Файл: Філософія.doc

3. Методи та форми наукового пізнання

Під методом у найзагальнішому значенні розуміють пев­ний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання - це сукупність правил і при­йомів, яка конструюється дослідниками свавільно. Наукові ме­тоди мають об'єктивний характер, основою їх формування є за­кономірності, закономірні зв'язки і відношення предметів. Фі­лософське вчення, що досліджує методи пізнання, назива­ється методологією.

Сучасна система науки досить різноманітна, як і сама нау­ка. У методології безліч класифікацій наукового методу. Йдеть­ся, наприклад, про методи експерименту, методи обробки інфо­рмації (емпіричних даних), про методи побудови наукових тео­рій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірю­вання, експеримент, спостереження тощо) та теоретичного (фо­рмалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).

З позиції сфери застосування методи поділяються на зага­льні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці - метод математи­чної дедукції, у космології - метод радіоактивного розпаду, в економіці - метод економічного аналізу, економічної статисти­ки тощо). Загальнонаукові методи використовують всі або май­же всі науки. До таких методів відносяться аналіз і сингалез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, ме­тод експерименту і аналоги, моделювання, формалізацїї, аксіоматичний метод та інші.

Метод абстрагування - виділення єдності найбільш істо­тних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.

Узагальнення - логічне завершення абстрагування, поши­рення спільних ознак предметів на всі предмети даної множи­ни. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.

Аналіз і синтез - взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз - мислене розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмета і ви­вчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливос­тей предмета. Синтез - зворотній процес - мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмета. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження від абстрактного до конкретного - метод за допомогою якого здійснюється синтез абстракцій, вна­слідок чого, дійсність відтворюється системно і цілісно. За сво­єю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання - загальні види умовиводів, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція - достовірний висновок в процесі переходу від більш загального до менш загального знання. Індукція - загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.

Наукове спостереження – метод вивчення ознак і відно­шень окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.

Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.

Методи аналоги і моделювання - методи, що ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта /моделі/, та інший об'єкт, менш вивчений.

Метод екстраполяції - метод дослідження, що дає мож­ливість при певних умовах розповсюдити знання про одні пред­мети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.

Динамічні і статистичні методи - дві великі групи ме­тодів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має необхід­ний характер (однозначний причинно-наслідковий характер), в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відно­сяться до динамічних. Статистичні методи використовують­ся для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

Системно-структурний метод заснований на досліджен­ні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.

Математичні методи /аксіоматичний, математичне моде­лювання, математична статистика тощо/ засновані на формалі­зації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

Наукове пізнання особливе. В ньому, при наявності єдності чуттєво-сенситивного та раціонального, провідна роль належить раціональному. Але його основні форми {поняття, судження, умовиводи) не повною мірою відображають науковий пізнава­льний процес. В науковому пізнанні формуються і набувають певної самостійності такі його форми:

1) науковий факт - це наукові відкриття, події, результати досліджень, достовірність яких ще не доказана;

2) наукова проблема, яка споріднює два змістовних поло­ження: знання про незнання і передбачення можливості науко­вого відкриття;

3) наукова ідея поєднує істинні знання про дійсність з ві­рогідними знаннями про науковий факт;

4) наукова гіпотеза є одним з можливих варіантів вирі­шення наукової проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена;

5) наукова теорія являє собою систему достовірних і конк­ретних знань про дійсність, має чітку структуру і є узагальне­ними знаннями про ту чи іншу ділянку світу.

Всі форми наукового пізнання діалектичне взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну. Завдяки цьому можливі як фундаментальні теоретичні, так і прикладні наукові досліджен­ня, що ведуть до істинних знань.

Контрольні запитання:

1. Що означає гносеологія і як формулюється її основне пи­тання?

2. Яка структура пізнання, основні принципи сучасної гносео­логії?

3. У чому полягає діалектика абсолютного та відносного в об'єктивній істині?

4. Яка структура практики та її функції?

5. У чому полягає діалектичний взаємозв'язок логіки та інтуї­ції, пояснення та розуміння в процесі пізнання?

6. Чим змістовно відрізняються поняття "чуттєво-сенситивне" та "раціональне" від понять "емпіричне" та «теоретичне»?

