ідеями великого історичного призначення українського народу, українська історіософія натомість майже завжди свідомо протиставлялася «меншовартістним» підходам до його історії (як правило, з позиції історичного домінування сусідніх народів — найчастіше, поляків і росіян).
Основними етапами розвитку української історіософії (водночас принциповими її історичними типами) є:
-
історіософія «Русі», яка закінчилася «Україною» (давньоруської доби XI —XIII ст.);
-
історіософія «України», яка розпочиналася «Руссю» (доби Відродження та Реформації XVI — кінця XVII ст.);
-
історіософія «Щоб не впала Україна» (доби українського бароко середини XVII — початку XIX ст.), представлена найперше козацько-старшинським літописанням та ліберально-дворянською історіографією;
-
історіософія України «поміж Великоросією та Малоросією» (доби романтизму XIX ст.);
-
класична історіософія України-Русі XIX — початку XX ст.;
-
модерна історіософія XX ст. в українській діаспорі, одночасно й паралельно у якій виокремлюємо квазімарксистську історіософію Радянської України;
■ сучасна українська історіософія кінця XX — початку XXI ст.
Християнська історіософія Київської Русі поставила питання про самобутність історії Руської землі у священній Історії людства, запропонувавши кілька надалі впливових історіософських конструкцій для його вирішення: «Київ — другий Єрусалим», «Яфетична генеалогія», «Андріївська легенда». На думку анонімних творців цих творів, ще задовго до офіційного хрещення, Русь була освячена первнями християнства й перейняла священну могутність духовної столиці давнього світу — Єрусалиму. Після того як перший богообраний народ — єврейський — виявився не гідним і свого великого призначення, стверджував автор «Слова про Закон і Благодать» митрополит Іларіон, доленосна місія перейшла до Київської Русі. Саме їй належить покласти край, завершити навернення в християнство всього світу. На відзнаку цієї місії поширювали уявлення про Київ «як другий Єрусалим».
Історіософія доби Відродження продовжувала замислюватися над етнополітичною і культурно-конфесійною самобутністю «Русі». У цей період мало місце обстоювання від давніх-давен існуючої політичної самовладності, конфесійної самостійності, наявного територіального імунітету
-
особливого соціального статусу певного життєпростору, населеного певним етномасивом, який поміж іншим називався Україною.
В історіософії доби українського бароко кінця XVII — початку XIX ст. були відпрацьовані основні етапи самостійності політичної історії, проте зберігався суттєвий розрив між двома лініями, які визначаємо як «україно малоросійську» та «великоросійську» (від Літопису Самовидця до «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського). Цей розрив утвюрювала різниця в поглядах щодо ступеня відрубності української історії — від ідеї «повернення» Росії її «єдиновірної» частини до твердження про «українське самодержавство», добровільність злуки з Москвою та рівноправність партнерства з нею.
Романтична історіософія першої половини XIX ст. вела мову про духовну спадкоємність минулого й теперішнього українського народу, уособлену в специфіці його «духу» й укорінену в атеїстичних властивостях української землі. Класична українська історіософія 1880-1920-х рр. лише підмурувала відрубність цієї історії соціально-економічною тяглістю в «сучасному» на той момент позитивістському, трохи згодом — історико-соціологічному дусі, вийшла за соціальні обмеження попередніх історіософій щодо суб'єктів історичного поступу, нарешті, інтегрувала два полюси «тяжіння» — «руській» та «українській» як послідовні ланки єдиної історії України-Русі.
Модерна історіософія здійснила спробу метадискурсивного піднесення української історіософії до рівня філософії всесвітньої історії.
У творчості речників діаспори українська історіософія добігає ідейно і логічно завершеного вигляду. Якщо в класичний період схема української історії розроблялася як невід'ємна складова всесвітньої історії людства, то в знаменитій трилогії Юрія Липи («Призначення України» «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії») виявлялося, українська земля і «раса», що на ній мешкає, з будь-якого погляду — геополітичного, торговельно-економічного, морального — «це одна з найважніших земель світу», значення якої тільки продовжує зростати 24. Одночасно вона є уособленням рідного «Дому» — Родини-Батьківщини і творить той серединний «мерідіян світу», крізь призму якого мав вимірюватися пересічним українцем навколишній світ. Таким чином, Ю. Липа сподівався «підтягнути» свідомість українців до тих територіальних рамок, які вони зайняли по берегах Чорного моря від Дунаю до Кавказу.