Файл: Філософія підручник.doc

Одні втіхи, на думку Епікура, є «природними і необхід­ними», вони потрібні людині; інші ж не є ні природними, ні необхідними, їх слід уникати. Посилаючись на не відомі нам тексти Епікура, його античний біограф Діоген Лаертський уточнював, що:

• природними і необхідними будуть ті бажання, що за­побігають стражданню, скажімо, бажання спраглої людини напитися води;

• природними, але не необхідними — ті з них, що урізно­манітнюють задоволення, але не викорінюють страждань, наприклад, витримане вино і делікатесні страви;

■ не природними і не необхідними — те, що тільки збурю­ватиме інші бажання і тим самим народжувати інші стра­ждання від їх незадоволення, наприклад, почесні статуї та вінки переможців різноманітних змагань⁷.

Те, що насправді пропагувало філософське вчення Епікура, молена називати ідеалом «негативної свободи». Воно перетинається із ученнями шкіл індійської філософії. У темі «Буддизм» модулю II «Релігієзнавство» ми просте­жимо його суголосність із філософськими компонентами віровчення цієї світової релігії.

Представники впливової філософської школи стоїков (Зенон Кітійський та

Стоїки

Хрісіпп у Греції; Секека, Епіктет і Маріс Аврелій у Римі) вважали, що у світі панує безумовна необхідність, доля, фа­тум: час людського життя — мить; його сутність — довічна плинність; все, що належить тілу — потік, душі — видіння і дим (Марк Аврелій, Наодинці із собою, кн. 2, 17). Від долі все одно не сховаєшся, адже великий лікар Гіпократ, хоча й вилікував незліченну кількість хворих, сам таки помер, Олександр Македонський і Гай Юлій Цезар знищили де­сятки тисяч своїх воїнів, зруйнували десятки міст, але й самі знайшли свою смерть (кн. З, 3). Тому треба «жити згідно з природою», тобто сприймати все, як є. Колись відомому стоїку Епіктету (II ст. н. е.) хтось поскаржився на перехо­жого, який його облаяв. «Подякуй йому за те, що він тебе не побив», — розрадив філософ. «Та він ще й побив і поранив мене», — наполягав співрозмовник. Епіктет відразу відповів: «Подякуй долі, що він тебе не вбив!» ⁸

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

• 1. Дайте визначення міфологи та її засадничих рис? 2. Співставте філософію та міфологію? 3. Назвіть передумови виникнення філосо­фії та виділіть найважливішу з них, на вашу думку? 4. Розкрийте сут­ність процесів «переходу від міфу до логосу» та «поглинання міфом логосу» відповідно? 5. Поясніть, що таке ортодоксальні та неортодоксальні школи індійської філософії? б. Сформулюйте основні ідеї ортодоксальних і неортодоксальних шкіл індійської філософії та своє ставлення до них? 7. Чому Дао — наріжне поняття китайської філосо­фії? 8. Простежте різницю в підходах даосизму та конфуціанства до розуміння Дао? 9. Укажіть основні етапи розвитку, головні проблеми, найвідоміших представників античної філософії? 10. У чому полягає космоцентричний характер античної філософії? 11. Яку основну тен­денцію в пізнанні першооснови світу можемо простежити в античній філософії? 12. У чому ви вбачаєте сучасне значення вислову «Пізнай самого себе»? 13. У чому полягає протилежність філософських сис­тем Демокріта і Платана? 14. Які основні принципи етики обстоювали античні мудреці? 15. Чи згодні ви з твердженням, що епікурейці про­пагували гонитву за чуттєвими насолодами, а стоїки — боягузливе ставлення до випробувань долі?

Тема 3. Філософія середньовічного суспільства та епохи відродження

План викладу

• Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

• Основні етапи розвитку середньовічної філософії

• Людина і суспільство у філософській думці епохи Відродження

• Бог і природа у філософській думці епохи Відродження

Ключові поняття й терміни: антропоцентризм, апологетика, гуманізм, провіденціалізм, пантеїзм, софістика, теоцентризм, утопія.

