ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 04.09.2024
Просмотров: 297
Скачиваний: 0
СОДЕРЖАНИЕ
Тема і. Філософія, її проблематика та функції
1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання
2. Світогляд, його суть і структура
3. Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський
4. Соціальні функції філософії
Тема II. Філософія Стародавнього світу та Середньовіччя
1. Філософія Стародавнього сходу
2. Розвиток філософії у Стародавній Греції
Тема III. Європейська філософія XV - XIX ст.
1. Філософія епохи Відродження та Нового часу
2. Німецька класична філософія
Тема IV. Західна філософія XX ст.
2. Сучасні філософські течії та школи
Тема V. Новітні сфери філософування
1. Філософія постмодерну та діалогу
Тема VI. Філософське розуміння світу
1. Філософське розуміння буття
3. Спосіб та форми існування матерії
1. Виникнення і природа свідомості
2. Структура свідомості, її основні рівні
Тема VIII. Проблема людини в філософії
1. Людина як предмет філософії
2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства
Тема iх. Діалектика: принципи і категорії
1. Сутність діалектики та її принципи
Тема X. Діалектика: закони та альтернативи
1. Природа та структура пізнавальної діяльності
2. Поняття практики, її структура
3. Методи та форми наукового пізнання
Тема XII. Соціальна філософія як осмислення суспільного буття
2. Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних заковів
3. Стихійне і випадкове у розвитку суспільства та свобода людини
Тема XIII. Природні умови суспільного буття.
1. Поняття природи. Погляд на природу в історії філософської думки
3. Сучасні екологічні і демографічні проблеми та шляхи їх вирішення
Тема XIV. Суспільне виробництво та суспільний прогрес
1. Потреби, інтереси і цілі людей як мотивація виробництва. Структура суспільного виробництва
2. Проблема прогресу і періодизації суспільного розвитку
Тема XV. Філософський аналіз соціальної структури суспільства
1. Поняття соціальної структури суспільства та й основні елементи
2.Етносоціальді процеси в системі суспільних відносин
3. Функція організації дозвілля і відпочинку. Вільний час
Тема XVI. Філософські аспекти політичної сфери суспільного буття
1. Політика як вид діяльності. Політика і влада
2. Політична система суспільства
3. Держава як соціальний університет політичної влади
Тема XVII. Духовне життя суспільства
1. Поняття "дух", "душа", "духовність", "ментальність"
2. Цінності як ядро духовного світу людини
3. Суспільна свідомість та й рівні
4. Форми та функції суспільної свідомості
Тема XVIII. Цінності і їх роль в житті суспільства та людини
2. Типологія ціннісних орієнтацій
Тема XIX. Культура і цивілізація
1. Сутність, зміст і функції культури
2. Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на рушійні сили і джерело змін та розвитку. Провідними категоріями, що пояснюють його зміст, є діалектична протилежність, суперечність, тотожність, відмінність, саморух.
Ще Геракліт вважав, що всі речі складаються з протилежностей і їх боротьба постає як умова світової гармонії. Ці думки використав Гегель, обґрунтовуючи суперечність у всьому, як взаємодію, взаємозумовленість діалектичних протилежностей - тих, які водночас вимагають наявності одна одної і заперечують одна одну. Ними є різноманітні протилежні стани, характеристики, тенденції, властивості кожного об'єкта. Вони й утворюють суперечності, вирішення яких стає джерелом змін та розвитку.
Суперечність - категорія динамічна. Насамперед в ній наявна тотожність — рівновага, співпадання усіх складових об'єкта. Але навіть тоді в об'єкті наявна і відмінність - праг-"нерівність" об'єкта. Тоді тотожність як рівновага і відмінність, як неврівноваженість, проявляються у формі діалектичних протилежностей, а їх взаемозаперечення стає джерелом змін та розвитку. Скажімо, у студента, що лише поступив до ВУЗу, знання і незнання навчальної програми тотожні. Але засвоєння навчального матеріалу створює суттєву відмінність у співвідношенні знань і незнань. Зусилля по переведенню незнань студентом в знання складають джерело його інтелектуального розвитку.
