Файл: Філософія.doc

Знати основні поняття:

Веди, йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята, платонізм, неоплатонізм, арістотелізм, піфагорійство, кініки, стоїцизм, скептицизм, епікурійство, схолас­тика, реалізм, номіналізм, теологія, натуралізм.

1. Філософія Стародавнього сходу

Перші прояви філософського мислення відображені у веди­чних літературних джерелах Стародавньої Індії. Веди (знання) - це збірник релігійних гімнів, досвідних знань, моральних пра­вил індійського народу, що творилися більше 4 тисяч років то­му. В них закладено основи декількох своєрідних філософських систем: брахманізму, бхагаватизму, буддизму, джайнизму.

Якщо брахман є безликим абсолютним началом усього іс­нуючого, тобто з нього виник Світ, то бхагава є саме буття, іс­нування всього сущого. Буддизм же формувався як філософсько-етичне вчення, відповідно якому людина позбавляється страждань через самовідречення від зовнішнього світу. В основу джайнизму покладено принцип вдосконалення особи через від­повідне виховання. На підставі цих світоглядних уявлень сфор­мувалася значна кількість філософських шкіл. Вони поділилися на таких, які визнають авторитет Вед (називаються астіка) і тих, що їх не визнають (настіка). До перших відносяться йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя. Не визнає величного вчення, перш за все, чарвака-локаята. Який їх зміст?

Так, йога розбудована на ідеї необхідності постійного вдос­коналення душі і тіла, що досягається шляхом медитації, само­заглиблення у свій внутрішній світ. Філософські ідеї санкх’я, як і йоги, висвітлюють зв'язок вільної душі і фізичного (пасив­ного) тіла. Але у ній першопричина світу розтлумачується, як результат взаємодії вільних начал - духовного (пуруші) і тілес­ного (пракріті).

Міманса обґрунтовує вічність і незмінність світу, хоча окремі речі в ньому виникають, змінюються і гинуть. Суттєвим у мімансі є тлумачення про зв'язок мови і мислення, слова і його значення. Філософська школа веданта, навпаки, вважає основою буття - Брахмана, надприродну духовну силу. Брах­ман і є реальним світом, тому людська душа завжди має праг­нути до злиття з цією вищою силою.

Вчення вайшешики пов'язане з науково-природничими уявами про світ. Він існує об'єктивно і поєднує у собі воду, зе­млю, повітря тощо. Усі речі складаються з первинних часток (атомів). Завдяки відчуттю людиною речей, вона їх пізнає. Ще грунтовніше процес пізнання розглядала н'яя, називаючи вито­ками пізнання чуттєве сприйняття світу, порівняння, логічний висновок та судження авторитетів.

На підставі названих ведійських вчень в Індії розгорнулися релігійно-філософські напрями індуїзму, буддизму, джайнізму та ін. Провідною їх ідеєю є відречення від життєвих насолод, позбавлення страждань шляхом нірвани - кінцевої мети існу­вання, що досягається згасанням, охолодженням людських пристрастей. Подібні думки були необхідні при існуванні тих індійських варн (суспільних каст), що жили в злиднях і були соціальне пригнобленими. Вихід вбачався у втечі від повсяк­денних реалій.

Протилежністю античних філософських шкіл виступала чвака-локаята. Відкидаючи ідеї Вед про наявність першотворця світу, її представники закликали до пошуків людського ща­стя у земному житті. Людина сама може його творити та дося­гати життєвої насолоди, активно пізнаючи світ і змінюючи його за власною вподобою.

Таким чином, у різноманітних філософських школах Ста­родавньої Індії сформувалися думки про цілісність світу, єд­ність тіла і душі людини, можливості пізнання світу та побудо­ву людського щастя.

Якщо староіндійська філософія була спрямована на осмис­лення існування окремої людини, індивіда, то в Стародавньо­му Китаї вона набула соціального забарвлення. Безпосередньо філософська думка в Китаї сформувалася у У-ІУ ст. до н.е. З часом в ній з'явилося багато різноманітних напрямів і вчень.