7.Які основні рівні наукового пізнання?

8.Які основні методи наукового пізнання?

9.Розкрийте основні форми наукового пізнання.

Тема XII. Соціальна філософія як осмислення суспільного буття

1. Суспільство як самоорганізована система. Основні філософ­ські концепції пояснення суспільного розвитку.

2. Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних законів.

3. Стихійне і випадкове у розвитку суспільства та свобода лю­дини.

Література:

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філосо­фія. -К., 1996. - 368с.

2. Бердяев Н.А. Смысл истории. - М., 1990. - С.4-50.

3. Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму. - К., 1994. - С.37-183.

4. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. - М., 1992. -343 с.

5. Социальная философия: Учебное пособие для вузов. Под ред. В.Н. Лавриненко. - М., 1995. - 240 с.

6. Крапивенский С. 3. Социальная философия: Учебник для гуманитарних специальностей высших учебных заведений. Волгоград, 1998 - 352 с.

Знати основні поняття:

Суспільство, соціальні науки, фактори суспільного розвит­ку, структурно - функціональний аналіз, соціальний характер, синергетика, діяльність, спілкування, соціальний закон, фата­лізм, волюнтаризм, необхідність, випадковість, «лінійність», і «нелінійність» розвитку, свобода людини.

1. Суспільство як самоорганізована система. Основні філософські концепції пояснення суспільного розвитку

Людина живе в суспільстві і за межами суспільства існува­ти не може. Що ж таке суспільство? Які фактори визначають функціонування та розвиток суспільства? Чи має людство в різноманітних проявах свого суспільного життя спільну історію? Ці та подібні їм питання привертали увагу мислителів усіх часів. Не перестають вони хвилювати і сучасну фі­лософську думку.

Суспільство є надзвичайно складним і суперечливим пред­метом пізнання. Поняття «суспільство» у філософській літера­турі має декілька значень. В широкому розумінні, суспільство - це сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного у вузькому розумінні. Суспільство може розглядатися як суспільство певного типу взагалі, наприклад, рабовласниць­ке, феодальне, індустріальне суспільство. Це така сукупність людей, яка у процесі соціальних відносин відтворює людину як істоту, здатну діяти цілеспрямовано і свідомо.

Отже, суспільство - це сукупність людей, об'єднаних конкретними цінностями, потребами, інтересами та діяльністю. Воно є діючою системою, яка існує як певне надіндивідне утво­рення, що має власну логіку розвитку.

У своїх багатоманітних проявах суспільство е предметом вивчення різних галузей наукового знання, одна з яких - соціологія. Остання вивчає суспільство як об'єктивне утворення, як систему з притаманними їй закономірностями.

Як же співвідносяться соціальна філософія і соціологія? Соціальна філософія, що вивчає суспільство, має чимале соціологічне забарвлення. Водночас теоретична соціологія має елементи соціальної філософії. Деякі філософи цілком слушно вважають соціальну філософію вищим теоретичним і методоло­гічним рівнем соціологічного знання. Соціальна філософія фор­мулює загальні принципи соціального буття, закони його функ­ціонування і розвитку, які становлять логічну основу соціоло­гії. Через соціальну філософію в соціологію переходять і зага­льні принципи буття (онтологія), і загальні принципи пізнання (гносеологія, логіка, методологія). Отже, межі між філософією і соціологією не є чіткими. Філософія через соціальну філософію глибоко проникає в соціологію і стає сутністю її теоретичної системи. Водночас соціологія, здійснюючи конкретний аналіз суспільного буття, сприяє збагаченню понятійного апарату і предметного змісту соціальної філософії.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для соціальне - філософської думки чимало проблем. Різні уявлення про суспільство як систему, що само-розвивається, формувалися з найдавніших часів. Одними з пе­рших про соціум як систему суспільного співіснування людей, вели мову давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Слід зауважити, що суспільство у теоретично - філософській думці стародавніх мислителів, як правило, ототожнювалося з держа­вою. Навіть людина трактувалася Арістотелем як політична (державна) істота. В цілому соціально-філософські системи ра­бовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді тлумачилося як фа­тум, доля.