ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 04.09.2024
Просмотров: 300
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
Тема і. Філософія, її проблематика та функції
1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання
2. Світогляд, його суть і структура
3. Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський
4. Соціальні функції філософії
Тема II. Філософія Стародавнього світу та Середньовіччя
1. Філософія Стародавнього сходу
2. Розвиток філософії у Стародавній Греції
Тема III. Європейська філософія XV - XIX ст.
1. Філософія епохи Відродження та Нового часу
2. Німецька класична філософія
Тема IV. Західна філософія XX ст.
2. Сучасні філософські течії та школи
Тема V. Новітні сфери філософування
1. Філософія постмодерну та діалогу
Тема VI. Філософське розуміння світу
1. Філософське розуміння буття
3. Спосіб та форми існування матерії
1. Виникнення і природа свідомості
2. Структура свідомості, її основні рівні
Тема VIII. Проблема людини в філософії
1. Людина як предмет філософії
2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства
Тема iх. Діалектика: принципи і категорії
1. Сутність діалектики та її принципи
Тема X. Діалектика: закони та альтернативи
1. Природа та структура пізнавальної діяльності
2. Поняття практики, її структура
3. Методи та форми наукового пізнання
Тема XII. Соціальна філософія як осмислення суспільного буття
2. Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних заковів
3. Стихійне і випадкове у розвитку суспільства та свобода людини
Тема XIII. Природні умови суспільного буття.
1. Поняття природи. Погляд на природу в історії філософської думки
3. Сучасні екологічні і демографічні проблеми та шляхи їх вирішення
Тема XIV. Суспільне виробництво та суспільний прогрес
1. Потреби, інтереси і цілі людей як мотивація виробництва. Структура суспільного виробництва
2. Проблема прогресу і періодизації суспільного розвитку
Тема XV. Філософський аналіз соціальної структури суспільства
1. Поняття соціальної структури суспільства та й основні елементи
2.Етносоціальді процеси в системі суспільних відносин
3. Функція організації дозвілля і відпочинку. Вільний час
Тема XVI. Філософські аспекти політичної сфери суспільного буття
1. Політика як вид діяльності. Політика і влада
2. Політична система суспільства
3. Держава як соціальний університет політичної влади
Тема XVII. Духовне життя суспільства
1. Поняття "дух", "душа", "духовність", "ментальність"
2. Цінності як ядро духовного світу людини
3. Суспільна свідомість та й рівні
4. Форми та функції суспільної свідомості
Тема XVIII. Цінності і їх роль в житті суспільства та людини
2. Типологія ціннісних орієнтацій
Тема XIX. Культура і цивілізація
1. Сутність, зміст і функції культури
Знати основні поняття:
Веди, йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята, платонізм, неоплатонізм, арістотелізм, піфагорійство, кініки, стоїцизм, скептицизм, епікурійство, схоластика, реалізм, номіналізм, теологія, натуралізм.
1. Філософія Стародавнього сходу
Перші прояви філософського мислення відображені у ведичних літературних джерелах Стародавньої Індії. Веди (знання) - це збірник релігійних гімнів, досвідних знань, моральних правил індійського народу, що творилися більше 4 тисяч років тому. В них закладено основи декількох своєрідних філософських систем: брахманізму, бхагаватизму, буддизму, джайнизму.
Якщо брахман є безликим абсолютним началом усього існуючого, тобто з нього виник Світ, то бхагава є саме буття, існування всього сущого. Буддизм же формувався як філософсько-етичне вчення, відповідно якому людина позбавляється страждань через самовідречення від зовнішнього світу. В основу джайнизму покладено принцип вдосконалення особи через відповідне виховання. На підставі цих світоглядних уявлень сформувалася значна кількість філософських шкіл. Вони поділилися на таких, які визнають авторитет Вед (називаються астіка) і тих, що їх не визнають (настіка). До перших відносяться йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя. Не визнає величного вчення, перш за все, чарвака-локаята. Який їх зміст?
Так, йога розбудована на ідеї необхідності постійного вдосконалення душі і тіла, що досягається шляхом медитації, самозаглиблення у свій внутрішній світ. Філософські ідеї санкх’я, як і йоги, висвітлюють зв'язок вільної душі і фізичного (пасивного) тіла. Але у ній першопричина світу розтлумачується, як результат взаємодії вільних начал - духовного (пуруші) і тілесного (пракріті).
Міманса обґрунтовує вічність і незмінність світу, хоча окремі речі в ньому виникають, змінюються і гинуть. Суттєвим у мімансі є тлумачення про зв'язок мови і мислення, слова і його значення. Філософська школа веданта, навпаки, вважає основою буття - Брахмана, надприродну духовну силу. Брахман і є реальним світом, тому людська душа завжди має прагнути до злиття з цією вищою силою.
