Файл: Філософія.doc

Більшість сучасних західних теоретиків заперечують поділ капіталістичного суспільства на антагоністичні класи - проле­таріат і буржуазію та боротьбу між ними. Замість цього вони висувають концепцію про поділ суспільства на прошарки або страти (шари), які оголошуються головними елементами соціа­льної структури суспільства.

На противагу однозначності класового аналізу суспільства виникли теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільно­сті. Одним із основоположників цих теорій був російсько-американський мислитель Питирим Сорокін (1889-1968). Він обґрунтував потребу ширшого, ніж класовий аналіз, підходу до соціальної структури та її динаміки. Пізніше його вчення про­довжили американський соціолог С. Ліпсет та німецький соціо­лог Р. Дарендорф. На думку цих дослідників, у сучасному інду­стріальному суспільстві власність на засоби виробництва втра­тила провідне значення. Так, Р. Дарендорф слушно вважає, що страти утворюють ієрархічну шкалу, відрізняючись одна від одної поступовими відмінностями. Класи ж завжди е категорі­ями для цілей аналізу динаміки соціального конфлікту. За Дарендорфом, одні і ті самі люди водночас належать до різних страт. Більш того, в різних системах страт вони можуть займа­ти різні позиції: в одній панівну, в іншій - підлеглу.

Отже, теорія класів займається виявом суспільних протилежностей, а теорія стратифікації суспільною диференціа­цією.

Між стратами в суспільстві існує постійна взаємодія. Лю­дина має можливість відносно вільно переміщуватись із однієї страти в іншу. Цей процес західні мислителі називають мобіль­ністю. Соціальна мобільність забезпечує стабільність соціальної системи і робить "зайвою" класову боротьбу.

Соціальна мобільність поділяється на горизонтальну (зміна місця проживання, фаху) та вертикальну (переміщення людей із нижчих страт у вищі і навпаки).

У докапіталістичних суспільствах соціальні відмінності за­кріплювалися в становому поділі населення. Соціальний стан - це соціальна група, що характеризується певним юриди­чним. становищем, закріпленим у звичаях чи у законах. Так, у Х1У-ХУ ст. французьке суспільство поділялося на три стани: духівництво, дворянство та "третій стан" - купці, реміс­ники та селяни. Кожний із станів мав чітко окреслені права та привілеї. Перші два стани, наприклад, були звільнені від дер­жавних податків, останній - ні.

У суспільствах країн Сходу соціально-класова структура функціонування - кастова. Касти — це групи людей, що за­ймають певне успадковане місце в соціальній ієрархи. Касти одна з одною. Класичним зразком кастової організації є Індія. Тут касти створювали складну ієрархічну суспільну структуру. Верхній шар становили брахманські та військово-землеробські касти. Високе місце займали міські торгівельні касти. Нижче стояли касти ремісників. Найнижчий шар складали касти напіврабів-напівкріпаків. Спілкування з представниками таких каст вважалося ганебним для представників вищих каст. Тому ці касти отримали назву "недоторканих".

Крім класів, страт та станів у соціальній структурі суспіль­ства виділяють ще і такий прошарок населення, як соціальна верства. Це проміжна група (інтелігенція, управлінці, службов­ці тощо).

Марксистській теорії класів і класової боротьби, теорії соці­альної стратифікації та соціальної мобільності в наш час проти­ставляють теорію "середнього класу". І це небезпідставно, оскі­льки не можна недооцінювати дійову участь середніх класів у створенні матеріальних і духовних благ. Безумовно, що у рабо­власницькому суспільстві раби та рабовласники займали поляр­не соціальне становище. Але ж основні матеріальні і духовні цінності створювали не вони, а середній клас - ремісники та селяни. Соціалістичну революцію в Росії 1917 р. здійснював пролетаріат у союзі з найбіднішим селянством. А годувало кра­їну середнє селянство. З цього можна зробити висновок, що класова боротьба не всесильна, а її конструктивна роль має пе­вні межі. Матеріальні та духовні цінності створює не класова боротьба, а творча праця людей.