Джерело розвитку виступає лише внутрішньою зумовленістю змін. Для повної їх детермінації цього замало. Необхідні ще й зовнішні чинники, що складають рушійні сили розвитку. Проте, визначальним тут е джерело розвитку, бо воно виступає водночас і специфікуючою причиною, що зумовлює майбутню сутність, форму і зміст наслідку, і разом з рушійною силою є кондиціальною причиною, яка перетворює можливість того чи іншого явища в дійсність. Джерело розвитку дає внутрішній поштовх до змін і в певний момент стає причиною саморуху, в той час, коли саморозвиток можливий лише з причини рушійних сил.
Суперечність, як діалектична взаємодія протилежностей (тотожності і відмінності), не стабільна. Вона весь час розгортається, стаючи своєрідними ступенями розвитку об'єкта: тотожність -> тотожність-відмінність -> суттєва відмінність -> перехід однієї протилежності в іншу -» виникнення нового об'єкта (нових властивостей, станів, характеристик, нової якості в цілому). Такий шлях заміни старого новим.
3. Закон заперечення заперечення розкриває спрямування розвитку, і його головними категоріями є заперечення, старе, нове, спадкоємність. Заперечення - це переборювання, витискування старого новим. Старим стає те, що не відповідає потребам розвитку, гальмує його, а нове - навпаки. При тому для заміни старого новим характерна спадкоємність - відтворення на більш високому рівні характерних рис та елементів структури вихідної ступені розвитку. Часто цей процес уявляють як спіраль, у якої витки постійно розширюються. Ці розширення, як поступальність розвитку, настають завдяки спадковості - переходу від старого до вищої стадії всього того, що ще відповідає умовам нового, більш досконалого. І так на кожному витку.
Але подібне тлумачення дії закону дещо спрощене, лінійне, оскільки в дії закону завжди просліджується суперечність конструктивного і деструктивного, особливо там , де діє людина. Конструктивне ніколи не буває абсолютним запереченням, повним відкиданням позитивного в старому. Воно позбавлене нігілізму, безоглядних руйнаційних дій і являє собою еволюційний, поступовий та спадкоємний процес. Деструкція ближче до революційних перетворень, ламання суті старого, минулого в основі, в корінні.
В людській діяльності панує не природна стихійність, а свідомість і воля. Тому в соціумі наявна значна кількість форм діалектичного заперечення: зближення, злиття, скасування, узгодження, вдосконалення, доповнення, розгорнення, еволюція, революційні зміни тощо. Глибока та всебічна уява про дії закону заперечення заперечення допомагає уникати помилок і негативних наслідків в процесі взаємодії суспільства і природи, в пізнанні буття в усіх його проявах, у соціальних змінах та перетвореннях. Усі три названі закони діалектики діють одночасно, в єдиному "потоці". Їх спільний прояв має назву закономірності.
В сукупності закони діалектики виконують ряд функцій:
а) світоглядну, оскільки вказують на те, яким є світ і як він змінюється. При тому закони дають змогу уявити розвиток не як пряму лінію, а як суперечливий процес, де наявні зиґзаґи, стрибки, різноманітні повороти;
б) методологічну, адже закони діалектики лежать в основі формування культури найдійовішого способу мислення, а сама діалектика є найширшим методом пізнання світу;
в) життєво-практичну, тому що через свої закони діалектика надає мислячій людині вихідні орієнтири при засвоєнні світу, допомагає запобігти помилкам в практичній діяльності. Таким чином, розвиток природи, суспільства і мислення здійснюється закономірно, через спільний прояв законів діалектики.
Але є і протилежні діалектиці підходи до розуміння людиною себе і оточуючого й середовища.