Вчення вайшешики пов'язане з науково-природничими уявами про світ. Він існує об'єктивно і поєднує у собі воду, землю, повітря тощо. Усі речі складаються з первинних часток (атомів). Завдяки відчуттю людиною речей, вона їх пізнає. Ще грунтовніше процес пізнання розглядала н'яя, називаючи витоками пізнання чуттєве сприйняття світу, порівняння, логічний висновок та судження авторитетів.
На підставі названих ведійських вчень в Індії розгорнулися релігійно-філософські напрями індуїзму, буддизму, джайнізму та ін. Провідною їх ідеєю є відречення від життєвих насолод, позбавлення страждань шляхом нірвани - кінцевої мети існування, що досягається згасанням, охолодженням людських пристрастей. Подібні думки були необхідні при існуванні тих індійських варн (суспільних каст), що жили в злиднях і були соціальне пригнобленими. Вихід вбачався у втечі від повсякденних реалій.
Протилежністю античних філософських шкіл виступала чвака-локаята. Відкидаючи ідеї Вед про наявність першотворця світу, її представники закликали до пошуків людського щастя у земному житті. Людина сама може його творити та досягати життєвої насолоди, активно пізнаючи світ і змінюючи його за власною вподобою.
Таким чином, у різноманітних філософських школах Стародавньої Індії сформувалися думки про цілісність світу, єдність тіла і душі людини, можливості пізнання світу та побудову людського щастя.
Якщо староіндійська філософія була спрямована на осмислення існування окремої людини, індивіда, то в Стародавньому Китаї вона набула соціального забарвлення. Безпосередньо філософська думка в Китаї сформувалася у У-ІУ ст. до н.е. З часом в ній з'явилося багато різноманітних напрямів і вчень.
Наприклад, дуже популярним було і залишається тепер вчення Конфуція (551-479 до н.е.). Відповідно філософії цього мислителя творцем світу і людської долі е Небо. Воно постійно стежить за справедливістю на землі. У суспільному житті, визначає Небо, все повинно бути незмінним, чітко підпорядкованим владі. Всі піддані мають шанувати господаря, простолюдини - чиновників, діти - батьків тощо. Така історична традиція. Але у всьому необхідно бути справедливим. "Стався до інших так, як би'ги хотів щоб відносилися до тебе", — повчав філософ.
У трактаті "Бесіди і судження" послідовники Конфуція виклали його погляди на моральний закон. Окрім беззастережної покори молодших старшим, конфуціанці обстоювали вічність соціальної нерівності. Кожна людина має знати своє місце в суспільстві і чітко виконувати свої обов'язки. Адже Небо призначило одних керувати, а інших виконувати їх вимоги.
Подальший розвиток конфуціанства здійснив Мен-Пзи (372-289 до н.е.). Його погляди на суспільство і людину були дещо демократичнішими. Життєва сила людини, її енергія, за Мен-Цзи, мають підкорятися волі й розумові. Природа людини взагалі прагне до добра, тому немає кращого служіння Небові, ніж бути добрим. Ось чому представники вищих станів повинні турбуватися про простолюдинів. Конфуціанство в Китаї переросло в релігійне вірування і з II ст. до н.е. було визнане офіційною державною ідеологією.
Ще одним поширеним філософським вченням у Стародавньому Китаї був даосизм. В його основу покладено "дао" - всеосяжне світоглядне поняття. Воно розумілося як першопочаток і першооснова всього існуючого в світі. В книзі "Даодендзин" доказується, що первинним у відношенні до світу є небуття - дао. Воно породило нове дао, тобто все що існує - буття. Зміни відбуваються тому, що якісь із протилежних сторін чи характеристик речей або подій максимально виростають, і тоді цей об'єкт набуває нової якості: при народженні все ніжне, тендітне, при смерті - грубе, міцне. Це вже була ідея саморозвитку світу.
Даосизм вчить, що спокій - це головне в русі. І це тому, що все має відповідати вимогам закону дао. Воно керує і природою, і людиною. Все приходить само собою, і тому лише підпорядкування людиною свого життя дао веде її до благополуччя, успіху і повної свободи.
Окрім названих філософських вчень тривала історія Китаю знає багато інших. Скажімо, Ян Чжу (395-335 до н.е.) відкидав віру в небо та в безсмертя душі, а Ван Чун (27-97) не визнавав впливу на людей та природу потойбічних сил, вірив в пізнавальні здібності людини і її творчі сили. Але названі спочатку вчення особливо сильно вплинули на подальший розвиток світогляду і життя китайського народу.