Прихильники теорії середнього класу поділяють сучасне су­спільство на два класи: робітничий і середній. До середнього класу, якому відводиться провідна роль у розвитку суспільства, відносяться майже всі працівники, що не зайняті фізичною працею.

Отже, історію рухають вперед не лише соціальні протиріч­чя, а й злагода основних соціальних сил.

Всі соціальні групи можна поділити на великі, середні та малі.

Великі соціальні групи - це спільності, що існують у масш­табі всього суспільства в цілому. Такими групами є класи, стра­ти, верстви нації, покоління тощо.

Середні соціальні групи - це мешканці одного села чи міс­та, працівники певного підприємства, склад учбового закладу тощо.

До малих соціальних груп відносять такі об'єднання людей, в яких всі члени знаходяться в безпосередньому контакті один з одним. До них належать сім'я, шкільний клас, студентська група тощо. В малій групі індивід, як правило, отримує психо­логічну і моральну підтримку.

Таким чином, соціальна структура суспільства - це складно організоване і певним чином упорядковане ціле, до якого входять окремі індивіди та соціальні спільноти. Соціальна структура суспільства тісно пов'язана з соціальними відносина­ми. І обидві ці системи взаємо проникають і взаємо обумовлю­ють одне одного.

2.Етносоціальді процеси в системі суспільних відносин

Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить етносоціальним відносинам. Етнос (з грецької - група, плем'я) — стійка, цілісна спільність людей, що історично склалася.

Різноманітні соціально-етнічні спільноти як суб'єкти суспіль­них відносин надають їм особливої неповторності. Сучасне люд­ство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей та племен. Такий стан людства не випадковий, він є результатом усієї світової історії. Історичні спільності людей виникають вна­слідок її відносної просторової ізоляції. Вони відрізняються від інших спільностей мовою, особливою культурою, ментальністю (сукупністю установок та схильностей мислити, почувати, сприймати світ і діяти певним чином) і навіть психічними влас­тивостями.

Людство органічно входить до біосфери Землі, і, крім соці­альних відмінностей, у ньому присутні відмінності природні. Природні відмінності обумовлені не минулою соціальною історі­єю, а еволюцією людського роду як такого. За природними ознаками людство поділяється на раси та етноси.

Раса — велика група людей, у якої зовнішній вигляд обу­мовлений загальними, спадковими ознаками (кольором шкі­ри, формою голови, обличчя, розмірами тіла і т.д.). Понят­тя "раса" відбиває біологічну різноманітність людства. Як біо­логічна спільнота раса надзвичайно стабільна. За останні 15 тис. років не виникло жодної нової і не зникло жодної старої раси. Слід підкреслити, що расові відмінності людей не є при­чиною соціальної та інтелектуальної різниці між ними. Істори­чну долю народів також неможливо пояснити біологічними чинниками.

Поняття етносу ґрунтовно розробляються відомим російсь­ким природодослідником та соціальним мислителем Л.М.Гумільовим. Він зазначав, що етноси - це не раси, але і не соціальні спільноти. Вони формуються під впливом природної приналежності людського угрупування до певного середовища, кліматичних умов, ландшафту, рослинного і тваринного світу.

Етногенез Л.Гумільовим розглядається як природній про­цес, сутність якого становить енергія живої речовини. Ця речовина формується під впливом трьох енергетичних потоків: ене­ргії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів в середині Землі та Космосу, що пробиває іоносферу. Етнос для Л.Гумільова - це передусім структурована сукупність людей зі спільним стереотипом поведінки, що здатна до цілеспрямованих дій. Члени етносу мають визначену самосвідомість і під прово­дом наділених високим енергетичним потенціалом керівників здійснюють спільні заходи.

Причину походження етногенезу Л.Гумільов пояснює яви­щем пасіонарності. Пасіонарність — це непоборна сила, яка задається космічною енергією, консолідуючи з різних осіб єдину спільність — етнос. Отже, етноси - це біофізичні реаль­ності, які оповиті соціальною оболонкою.