2. Альтернативи діалектики
В оцінці діалектики сьогодні наявні протилежні тенденції: позитивна і негативна, тобто, або визнання необхідності діалектичного пояснення світу, або його повне заперечення. Так, марксистсько-ленінська філософія бачила діалектичний підхід до соціальних процесів через обов'язкові революційні зміни, причому це стосувалося не радянського ладу, а "антагоністичних" суспільств, в яких заперечувалися як структурні основи, так і надбудовні явища. В західній же філософії, як правило, перебільшується "негативний" бік діалектики. Особливо цьому сприяли праці німецького філософа Теодора Адорно (1903-1969) "Негативна діалектика" (1966) і Жан-Поля Сартра (1905-1980) "Критика діалектичного розуму" (1960). Перший з них пояснював діалектику як "заперечливість" всього сутнього, другий - як вчення "недостатньо революційне", не досить критичне. В узагальненому вигляді їх ідеї зводяться до наступного:
а) діалектика являє собою різноманітні заперечення: відкидання, руйнації, нищення тощо. Це - "негативна діалектика". Навіть те, що в діалектиці стверджується життєдайним, теж несприятливе, оскільки воно консервативне, застигле, застаріле;
б) діалектика властива лише суб'єкту і, відповідно, проявляється лише в свідомості, а від того не має об'єктивного значення. А для Сартра, наприклад, діалектичне заперечення відбувається на рівні емоцій, тому діалектичному сприйняттю світу притаманні жах, розгубленість, тривога. Від того воно є негативним для людини;
в) оскільки діалектика детермінує безперервний ряд заперечень, то, на думку творців «негативної» діалектики, чогось позитивного у світі уявити неможливо. Відповідно, діалектика заперечує і саму себе, й тому вона позбавлена майбутнього.
Очевидно, що в подібному випадку діалектика подається як тотальна критика всього сущого. Але знову ж, з діалектичної точки зору очевидно, що «негативна діалектика» по суті однобічна, суб'єктивістська. Це антидіалектика, на що вказує і оцінка діалектики через співвідношення з метафізикою, як її альтернативою.
Метафізичний метод є антиподом діалектики. Уява про метафізику виникла ще в 1 ст. до н.е., коли Андронік Родоський, класифікуючи твори Арістотеля, після (грецькою - «мета») праць з фізики розташував праці філософські, ті що розглядали не природничі проблеми, а зміст буття, зміни у світі, процес пізнання тощо.
В наш час метафізика пояснюється по-різному:
а) як наука про загальне, де поняття охоплюють і об'єкт, і суб'єкт пізнання;
б) як особлива філософська наука - онтологія - вчення, щось відокремлене від питань теорії і логіки пізнання;
в) як філософський спосіб пізнання, мислення і дії, який протистоїть методу діалектичному. Його основні принципи протилежні діалектичним, оскільки ними є сталість, односторонність та еволюційність.
За історичними формами метафізику поділяють на «стару» і «нову».
Стара метафізика (ХУП-ХІХ ст.) відкидала можливість загального зв'язку і розвитку.
Нова метафізика (XX ст.) перестала заперечувати загальний зв'язок явищ і їх розвиток, але розпочала шукати різні варіанти їх тлумачення. Так, градуалізм трактує розвиток як довготривалі стрибки, споріднені з еволюціонізмом, а емерджентна концепція метафізики подає розвиток у вигляді розрізнених, раптових процесів. Постмодерністи сформували постметафізику, в основу якої поклали не світло розуму, а підсвідоме, інстинктивне, некеровані потяги тощо. Саме ж метафізичне філософування, на їх думку, має бути децентрованим, позбавленим чіткої структури, з розмитою сутністю. Відповідно постає запитання: чи дає метафізика щось раціональне, необхідне в познавальному процесі і людській діяльності, чи вона лише "протиотрута" діалектики, як це зазначає марксистсько-ленінська філософія? До відповіді веде аналіз співвідношення метафізичного і діалектичного методів пізнання.
По-перше, як би не характеризувалася метафізика в "старому" чи "новому" варіантах, її суттєвими ознаками були і є статичність, однобокість та еволюціонізм. Від того пізнати зв'язки об'єкта з іншими, а відтак зрозуміти зміни, що в ньому відбуваються фактично не можливо. Таку можливість надає метод діалектичний.
По-друге, як не дивно, і діалектичний метод нерідко приводить до однобоких суджень і висновків. Він не позбавлений релятивізму — одностороннього сприйняття світу, що відображається в запереченні можливості сталості речей та явищ і уяві їх у безперервній плинності та розмитості. Тому релятивістський підхід неодмінно ставить під сумнів істинність результатів пізнання і приводить до агностицизму. Тим самим можуть відкидатися дуже необхідні цінності в людському існуванні, як, наприклад, зв'язок поколінь, віковічні життєві традиції, те духовне коріння, що іде від предків.