Файл: Філософія.doc

Перші протиставлення душі і тіла з'явилися у всесвітніх релігіях. Тілесне і духовне - дві протилежності, які своїм існу­ванням обумовлюють те, що визначається як людське. Прикла­дом протиставлення духовного і тілесного може бути християн­ське тлумачення відношення душі і тіла. Так, заперечення цер­квою самогубства обґрунтовується вченням про первинність ду­ховного начала та боротьбу добра і зла.

За християнським тлумаченням тіло постійно підштовхує людину до гріховності. Людина, яка прожила хоча б один день, вже не є чистою. Звідси - проповідь покаяння, духовного очи­щення від пристрастей. Душа не підвладна просторовим і кіль­кісним вимірам. Тіло ж, гріховна суть людини, сприймається браком божественності. Йдучи до Бога, людина повинна здола­ти цей брак, плекати свою душу.

З точки зору наукового знання, душа людини розглядається як єдність психічних станів із розумовою раціональною діяль­ністю. Одноосібне існування психічних процесів без взаємодії з раціональним розуміється як виявлення суто біологічного, а не соціального. Людина, що не здатна керувати своїми психічними станами, вважається душевно хворою.

Намагаючись розглядати духовність як цілком завершену систему, наука сама може ставати на шлях бездуховності.

Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філософ­ській думці обґрунтовується єдність духу, душі і духовності. Поза духом ми не можемо говорити про душу і духовність. А про духовність - основний чинник людської діяльності - є сенс вести мову тільки в тому випадку, якщо вона веде до піднесен­ня духу і душі.

Єдність духу, душі і духовності виявляє визначальні мож­ливості людини у світі, складовою частиною якого є сама лю­дина. Поняття "дух" вказує нам на існування надприродного об'єктивного начала, що може суттєво впливати на людську до­лю. Поняття "душа" вказує на духовну неповторність кожної особистості, її унікальність. Поняття "духовність" визначає, що людина і людство можуть керуватися як об'єктивними законо­мірностями, так і власними поглядами, думками, поєднувати чуттєве і раціональне у своєму житті.

Потяг людини до кращого майбутнього буде спонукальним у її життєдіяльності до тих пір, доки існуватиме єдність духу як об'єктивного джерела людського життя, душі як суб'єктивного прояву духу і духовності як сили духу, що спря­мовує діяльність особи.

Вживаючи поняття "дух", ми розуміємо прояви надіндивідуального буття, наприклад, дух закону, дух літературного тво­ру, дух народу, дух армії тощо. Іншими словами, дух не є ри­сою певної особи. Навпаки, його самого тлумачать як "творця" різних якостей людини. Наприклад, одержимість злим духом не є бездуховністю. Це потворна духовність, вона хибна, зла. Це прагнення до фальшивого ідеалу. Так, християни перекона­ні, що хрещення та сповідання Духом Святим надає віруючим надприродної сили.

Отже, дух - це об'єктивно існуючий над індивідуальний початок. Це те, що робить тіло живим, здатним діяти само­чинно. Водночас ми можемо розглядати душу як окремий внут­рішній світ людини, у якому поєднується чуттєве і раціональне, свідоме і підсвідоме, буденне і теоретичне, одиничне і загальне, необхідне і випадкове.

Єдністю об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності людського буття є духовність. Духовність - це усвідомлення та відчуття людиною того, що вона має керуватися у сво­їй діяльності певними високими ідеалами, прогресивними ідеями, непохитними принципами, переконаннями.

Залежно від історичних обставин, особистого життя індиві­ду духовність має різні форми. Це може бути порядність як по­чуття та усвідомлення своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Проявами духовності може бути прихи­льність як переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей; інтелігентність як рівень інтелектуальної діяль­ності особи , за якою вона керується знанням ідеальних ціннос­тей.

Своєрідним духовним утворенням є історична пам'ять. Іс­торична пам'ять - це втілення здатності людської свідо­мості відтворювати минуле у відповідних культурних фо­рмах (легенди, перекази, музейні експонати тощо).

Носіями історичної пам'яті є усі книги, документи, усні оповідання тощо.

До числа трансляторів духовності відносяться ритуали, об­ряди, церемоніали. У них зібраний досвід поколінь в якості взі­рця для наслідування.

Складним утворенням, що потрапило в поле філософського аналізу з джерел етнології, постала ментальність як надособистий елемент духовності. Поняття "ментальність" походить від латинського "менталіс", що означає - спосіб мислення, прина­лежність до розуму, душевний склад. Що таке ментальність?

Ментальність - це сукупність соціально-психологічних установок та схильностей діяти, мислити, почувати і сприймати світ певним чином. Вона породжується відповід­ним культурно-історичним середовищем і досвідом життя бага­тьох поколінь.

Ядро ментальності перебуває між колективним несвідомим та історично сталими формами суспільної свідомості, такими як політична, правова, моральна, естетична, релігійна, наукова, філософська та інші види свідомості. На рівні ментальності "пе­ретинаються" природне і соціальне, чуттєве і раціональне, сві­доме і несвідоме, індивідуальне і суспільне.