Наприклад, дуже популярним було і залишається тепер вчення Конфуція (551-479 до н.е.). Відповідно філософії цього мислителя творцем світу і людської долі е Небо. Воно постійно стежить за справедливістю на землі. У суспільному житті, ви­значає Небо, все повинно бути незмінним, чітко підпорядкова­ним владі. Всі піддані мають шанувати господаря, простолюди­ни - чиновників, діти - батьків тощо. Така історична традиція. Але у всьому необхідно бути справедливим. "Стався до інших так, як би'ги хотів щоб відносилися до тебе", — повчав філософ.

У трактаті "Бесіди і судження" послідовники Конфуція ви­клали його погляди на моральний закон. Окрім беззастережної покори молодших старшим, конфуціанці обстоювали вічність соціальної нерівності. Кожна людина має знати своє місце в су­спільстві і чітко виконувати свої обов'язки. Адже Небо призна­чило одних керувати, а інших виконувати їх вимоги.

Подальший розвиток конфуціанства здійснив Мен-Пзи (372-289 до н.е.). Його погляди на суспільство і людину були дещо демократичнішими. Життєва сила людини, її енергія, за Мен-Цзи, мають підкорятися волі й розумові. Природа людини вза­галі прагне до добра, тому немає кращого служіння Небові, ніж бути добрим. Ось чому представники вищих станів повинні тур­буватися про простолюдинів. Конфуціанство в Китаї переросло в релігійне вірування і з II ст. до н.е. було визнане офіційною державною ідеологією.

Ще одним поширеним філософським вченням у Стародавньому Китаї був даосизм. В його основу покладено "дао" - все­осяжне світоглядне поняття. Воно розумілося як першопочаток і першооснова всього існуючого в світі. В книзі "Даодендзин" доказується, що первинним у відношенні до світу є небуття - дао. Воно породило нове дао, тобто все що існує - буття. Зміни відбуваються тому, що якісь із протилежних сторін чи характе­ристик речей або подій максимально виростають, і тоді цей об'єкт набуває нової якості: при народженні все ніжне, тендіт­не, при смерті - грубе, міцне. Це вже була ідея саморозвитку світу.

Даосизм вчить, що спокій - це головне в русі. І це тому, що все має відповідати вимогам закону дао. Воно керує і природою, і людиною. Все приходить само собою, і тому лише підпорядку­вання людиною свого життя дао веде її до благополуччя, успіху і повної свободи.

Окрім названих філософських вчень тривала історія Китаю знає багато інших. Скажімо, Ян Чжу (395-335 до н.е.) відкидав віру в небо та в безсмертя душі, а Ван Чун (27-97) не визнавав впливу на людей та природу потойбічних сил, вірив в пізнава­льні здібності людини і її творчі сили. Але названі спочатку вчення особливо сильно вплинули на подальший розвиток сві­тогляду і життя китайського народу.

2. Розвиток філософії у Стародавній Греції

Тут філософія сформувалася у VI – Vст. до н.е. і пройшла шлях від наївно-стихійного стану до класичного (взірцевого) виміру. Із знаменитих грецьких філософських шкіл першою виникла школа в м. Мілеті (VІІст. до н.е.), де творили Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Вони вбачали першопричину світу у конкретно-речовинних формах. Ними були: вода (Фалес), повіт­ря (Анаксімен) або невизначена матеріальна частка "алейрон" (Анаксімандр). Алейрони постійно проходять певні перетворен­ня: згущення, ствердіння, розпилювання тощо і, таким чином, породжують розмаїття конкретних речей.

Процес універсального світопорядку виразно відобразив іо­нійський філософ Геракліт (530-470 до н.е.) доказуючи, що сви­не створений богами, а "був, є і буде вічно живим вогнем, кот­рий закономірно спалахує й згасає". Геракліта вважають автором думки, що все знаходиться у постійних змінах. "В одну рі­чку ввійти неможливо", — стверджував він.