3.1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (У-ХІУ ст.). Її головною особливістю є те, що вона тісно пов'язана з релігією, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими принципами філосо­фії. Залежність філософії від релігії добре відбило пошире­не середньовічне уявлення про філософію як про «служни­цю теології». Справді, у середньовічній ієрархії знань най­вищий щабель посідала теологія, тобто «наука про Бога», — систематизований виклад, обґрунтування і захист христи­янського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і поширювати їх у доступному вигляді серед віруючих. Найнижчий щабель у цій ієрархії посідали точні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, аст­рономія, діалектика).

Основний принцип середньовічної філософії — принцип теоцентризму, від­повідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень про численних богів як невід'ємну частину космічного ладу, Бог єдиний, він пе­ребуває над світом (трансцендентний щодо нього) і відкри­вається віруючому з найбільшою повнотою в акті містично­го осяяння,-.а не раціонального пізнання.

У сфері вчення про першопричини та буття світу вихо­дячи з принципу теоцентризму формувалася теорія кре­аціонізму — викладена у книзі Буття на перших сторінках Біблії. Згідно із засадами креаціонізму Бог створив світ з нічого і понині в кожен момент часу підтримує його існу­вання, розділяючи зі створеним світом Свій божественний атрибут — Буття.

Філософія західноєвропейського середньовіччя запози­чила від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсно­го» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (тваринного, земного). Земне розглядається як символ не­бесного, його недосконале відбиття.

Факт божественного походження природи означав, що й на неї поширюється властива її Творцеві абсолютна до­сконалість. Тож природа уявлялася як упорядкована єд­ність, де будь-яка, навіть найдрібніша частинка гармонійно співвідноситься з цілим (коти створені, щоб ловити мишей, а миші — щоб служити за їжу для котів).

У межах дослідження пізнавальної проблематики було висунуто теорію Од­кровення, відповідно до якої всю можливу істину про світ Бог уже явив у Своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину. За приклад типової для середньовічної філософії практи­ки трактування може правити загальноприйнята в теоло­гії й досі практика тлумачення текстів Святого Письма не тільки у буквальному, але й у переносному, символічному розумінні (скажімо, цар Соломон і Суламіта у «Пісні над Піснями» — не просто чоловік і жінка, а уособлення Госпо­да і Церкви — Його Нареченої на землі).

Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри, співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у які можна тільки увірувати. Наприклад, учення про єдиного Бога у християнстві — це істина розуму, оскільки її теоре­тично можна сприйняти розумом, а істина про триєдність християнського Бога як Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа є істиною віри, бо раціонально пояснити її неможливо (Фома Аквінський, Сума проти язичників, кн. 1, гл. З)⁹.

Згідно із середньовічним ученням про лю­дину, вона створена Богом за Його влас­ним образом і подобою; людина — істота привілейована серед інших істот, вона — повелитель усього, що було створено до неї; над людиною стоять тільки Бог і янголи. Людина зобов'язана жити за Його заповідями, зок­рема за тими, що їх виклав Христос у Нагірній проповіді.

Людина складається з трьох начал — духу, душі і тіла. Дух є провідником Божественного начала в людині, саме за­вдяки йому людина набуває здатності контролювати свою тілесну природу, що розглядається як «грішна». Головною метою і сенсом земного існування людини проголошувало­ся прагнення до порятунку своєї душі, підготовка її до пос­мертного Суду і воскресіння в ім'я подальшого безсмертя в Царстві Божому (сотеріологія).

Історію людського суспільства середньовічна філософія пояснювала теорією провіденціалізму, згідно з якою Бог напе­ред зумовив кінцеву долю світу, і світова історія розгортається відповідно до заздалегідь розробленого божественного плану.