Файл: Філософія.doc

2. Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на рушійні сили і джерело змін та розвитку. Провідними категорі­ями, що пояснюють його зміст, є діалектична протилеж­ність, суперечність, тотожність, відмінність, саморух.

Ще Геракліт вважав, що всі речі складаються з протилеж­ностей і їх боротьба постає як умова світової гармонії. Ці думки використав Гегель, обґрунтовуючи суперечність у всьому, як взаємодію, взаємозумовленість діалектичних протилежнос­тей - тих, які водночас вимагають наявності одна одної і запе­речують одна одну. Ними є різноманітні протилежні стани, ха­рактеристики, тенденції, властивості кожного об'єкта. Вони й утворюють суперечності, вирішення яких стає джерелом змін та розвитку.

Суперечність - категорія динамічна. Насамперед в ній на­явна тотожність — рівновага, співпадання усіх складових об'єкта. Але навіть тоді в об'єкті наявна і відмінність - праг-"нерівність" об'єкта. Тоді тотожність як рівновага і відмін­ність, як неврівноваженість, проявляються у формі діалектич­них протилежностей, а їх взаемозаперечення стає джерелом змін та розвитку. Скажімо, у студента, що лише поступив до ВУЗу, знання і незнання навчальної програми тотожні. Але за­своєння навчального матеріалу створює суттєву відмінність у співвідношенні знань і незнань. Зусилля по переведенню не­знань студентом в знання складають джерело його інтелектуа­льного розвитку.

Джерело розвитку виступає лише внутрішньою зумовлені­стю змін. Для повної їх детермінації цього замало. Необхідні ще й зовнішні чинники, що складають рушійні сили розвит­ку. Проте, визначальним тут е джерело розвитку, бо воно ви­ступає водночас і специфікуючою причиною, що зумовлює май­бутню сутність, форму і зміст наслідку, і разом з рушійною си­лою є кондиціальною причиною, яка перетворює можливість того чи іншого явища в дійсність. Джерело розвитку дає внут­рішній поштовх до змін і в певний момент стає причиною са­моруху, в той час, коли саморозвиток можливий лише з при­чини рушійних сил.

Суперечність, як діалектична взаємодія протилежностей (тотожності і відмінності), не стабільна. Вона весь час розгорта­ється, стаючи своєрідними ступенями розвитку об'єкта: тотож­ність -> тотожність-відмінність -> суттєва відмінність -> перехід однієї протилежності в іншу -» виникнення нового об'єкта (но­вих властивостей, станів, характеристик, нової якості в цілому). Такий шлях заміни старого новим.

3. Закон заперечення заперечення розкриває спрямування розвитку, і його головними категоріями є заперечення, старе, нове, спадкоємність. Заперечення - це переборювання, витис­кування старого новим. Старим стає те, що не відповідає потре­бам розвитку, гальмує його, а нове - навпаки. При тому для заміни старого новим характерна спадкоємність - відтворення на більш високому рівні характерних рис та елементів структу­ри вихідної ступені розвитку. Часто цей процес уявляють як спіраль, у якої витки постійно розширюються. Ці розширення, як поступальність розвитку, настають завдяки спадковості - переходу від старого до вищої стадії всього того, що ще відпові­дає умовам нового, більш досконалого. І так на кожному витку.

Але подібне тлумачення дії закону дещо спрощене, лінійне, оскільки в дії закону завжди просліджується суперечність конс­труктивного і деструктивного, особливо там , де діє людина. Конструктивне ніколи не буває абсолютним запереченням, повним відкиданням позитивного в старому. Воно позбавлене нігілізму, безоглядних руйнаційних дій і являє собою еволюційний, поступовий та спадкоємний процес. Деструкція ближче до революційних перетворень, ламання суті старого, минулого в основі, в корінні.

В людській діяльності панує не природна стихійність, а сві­домість і воля. Тому в соціумі наявна значна кількість форм діалектичного заперечення: зближення, злиття, скасування, узгодження, вдосконалення, доповнення, розгорнення, еволю­ція, революційні зміни тощо. Глибока та всебічна уява про дії закону заперечення заперечення допомагає уникати помилок і негативних наслідків в процесі взаємодії суспільства і природи, в пізнанні буття в усіх його проявах, у соціальних змінах та перетвореннях. Усі три названі закони діалектики діють одно­часно, в єдиному "потоці". Їх спільний прояв має назву зако­номірності.

В сукупності закони діалектики виконують ряд функцій:

а) світоглядну, оскільки вказують на те, яким є світ і як він змінюється. При тому закони дають змогу уявити розвиток не як пряму лінію, а як суперечливий процес, де наявні зиґзаґи, стрибки, різноманітні повороти;

б) методологічну, адже закони діалектики лежать в основі формування культури найдійовішого способу мислення, а сама діалектика є найширшим методом пізнання світу;

в) життєво-практичну, тому що через свої закони діалек­тика надає мислячій людині вихідні орієнтири при засвоєнні світу, допомагає запобігти помилкам в практичній діяльності. Таким чином, розвиток природи, суспільства і мислення здійс­нюється закономірно, через спільний прояв законів діалектики.