Оригінальне бачили світ піфагорійці. Їх школа виникла у м. Кротоні біля 532р. до н.е. Першоосновою сущого вони вважа­ли не речовину, а й кількісний вираз, математичний вимір. На їх думку, певні чисельні показники визначають справедливість, душу, вдачу, все-все, що формує людську життєдіяльність. Оскільки ж усе можна вирахувати та обчислити, то першопри­чиною природи є число. Воно творить геометрію та вимір речей, зумовлює їх зміни, створюючи гармонію світу. У людському існуванні, вважали піфагорійці, гармонія досягається лише при узгодженні числового і геометричного з такими проявами ре­чей, як „душа", „добро", „зло" тощо.

Наближення філософської думки у Стародавній Греції до класичного взірця, до створення цілісної та всебічної уяви про світ та людину розпочалося з другої половини 1-го тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських вчень. Так, своєрідне філософське бачення світу виявили Лев-кіп (500-440 до н.е.) та його учень Демокріт (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття атома, неподільної часточки матерії. Атоми рухаються у порожнечі і, комбінуючи різні утворення, формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони відрізняються лише за зовнішнім виглядом, а відносно до умов космосу, то всі люди однакові. Це вже були елементи гуманістичного характеру, адже висувалася ідея рів­ності людей. Специфічність атомної будови людини, особливо її душі, виділяють її із природи у щось особливе. Тому вона пере­творюється в спеціальний предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виділення людини із загаль­ного світу речей у софістиці. Софістами називали в Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, усіх знань, необхідних для того, щоб займатися військовою, політичною та громадською діяльністю. Серед софі­стів було немало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа та Демокріта про першооснови світу, про унікальну визначеність людини. Це Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: „Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилась у формальне маніпу­лювання поняттями в пошуках доказів абсурдних думок, у словесні викрутаси, аби обґрунтувати меркантильні інтереси пев­них людей.

Різку полеміку з софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він засуджував їх заробітки добробуту філо­софією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття. Космосу, при­роди, людини. „Пізнай самого себе", - основний заклик його філософування. Для пошуку істини він застосовував діалоги, суперечки, де виказувалися протилежні точки зору. Це був діа­лектичний підхід - вивчення предмета чи явища з усіх сторін. В цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину із Космосу, скерувавши основну проблему буття: „людина - світ" в основу предмета філософії.

У Сократа було багато послідовників. Один з них - Діоген із Синопу, закликав до природничого життя, користування мі­німумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які, закликаючи до життя від­повідно до природи, висміювали культурні і моральні здобутки людей як непотрібні (звідси вираз „цинізм").

Вершиною старогрецької філософії у її класичному варіанті стали вчення Платона і Арістотеля. Вони охопили усі філософ­ські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного.

Першу завершену ідеалістичну філософську систему ство­рив Платон (427-347 до н.е.). До неї входять:

1) вчення про бут­тя;

2) вчення про бога;

3) вчення про світ;

4) вчення про похо­дження світу;

5) вчення про душу;

6) вчення про пізнання;

7) вчення про моральність;

8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Всі речі є лише тінями своїх безтілесних образів -ідей, так званих "ейдосів". Вони вічні. Все тілесне, речовинне відноситься до небуття. Матеріальне породжується ідеями і є скінченним. Найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра. Воно є джерелом краси, істини та гармонії. В центрі космологі­чного тлумачення світу Платоном знаходиться вчення про „сві­тову душу". Душа ув'язнена в темницю нашого тіла тимчасово. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віро­вчення. Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Напри­клад, він висунув ідею „досконалої держави", якою керують мудреці-філософи, захищають мужні воїни, а решта населення розсудлива і законопослушна. Він також розвивав діалектику, розкриваючи ряд її категорій.