2. Розвиток філософії у Стародавній Греції
Тут філософія сформувалася у VI – Vст. до н.е. і пройшла шлях від наївно-стихійного стану до класичного (взірцевого) виміру. Із знаменитих грецьких філософських шкіл першою виникла школа в м. Мілеті (VІІст. до н.е.), де творили Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Вони вбачали першопричину світу у конкретно-речовинних формах. Ними були: вода (Фалес), повітря (Анаксімен) або невизначена матеріальна частка "алейрон" (Анаксімандр). Алейрони постійно проходять певні перетворення: згущення, ствердіння, розпилювання тощо і, таким чином, породжують розмаїття конкретних речей.
Процес універсального світопорядку виразно відобразив іонійський філософ Геракліт (530-470 до н.е.) доказуючи, що свине створений богами, а "був, є і буде вічно живим вогнем, котрий закономірно спалахує й згасає". Геракліта вважають автором думки, що все знаходиться у постійних змінах. "В одну річку ввійти неможливо", — стверджував він.
Оригінальне бачили світ піфагорійці. Їх школа виникла у м. Кротоні біля 532р. до н.е. Першоосновою сущого вони вважали не речовину, а й кількісний вираз, математичний вимір. На їх думку, певні чисельні показники визначають справедливість, душу, вдачу, все-все, що формує людську життєдіяльність. Оскільки ж усе можна вирахувати та обчислити, то першопричиною природи є число. Воно творить геометрію та вимір речей, зумовлює їх зміни, створюючи гармонію світу. У людському існуванні, вважали піфагорійці, гармонія досягається лише при узгодженні числового і геометричного з такими проявами речей, як „душа", „добро", „зло" тощо.
Наближення філософської думки у Стародавній Греції до класичного взірця, до створення цілісної та всебічної уяви про світ та людину розпочалося з другої половини 1-го тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських вчень. Так, своєрідне філософське бачення світу виявили Лев-кіп (500-440 до н.е.) та його учень Демокріт (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття атома, неподільної часточки матерії. Атоми рухаються у порожнечі і, комбінуючи різні утворення, формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони відрізняються лише за зовнішнім виглядом, а відносно до умов космосу, то всі люди однакові. Це вже були елементи гуманістичного характеру, адже висувалася ідея рівності людей. Специфічність атомної будови людини, особливо її душі, виділяють її із природи у щось особливе. Тому вона перетворюється в спеціальний предмет філософування.
Виразно сформована тенденція виділення людини із загального світу речей у софістиці. Софістами називали в Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, усіх знань, необхідних для того, щоб займатися військовою, політичною та громадською діяльністю. Серед софістів було немало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа та Демокріта про першооснови світу, про унікальну визначеність людини. Це Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: „Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилась у формальне маніпулювання поняттями в пошуках доказів абсурдних думок, у словесні викрутаси, аби обґрунтувати меркантильні інтереси певних людей.
Різку полеміку з софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він засуджував їх заробітки добробуту філософією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття. Космосу, природи, людини. „Пізнай самого себе", - основний заклик його філософування. Для пошуку істини він застосовував діалоги, суперечки, де виказувалися протилежні точки зору. Це був діалектичний підхід - вивчення предмета чи явища з усіх сторін. В цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину із Космосу, скерувавши основну проблему буття: „людина - світ" в основу предмета філософії.
У Сократа було багато послідовників. Один з них - Діоген із Синопу, закликав до природничого життя, користування мінімумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які, закликаючи до життя відповідно до природи, висміювали культурні і моральні здобутки людей як непотрібні (звідси вираз „цинізм").
Вершиною старогрецької філософії у її класичному варіанті стали вчення Платона і Арістотеля. Вони охопили усі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного.
Першу завершену ідеалістичну філософську систему створив Платон (427-347 до н.е.). До неї входять:
1) вчення про буття;
2) вчення про бога;
3) вчення про світ;
4) вчення про походження світу;
5) вчення про душу;
6) вчення про пізнання;
7) вчення про моральність;
8) вчення про суспільство.
Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Всі речі є лише тінями своїх безтілесних образів -ідей, так званих "ейдосів". Вони вічні. Все тілесне, речовинне відноситься до небуття. Матеріальне породжується ідеями і є скінченним. Найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра. Воно є джерелом краси, істини та гармонії. В центрі космологічного тлумачення світу Платоном знаходиться вчення про „світову душу". Душа ув'язнена в темницю нашого тіла тимчасово. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віровчення. Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Наприклад, він висунув ідею „досконалої держави", якою керують мудреці-філософи, захищають мужні воїни, а решта населення розсудлива і законопослушна. Він також розвивав діалектику, розкриваючи ряд її категорій.