Файл: Філософія підручник.doc

ВУЗ: Не указан

Категория: Не указан

Дисциплина: Не указана

Добавлен: 05.09.2024

Просмотров: 157

Скачиваний: 0

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

СОДЕРЖАНИЕ

Тема 1. Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві

1.1. Поняття, предмет і ознаки філософії та філософування

1.2. Структура та функції філософського знання

1.3. Співвідношення філософії з наукою і релігією

1.4. Історико-філософський процес.«основне питання філософії»: різноманіття підходів

Контрольні запитання

Тема 2. Філософія давнього світу

2.1. Проблема виникнення філософії. Східнии і західнии способи філософування

Історична доля міфології

Способи філософування

2.2. Давньосхідна філософія

2.3.Філософія античного світу

Арістотель

Тема 3. Філософія середньовічного суспільства та епохи відродження

3.1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

3.2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії Етапи середньовічної філософії

3.3. Людина і суспільство у філософській думці епохи відродження

3.4. Бог і природа у філософській думці епохи відродження

4.2. Раціоналістичний напрям у філософії нового часу

4.3. Французьким матеріалізм і просвітництво другої половини XVIII ст. Поняття просвітництва

Тема 5. Німецька класична філософія та марксизм

5.1. Критична філософія і. Канта

5.2. Філософська система ґ. Геґеля

5.3. Філософія марксизму

Контрольні запитання

Тема 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в україні

6.1. Особливості та основні етапи розвитку української філософської думки

6.2. Філософська культура давньої русі

63. Філософська культура українського бароко

6.4. Філософська система г. С. Сковороди

6.5. Класична українська філософія

6.6. Філософія в радянській україні

6.7. Філософія в українській діаспорі у 1920-1980-1 рр.

6.8. Українська історіософія

Контрольні запитання

Тема 7. Сучасна світова філософія

Зміни в людській цивілізації

7.1. Особливості сучасної світової філософії

7.2. «Філософія підозри» (ф. Ніцше, 3. Фройд)

7.3. Екзистенціально- антропологічні напрями

7.4. Позитивізм та його різновиди

7.5. Ситуація постмодерну у філософії

Контрольні запитання

Тема 8. Онтологія

8.1. Буття: проблеми, концепції, форми

8.2. Матерія та рух. Простір і час

8.3. Свідомість як ідеальне буття

Контрольні запитання

Тема 9. Гносеологія

9.1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Пізнання — процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ.

9.2. Істина і знання

9.3. Наука і наукове пізнання Поняття «наука»

9.4. Діалектика як теорія і як метод Поняття діалектики

Контрольні запитання

Тема 10. Філософська антропологія

10.1. Філософська антропологія як розділ філософського знання

10.2. Основні філософські підходи до сенсожиттєвих

10.3. Основні філософські підходи до сутності людини

Контрольні запитання

Тема 11. Соціальна філософія

11.1. Основні сфери і проблеми суспільного життя, IX характеристика

11.2. Людина в суспільній системі: індивід, індивідуальність, особистість

11.3. Філософія історії. Основні теорії історико-культурного

11.4. Сучасне інформаційне суспільство

Контрольні запитання

Висновки до модуля і

Тестові завдання до модуля і

3.2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії Етапи середньовічної філософії

Середньовічна філософія почалася з так званої апологетики (І—III ст.), представники якої (Філон Александрійський, Оріґен, Тертулліан) виступали з обгрунтуванням християнства, яке на той час тільки-но утверджувалося, та його захистом від тісно пов'язаної з «язичницьким» політеїзмом античної філософії. Цей захист часто включав у себе пошук в античній інтелекту­альній спадщині таких ідей, які можна було б пристосувати до нового — християнського — світогляду.

У добу патристики (ІІ-УІІІ ст.) так звані отці церк­ви — найавторитетніші християнські мислителі — форму­вали у своїх творах визначальні принципи середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду і найвідомішим з «отців церкви» був Аврелій Авґустин (354-430).

Наступний період розвитку середньовічної релігійної фі­лософії дістав назву схоластики. Основна ідея схоластики — раціональне обґрунтування релігійних догм логічними мето­дами доведення, які будуть розглянуті в модулі III «Логіка».