Дійсно, ми не можемо заперечувати, що етнічне буття лю­дини прив'язане до певної місцевості з її географічними особли­востями. Етнос характеризується спільністю побуту, культури, традицій, звичаїв, психічних рис та інших об'єднуючих факто­рів. Ці фактори формуються під впливом природно - кліматич­них умов та тривалої генетичної еволюції. Проте етнос, будучи за своїм походженням пов'язаним з природою, все ж свої голо­вні характеристики формує в соціально-культурному середови­щі. Іншими словами, етнос як такий е не суто природним, а соціально-природним утворенням. Його слід відрізняти від істо­ричних спільностей людей, таких як рід, плем'я, народність, нація.

Названі історичні спільності людей хоча і формуються на основі певних етнічних спільностей, проте є продуктом історії, соціокультурним утворенням.

Історично першою соціально-етнічною формою спільності людей є рід. Як соціальна спільнота рід виникає з первісної людської стадності і є результатом розвитку продуктивних сил суспільства. Американський історик та етнограф Льюїс Генрі Морган (1818-1881), досліджуючи систему родових відносин індіанців-ірокезів, виділяв такі їх основні риси: рід обирає ста­рійшину чи вождя, регулює шлюбні стосунки, здійснює взаємо­допомогу, захист та кровну помсту; має власну назву (рід чере­пахи, змії тощо).

Визначальними рисами родових відносин є: рівність всіх членів роду, відсутність приватної власності, суворе дотримання екзогамії (заборони шлюбів всередині роду).

Отже, рід - це група кровних родичів, які ведуть похо­дження по одній лінії (материнській чи батьківській), усві­домлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я.

Із розвитком первісного суспільства чисельність родів по­ступово збільшується. Відбувається об'єднання їх у племена. Плем'я — форма етнічної спільності й суспільної організація первісного суспільства. Характерними рисами племені були: наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина мова, культура, самосвідомість.

Обмін діяльністю, а згодом і надлишковим продуктом зумо­вив виділення багатих і бідних родів, виникнення племінної знаті, племінної верхівки, яка прибирає всю владу до своїх рук.

На зміну племенам прийшла нова форма етнічної спільності - народність і нова форма організації суспільства - держава.

Народність - це соціально-етнічна спільність людей, що характеризуються спільною територією, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен), елемента­ми єдиної культури.

Початок формування народностей відноситься до періоду консолідації племінних союзів. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. В Європі процес утворення народностей завершився перева­жно в період феодалізму. Давньоруська народність була спільним коренем для російської, української та білоруської народ­ностей, які згодом склалися у нації. Нації - це більш зрілі, більш розвинені соціально-етнічні спільності людей.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визначенні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну самосвідо­мість", "національний характер", другі зводять націю до спіль­ності людей, що однаково мислять, треті трактують націю як "несвідому психічну спільність". Є і географічні, і біологічні, і психологічні тлумачення нації.

У вітчизняній літературі тривалий час визначення нації бу­ло пов'язане з такими ознаками, як спільність економічного життя, території, мови, культури та деяких особливостей хара­ктеру.

Визначаючи поняття "нація", необхідно врахувати і етнічні, і соціально-економічні, і соціокультурні, і духовні чинники. Націю можна визначити як форму спільності людей, що вини­кає завдяки єдності певних засад.

По-перше, єдність територіальних засад. Кожна нація має свою територію. Нація, яка за певних умов втрачає свій "жит­тєвий простір", поступово може перетворитися на етносоціальну спільність меншої внутрішньої консолідації.

По-друге, єдність етнокультурних засад. Нація складаєть­ся, як правило, з людей одного етносу. Етнічними ознаками є самосвідомість, мова, традиції, звичаї, обряди, що передаються від покоління до покоління. Без мови немає нації. Нація згасає і тоді, коли втрачається її духовна культура.

По-третє, єдність економічних засад. Спільність господар­ських зв'язків так чи інакше консолідує людей.

По-четверте, єдність психологічних засад. Кожна нація має спільні риси психічного складу. Зазначена спільність охоп­люється поняттями "національний характер", "національна ме­нтальність".