Але є і протилежні діалектиці підходи до розуміння люди­ною себе і оточуючого й середовища.

2. Альтернативи діалектики

В оцінці діалектики сьогодні наявні протилежні тенденції: позитивна і негативна, тобто, або визнання необхідності діа­лектичного пояснення світу, або його повне заперечення. Так, марксистсько-ленінська філософія бачила діалектичний підхід до соціальних процесів через обов'язкові революційні зміни, причому це стосувалося не радянського ладу, а "антагоністич­них" суспільств, в яких заперечувалися як структурні основи, так і надбудовні явища. В західній же філософії, як правило, перебільшується "негативний" бік діалектики. Особливо цьому сприяли праці німецького філософа Теодора Адорно (1903-1969) "Негативна діалектика" (1966) і Жан-Поля Сартра (1905-1980) "Критика діалектичного розуму" (1960). Перший з них поясню­вав діалектику як "заперечливість" всього сутнього, другий - як вчення "недостатньо революційне", не досить критичне. В узагальненому вигляді їх ідеї зводяться до наступного:

а) діалектика являє собою різноманітні заперечення: відки­дання, руйнації, нищення тощо. Це - "негативна діалектика". Навіть те, що в діалектиці стверджується життєдайним, теж несприятливе, оскільки воно консервативне, застигле, застарі­ле;

б) діалектика властива лише суб'єкту і, відповідно, прояв­ляється лише в свідомості, а від того не має об'єктивного зна­чення. А для Сартра, наприклад, діалектичне заперечення від­бувається на рівні емоцій, тому діалектичному сприйняттю сві­ту притаманні жах, розгубленість, тривога. Від того воно є не­гативним для людини;

в) оскільки діалектика детермінує безперервний ряд запере­чень, то, на думку творців «негативної» діалектики, чогось по­зитивного у світі уявити неможливо. Відповідно, діалектика заперечує і саму себе, й тому вона позбавлена майбутнього.

Очевидно, що в подібному випадку діалектика подається як тотальна критика всього сущого. Але знову ж, з діалектичної точки зору очевидно, що «негативна діалектика» по суті одно­бічна, суб'єктивістська. Це антидіалектика, на що вказує і оцінка діалектики через співвідношення з метафізикою, як її альтернативою.

Метафізичний метод є антиподом діалектики. Уява про ме­тафізику виникла ще в 1 ст. до н.е., коли Андронік Родоський, класифікуючи твори Арістотеля, після (грецькою - «мета») праць з фізики розташував праці філософські, ті що розглядали не природничі проблеми, а зміст буття, зміни у світі, процес пізнання тощо.

В наш час метафізика пояснюється по-різному:

а) як наука про загальне, де поняття охоплюють і об'єкт, і суб'єкт пізнання;

б) як особлива філософська наука - онтологія - вчення, щось відокремлене від питань теорії і логіки пізнання;

в) як філософський спосіб пізнання, мислення і дії, який протистоїть методу діалектичному. Його основні принципи про­тилежні діалектичним, оскільки ними є сталість, односто­ронність та еволюційність.

За історичними формами метафізику поділяють на «стару» і «нову».

Стара метафізика (ХУП-ХІХ ст.) відкидала можливість за­гального зв'язку і розвитку.

Нова метафізика (XX ст.) перестала заперечувати загальний зв'язок явищ і їх розвиток, але розпочала шукати різні варіан­ти їх тлумачення. Так, градуалізм трактує розвиток як довго­тривалі стрибки, споріднені з еволюціонізмом, а емерджентна концепція метафізики подає розвиток у вигляді розрізнених, раптових процесів. Постмодерністи сформували постметафізику, в основу якої поклали не світло розуму, а підсвідоме, ін­стинктивне, некеровані потяги тощо. Саме ж метафізичне філо­софування, на їх думку, має бути децентрованим, позбавленим чіткої структури, з розмитою сутністю. Відповідно постає запи­тання: чи дає метафізика щось раціональне, необхідне в познавальному процесі і людській діяльності, чи вона лише "проти­отрута" діалектики, як це зазначає марксистсько-ленінська фі­лософія? До відповіді веде аналіз співвідношення метафізичного і діалектичного методів пізнання.

По-перше, як би не характеризувалася метафізика в "ста­рому" чи "новому" варіантах, її суттєвими ознаками були і є статичність, однобокість та еволюціонізм. Від того пізнати зв'язки об'єкта з іншими, а відтак зрозуміти зміни, що в ньому відбуваються фактично не можливо. Таку можливість надає ме­тод діалектичний.

По-друге, як не дивно, і діалектичний метод нерідко при­водить до однобоких суджень і висновків. Він не позбавлений релятивізму — одностороннього сприйняття світу, що відобра­жається в запереченні можливості сталості речей та явищ і уяві їх у безперервній плинності та розмитості. Тому релятивістський підхід неодмінно ставить під сумнів істинність результатів пі­знання і приводить до агностицизму. Тим самим можуть відки­датися дуже необхідні цінності в людському існуванні, як, на­приклад, зв'язок поколінь, віковічні життєві традиції, те духо­вне коріння, що іде від предків.