Виділяють три ключові етапи розвитку схоластики:

  • етап (VIII—XII ст.) — рання схо­ластика, яка ще не розглядає науку, філософію і теологію як окремі автономні системи знань;

  • етап (XIII ст.) — середня схоластика. Цей період ха­рактеризується відокремленням науки і філософії від теології;

  • етап (XIV ст.) — пізня схоластика.

Найвидатнішим представником схоластики, безсумнів­но, є Фома Аквінський (1225-1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» виступив як систематизатор теоретичної думки не тільки сво­го часу, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому.

Кілька слів про найважливіші проблеми, над якими пра­цювало не одне покоління середньовічних схоластів:

1. Проблема універсалій — співвідношення одинич­ного і загального, окремих речей і загальних понять про ці речі.

У спробах розв'язання цієї проблеми середньовічні мислителі поділилися на номіналістів та реалістів. Номіналісти вважали, що насправді існують лише окремі предмети (стіл, кінь, дерево), а загальні поняття — це тільки назви, породжені людським мисленням. Реалісти дотримувалися думки, що саме поняттям притаманна первинна реальність, і вони поширюють свої властивості на ті речі, які позначають.


Проблема універсалій жваво обговорюється від почат­ку XX ст. у такому відгалуженні філософського знання, як філософія мови. Мовознавці схиляються до думки, що зв'язок між предметом або явищем і словом (поняттям), яке його позначає, є довільним. Інша річ, що завдяки мові цей зв'язок настільки усталюється, що виявляється вже необхідним для людини, яка цією мовою послуговується для власного мислення та спілкування з іншими людьми.

2. Проблема доведення буття Божого.

У Середні віки було сформульовано шість основних доведень буття Божо­го: перше належало теологові Ансельму Кентерберійському (XII ст.), решта — Фомі Аквінському.

Онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського таке: Бог існує, оскільки в нашій душі існує поняття про Бога як про абсолютну істоту, тож це поняття мусило звідкись узя­тися. Німецький філософ І. Кант через кілька століть спро­стував це доведення, дотепно зазначивши: скільки б ми не уявляли сотню талерів у гаманці, наші фінансові статки від того анітрохи не збільшаться 10. Доведення Фоми Аквінського:

  • усе, що рухається, зрушується чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати до нескінченності, отже, першорушієм є Бог;

  • неможливо, щоб щось було причиною самого себе, тож першопричиною є Бог;

  • випадкове завжди залежить від необхідного, неодмінного, яке має, у свою чергу, свою неодмінність; пер­ша неодмінність — це Бог;

  • міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять передбачати і найвищу міру

досконалості, якою є Бог;

усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається ся випадковим, некорисним) має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією істотою і є Бог.

Сучасна наука спростовує ці докази, стверджуючи, що причини всіх природних явищ треба шукати не зовні, а в них самих. Тому в сучасній мові слово «схоласт» стало ото­тожнюватися з безплідними, беззмістовними спекуляціями, формальним знанням, відірваним від життя.


3.3. Людина і суспільство у філософській думці епохи відродження

Періодизація епохи відродження

Відродження (фр. Ренесанс) охоплює ХІУ-ХУІ ст., хоча перші ознаки нового історичного періоду почали виявлятися в деяких містах Північної Італії наприкінці ХІІ-ХІИ ст. (Проторенесанс).

Орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучними з античними цінностями, через це епоха й отримала назву Відродження (йдеться про відродження античної гармонії).

У філософському аспекті доба Ренесансу поділяється на:

Гуманістичний період (XIV — середина XV ст.), позначений підвищеною увагою до людини та розробкою на цьому підґрунті нового світобачення — антропоцентрично- го, чи то пак гуманістичного. Найвидатніші діячі цього періо­ду — Данте Аліґ'єрі, Джузеппе Петрарка, Лоренцо да Валла.

Неоплатонічний період (серединаXV — XVI ст.), ха­рактерний намаганнями відродити вчення давньогрецького мислителя Платона. Цей період позначений містицизмом; уславлені діячі — Микола Кузанський, Піко дела Мірандола, Теофраст Парацельс.

