Файл: Філософія.doc

Марксизмові належить трудова теорія походження люди­ни, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціа­льне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (ан­тропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної ево­люції. Остання трансформується в якісно новий тип - еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до на­вколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльнос­ті - соціальна практика. Поряд з працею (активним перетво­ренням і освоєнням природи), основними чинниками виникнен­ня людини є соціальний (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомле­ного і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина в марксистській теорії виступає як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марк­сизм обґрунтував принципову незавершеність людини, й від­критість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутно­сті. Людина самостворює себе в процесі історичного і культур­ного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизується. Такі крайно­щі в поясненні людського існування набули назви соціологіза­торства, тобто зведення людини до функції її соціального спо­собу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводить роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведін­ки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини. По-друге, в людині не помічається її («над соціальна») духовна сут­ність. Звідси бере свій початок відома теза про формування "но­вої людини", згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна "виліпити" все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Оби­дві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуа­льності, духовної незалежності особистості від обумовленості "ззовні" природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теорі­ях залишається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина е продуктом певної епохи, наявної форми суспіль­ства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена "ззовні", виступає своєрідною "іграш­кою" соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтереса­ми та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого бо­ку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами — отримує вимір духовнос­ті.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціа­льних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує мо­жливість самовизначитися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині є (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчос­ті, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна іс­тота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним інди­відуальним діячем.

3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити, творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної прису­тності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуа­льного буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться люди­ною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого ви­рішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове" знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіан­ти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культу­ри. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так зва­на гедоністична (грецького "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти як "життя заради життя". Жити по­трібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим жит­тям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона за­стерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий етап саме життя. Життя є емоційністю, таємничим да­рунком людині і треба ставитись з вдячністю і любов'ю до цього дарунка. Людині дана рідкісна можливість переживати непо­вторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів - від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейство в своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відпо­відальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людського відчут­тя повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати "жит­тям заради інших людей", коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, при­йдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайду­же, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповтор­не життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Та­ким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал, реаліза­ція якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це мо­же бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської осо­бистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального "Я" не може розчинитися по­вністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або - мовою ре­лігії — "піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою". Як писав французький філософ Г.Марсель, "піднятися до Бога - це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе - і себе ж перевершити". Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і непо­вторно-індивідуального, в розвиток свого "Я" включити весь світ - і природний, і суспільний. Таке можливе лише через жи­вий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і "ближніми" і "дальніми"), з культурою людства. Це є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особис­тості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духов­ної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає сутність і призначення людини?

2. Вкажіть на співвідношення понять людини, індивіда, особи­стості та індивідуальності.

3. Як ви розумієте смисл людського життя?

4. Як співвідносяться в людині природне, суспільне і духовне начало?

5. Що таке життєва позиція особистості?

6. Назвіть основні фактори виховання особистості.

Тема iх. Діалектика: принципи і категорії

1. Сутність діалектики і її принципи.

2. Категорії діалектики.

Література:

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. - М. Проспект. - 1997. - с. 374 - 446.

2. Проблеми діалектики в сучасній філософії: Збірник науко­вих праць. - Суми, СДПУ. - 1995

3. Рузавин Г. Диалектика й современное научное мышление //Философские науки. - 1991. - № 6.

4. Стешенко Н. Диалектика й идеология //Философские нау­ки. - 1991. - № 1

5. Філософія : Навчальний посібник /І. Ф. Надольний та ін. -К.: Вікар. - 1997. - С. 214-249.

Знати основні поняття:

Діалектика, метод, проблема, універсальність, зв'язок, вза­ємодія, закон, зміна, розвиток, протилежність, одиничне, зага­льне, особливе, суб'єктивізм, явище, сутність, позірність, стру­ктура, система, елемент, синергетика, форма, зміст, детерміна­ція, причина, наслідок, привід, необхідність, випадковість, ві­рогідність, можливість, дійсність, релятивізм, фаталізм.

1. Сутність діалектики та її принципи

Діалектику (грецькою - "вести бесіду", "суперечку"), як узагальнений метод (грецькою - "шлях", "спосіб") пізнання світу і, відповідно, діяльності в ньому, започаткував ще в IV ст. до н.е. Сократ. З тієї пори склалося декілька форм діалектики :

- антична, яка спиралася на життєвий досвід. Найяскра­віше вона відображена у вченні Геракліта, який ствер­джував, що "все тече, все змінюється", а також в тлу­маченні діалектики як мистецтва діалогу Платоном, в пошуках Зеноном суперечностей в логіці понять тощо.

- німецька ідеалістична діалектика започаткована І.Кантом, Й.Фіхте, Л.Шелінгом. Особливо глибоке і все­бічне вчення про діалектику розробив Гегель, визначи­вши її предмет, принципи, категорії та закони з позиції об'єктивного ідеалізму;