Безпосередньо з ментальності випливає менталітет як притаманна певній соціальній спільноті система неусвідомлюваних регулятивів життєдіяльності. Менталітет обумо­влений відповідною ментальністю і певним чином підтримує ментальність. Іншими словами, менталітет - це практичне виявлення ментальності.

Менталітет виявляється у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на значущі події тощо. Мен­талітет соціальної спільноти (класу, страти, верстви, нації, на­роду) - це ядро їх духовності, в якому зосереджені типові риси соціально-психологічного складу людей, які успадкували духо­вні надбання попередніх поколінь і користуються ними відпові­дно до потреб сьогодення.

Залежно від характеру та носія розрізняють такі види мен­тальності:

- статеву (чоловічу та жіночу);

- вікову (дитячу, молодіжну, зрілого періоду життя то­що);

- професійну (робітничу, педагогічну, медичну, військову, чиновничу та ін.);

- національну (українську, російську, німецьку, амери­канську тощо);

В Україні першу спробу описати національну ментальність здійснив відомий історик і етнограф Микола Костомаров (1817 - 1885). Він провів порівняльний аналіз української та російсь­кої національної ментальності і зазначив її принципові відмін­ності.

По-перше, у росіян панує загал над окремою людиною, українці ж вище цінують окрему людину.

По-друге, росіяни нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, мов. В Україні ж люди звикли чути в себе чужу мову і не цу­раються людей з іншим типом обличчя та іншими звичаями.

По-третє, росіяни - народ "матеріальний", а українці праг­нуть "одухотворити весь світ".

По-четверте, росіянин мало любить природу, не плекає кві­тів, які є майже на кожному подвір'ї українців.

По-п'яте, жінка в російських піснях рідко звеличується до свого людського ідеалу, рідко її краса підноситься над матері­єю, рідко в ній цінується щось за межами тілесної форми. У поезії українського народу, навпаки, жінка до того духовно прекрасна, що навіть у своєму падінні поетично висловлює свою чисту натуру.

По-шосте, у суспільному житті росіян громада панує над особистістю. Для українців такий порядок нестерпний, вони віддають перевагу особистій свободі.

По-сьоме, надання переваги загальному збігається у росіян з єдністю сімейного побуту, нероздільністю сімей. Українські сім'ї відокремлюються, як тільки у їх членів з'являється така потреба.

Сучасні дослідження української ментальності виявляють деякі нові характерні її риси. Для світоглядне - ціннісної уста­новки української ментальності характерним є перевага не розуму, а "серця" як стрижня моральності. "Серце" розкривається Памфілом Юркевичем як орган відчуття Бога, Григорієм Ско­вородою як мікросвіт, Тарасом Шевченко як шлях до ідеалу та гармонії з природою, Пантелеймоном Кулішем як джерело на­дії, передчуття, провидіння.

Таким чином, ідеальний світ, що створюється людиною, спроможний існувати відносно незалежно від матеріального буття. У той же час духовність, менталітет не в змозі бути абсо­лютно вільними від тих матеріальних обставин, що їх породили.

2. Цінності як ядро духовного світу людини

Світ ціннісних переживань віддавна перебуває у центрі фі­лософських досліджень. В античну і середньовічну епохи філо­софи розробляли теорію цінностей, не піднімаючись до логічно­го аналізу самої категорії "цінність".

Як поняття, цінність вперше визначена у філософії І.Канта, який визнав цінності вищими принципами людської поведінки.

У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула самостійного значення. Ця проблема вивчається наукою - аксіологією.

Аксіологія (грецькою axios — "цінність, вартість" і logos – "слово", "поняття") — теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, процесів і явищ, які здатні задово­льняти потреби, інтереси і бажання людей.

Аксіологічна проблематика досліджується за допомогою по­няття "об'єктивна значимість". Так, послідовник І.Канта німе­цький філософ Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915) вважав, що такі цінності як істина, благо, краса і святість є позачасовими, позаісторичними принципами, що визначають людський харак­тер.

Інший послідовник І.Канта німецький філософ Генріх Ріккерт (1863 - 1936) розробляє вчення про цінності як основу тео­рії істин - шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособисту святість, моральність, щастя і особисту святість.

За німецьким філософом Миколаєм Гартманом (1882 - 1950) цінності не піддаються раціональному пізнанню. Вони відкри­ваються людині лише в особливих ціннісних почуттях (любов, ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи іншому способу поведінки.

Сучасна аксіологічна суспільствознавча думка приділяє ве­лику увагу проблемі зв'язків загальнолюдських (вселюдських), національних (етнічних), групових та індивідуальних ціннісних систем та уявлень.

У наш час збагачується "традиційна" класифікація ціннос­тей, уявлення про їх структуру та ієрархію. Виділяються цінно­сті духовні, що охоплюють світогляд людини, а також матеріа­льні, політхічні, правові, моральні, релігійні, наукові, естетич­ні.

Цей ряд доповнюють цінності екологічного спрямування, вимоги забезпечити "виживання" людства.

Аксіологічна думка досліджує також норми постіндустріальних цінностей , етики солідарності, злагоди, людського циві­лізованого спілкування, толерантність до інших ціннісних оріє­нтацій.