Натурфілософський період (кінець XVI ст.), що характеризувався зміщенням центру філософської ува­ги до натурфілософії (філософії природи). Найвідоміші вчені й мислителі цього часу — Микола Копернік, Ґалілео Ґалілей, Джордано Бруно.

Антропоцентризм

Основним принципом філософської дум­ки епохи Відродження був антропоцентризм (від грецького антропос — людина), сутність якого полягала в утвердженні певних поглядів:

  • Людина Відродження більше не вважається пасивним «образом і подобою Божою», а постає як повноцінна, богорів­на істота, причому з Богом її зрівнюють розум і свобода волі, які, на думку гуманістів, дозволяють людині перебирати не­скінченну кількість можливостей для творчої самореалізації.

Утім, свобода волі співіснує з Божественним Провидінням, наполягав італійський гуманіст Лоренцо Валла. На його думку, саме воно пропонує той арсенал аль­тернативних можливостей, між якими людина здійснює вибір Панування Бога у Л. Валли виявлялося необхідним як гарантія додержання основних цінностей людського співжиття. Позиція Л. Валли була цілковито виправданою з огляду на культурні реалії тієї епохи. Її однаковою мірою сповнювали прояви як величі людського духу, так і його найницших порухів і пристрастей.


  • Метою життя людини проголошується титанізм — творча універсальність, володіння багатьма різновидами творчої діяльності. За чудову ілюстрацію цього принципу може слугувати зокрема життя Леонардо да Вінчі, який був водночас художником, автором знаменитої картини «Джо- конда», інженером, його творчий геній передбачив багато відкриттів майбутнього (танк, парашут, гелікоптер), універ­сальним ученим.

Антропоцентричний світогляд сприяв розвитку гуманіз­му, послідовники якого визнавали за людиною як осо­бистістю найвищу цінність — її право на свободу, всебічний розвиток творчих здібностей і щастя не в загробному світі, а вже у земному житті.

Гуманісти цього періоду становили дуже нечисленну творчу еліту, до якої входили .представники різних соціальних груп. Вони звеличували людину як творця світу культури, визнаючи, що творча діяльність наближує її до Бога. Гуманісти гостро критикува­ли схоластичну філософію, наполягали на необхідності ви­ходу за межі «схоластичної науки», прагнули не до формаль­ного, а до життєвого, гуманістичного знання. Багато гу­маністів залишили після себе роботи з історії та літератури.

Гуманісти дійшли висновку, що для реалізації гуманістичного ідеалу Утопія

необхідними є суспільні перетворення. Саме в період Відродження розвивається літературний жанр утопії. Спочатку це була назва роману англійського гуманіста і державного діяча (лорда-канцлера) Томаса Мора (1478-1535). Ідеальне суспільство, на думку остан­нього, має бути побудоване на таких принципах:

  • в економічній сфері — відмові від приватної власності, запровадженні загальної трудової повинності і централізо­ваного розподілу виробленої продукції;

  • у політичній сфері — на демократичних засадах вибор­ності всіх посадових осіб;

  • у соціальній сфері — на заміні станового устрою, що ви­значав цінність людини за її походженням, таку ієрархією, де б місце людини визначалося мірою її освіченості та сус­пільної значущості виконуваних обов'язків;

  • у сфері культури — на створенні загальнообов'язкової системи освіти та виховання, державної підтримки розвит­ку наук.

Цей соціально-політичний ідеал містить як ті елементи, що згодом були реалізовані і нині успішно функціонують у багатьох сучасних країнах, так і ті, які наразі не витрима­ли перевірки часом. Однак очевидно, що суспільний устрій, який пропонували утопії епохи Відродження, був набагато досконалішим за той лад, який реально існував у ті часи в державах Західної Європи.


Італійський політичний діяч Ніколло Макіавеллі (1469-1527) у своїй праці «Державець» розглянув шляхи реалізації утопічного суспільного ідеалу. Макіавеллі вважав, що для цього треба виокремити особливу сферу людської діяльності — політику. Політику, на його думку, визначає не Бог і не мораль, а закони життя та психологія людини (інтерес, прагнення до збагачення тощо). І саме Макіавеллі запропонував політикам керуватися принципом «мета виправдовує засоби».