Файл: Філософія.doc

Таким чином, самосвідомість - важлива умова постійного самовдосконалення людини. Вона тісно пов'язана з рефлексією. Поняття самосвідомості і рефлексії перебувають у певному спів­відношенні, яке структурується за принципом доповнюваності.

Контрольні запитання:

1. Як ви розумієте співвідношення відображення і свідомості ?

2. У чому проявляється "вторинність" свідомості, її залежність

від матерії ?

3. З Що таке духовне, психіка, свідомість ?

4. Як потрібно розуміти суспільно-історичну сутність свідомості ?

5. Яку роль у житті людини відіграє несвідоме?

6. Що є самосвідомість?

Тема VIII. Проблема людини в філософії

1. Людина як предмет філософії.

2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціаль­ного і духовного в людині.

3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.

Література:

1. Бердяев А.Н. О назначений человека. - М.: Республика. - 1993.

2. Загадка жизни й тайна человека: поиски й заблуждения

//Вопросы философии. - 1999. - №8.

3. Гивишвили Г.В. О "сверхсильном" антропном принципе //Вопросы философии. - 2000. - №2.

4. Камю А. Бунтующий человек. - М.: Политиздат. - 1990.

5. Кузин А.М. Духовное начало во Вселенной //Вопросы фило­софии. - 1998. №8. - С.167Л70.

6. Філософія: Підручник (За. ред. Заїченка Г.А. та ін.) - К, 1995. - С.260-272.

7. Философия (Под ред. Лавриненко В.Н.) -М.:Юристь, 2001.- С.448-491.

8. Філософія: Навчальний посібник /Надольний І.Ф. та ін. - К.: Вікар. - 1999. - С.460-484.

9. Философское понимание человека //Вопросы философии. - 1989.

- №2. - С.3-130.

10. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М.: Прогресе, 1990.

11. Что происходит с человеком после смерти //Науковий світ.-1999. - .№11.

Знати основні поняття:

Людина, індивід, особистість, індивідуальність, природне і суспільне в людині, соціалізація, духовність, проблема життя і смерті, сенс життя.

1. Людина як предмет філософії

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спря­мованість, тобто головним предметом філософських міркувань є людина та й існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавались, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І.Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему лю­дини в своєму специфічному аспекті. Але поза межами конкре­тних наук залишається суто світоглядна, філософська проблема про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в фі­лософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки (по­при певні недоліки і історичну обмеженість) додавала нові ри­си, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китай­ська і грецька філософія розглядала людину як частину космо­су, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і симво­лом макрокосму-Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на хрис­тиянську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею супе­речності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універ­сальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала -духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л.Фейєрбах, а потім і засновники маркси­зму, повертають людині її цілісність - розглядають її не як ду­ховну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марк­систського розуміння є трактування її як похідної від суспільс­тва, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспіль­них відносин.

З кінця XIX - початку XX століття в філософії здійснюєть­ся своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, куль­турних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандарти­зація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистіс­тю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддаєть­ся загальним визначенням. Замість проблеми про загальні ви­значення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С.Керкегор, А.Шопенгауер, Ф.Ницше, А.Бергсон. З.Фрейд), які домінуючими рисами люди­ни називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсві­доме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету по­єднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особисто­сті стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки су­часної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.

2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуа­льні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологіч­ними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціалдарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузі­анство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX сто­ліття, теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згід­но з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслі­док еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид "хомо сапієнс" на­лежить до природного світу, біологічні закономірності й чинни­ки відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не поясню­ється дією природних сил. Якісну відмінність соціального жит­тя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несу­місною з корінним принципом біоеволюції - природним добо­ром. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не е похідною від певного набору генів. Такі про­яви людської духовності, як совість, відповідальність, мораль­ність та інше аж ніяк не потрібні для виживання, для присто­сування до оточуючого середовища. При натуралістичному під­ході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, прин­ципову нередукованість людини лише до природної істоти. Во­ни проголошують первинність індивідуального "Я" як духовно­го стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею ево­люції щодо походження людини, еволюційна теорія доповню­ється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного похо­дження людини (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр-де-Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслід­ком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так званий "антропний принцип", згідно з яким в підґрунті нашої Метагалактики за­кладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосереднього біологічного, а містить в со­бі нескінченність космосу. Людина постає як природно-космічна істота.