Файл: Філософія.doc

Безумовно, що одним а найвидатніших представників німе­цької класичної філософії є Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). У своїх працях "Феноменологія духу", "Енцикло­педія філософських наук", "Філософія права" та багатьох інших він створив всеохоплюючу філософську систему світу з точки зору "абсолютного" (об'єктивного) ідеалізму. В "Феноменології духу" Гегель визначає духовну культуру людства як вияв твор­чої сили світового розуму. Духовний розвиток індивіда скла­дає лише стадії самопізнання світового духа, творча діяльність якого отримала назву абсолютної ідеї. "Самоусвідомлення" Цієї ідеї знаходить прояв у вигляді логіки (законів мислення). Обґрунтував ці думки Гегель у праці "Наука логіки".

На погляд філософа, абсолютна ідея функціонує, змінюєть­ся, розвивається у відповідності до діалектичних принципів і законів. Кількісні зміни ведуть до якісних перетворень об'єкта, а джерелом цього є боротьба протилежностей у самому об'єкті. Якась з протилежностей ніби "відпускається" духом, вона набу­ває нової якості і вже проявляється на новому рівні, в новій іпостасі. Проте все нове несе в собі певні риси старого, що е процесом спадкоємності в розвитку. І так все це відбувається нескінченно, вічно. Ці принципи саморозвитку лежать в основі сучасної діалектики.

Однією з центральних проблем філософської системи Гегеля є проблема людської свободи. З її розвитком він пов'язує весь історичний процес. Виступаючи проти спінозівського розуміння свободи (як пізнаної необхідності, умов дії), Гегель тлумачить її як творче утвердження, як позитивну діяльність. Адже люди, ототожнюючи свободу зі сваволею, несподівано для себе стають й" невільниками. На дорозі у сваволі завжди виникають різні обмеження з боку волі інших людей: у поведінці, цілях, меті тощо, а це означає, що така свобода формальна, не життєва. Вона ніби є, але насправді відсутня, це нерозумна свобода. Ли­ше розум, на думку Гегеля, встановлює рівень свободи. Він є її "самосвідомістю". Свобода тоді буде дійсною, коли вона напов­нена розумом. Адже розум і свобода знаходяться в єдності, їх вмістилищем є вільна істота - людина. Проте в подальшому Гегель позбавляє її свободи дії. Для нього людина лише "окре­мий момент" історичного процесу, оскільки його формує народ, причому не кожен, а лише "історичний", а інші, "неісторичні народи" - лише підручний "матеріал історії".

Як найдосконаліший витвір природи пояснював людину Людвіг Фейєрбах (1804-1872). У його вченні вона показана як головна ланка світу, як вершина розвитку природи. Це був ан­тропологічний матеріалізм.

Проте погляди Фейєрбаха на природу, яка створила люди­ну, близькі до пантеїзму (грецькою "пан" - усе, "теос" - бог) епохи Відродження. Але ж Фейєрбах проголошує атеїзм - повне заперечення бога. Чим же він заповнює його місце у світі? Лю­диною. Причому у своїй філософії він й" проголошує не як об'єкт абстрактного, відокремленого від буття розуму, а розум­ною, дійовою істотою, що здатна до самовизначеності. І ще од­не. В людському існуванні важливу роль відіграє чуттєвість. Завдяки їй людина пізнає світ і себе в ньому та стає творчою істотою. Найповніша реалізація людської чуттєвості досягається у взаємній любові людей. Лише вона піднесена до рівня релігії, - здатна ощасливити людство. На ці думки спиралась марксист­ська філософія.

3. Філософія марксизму

Створене Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) матеріалістичне філософське вчення стало в XX ст. найпоширенішим у світі. Ще в 1844 році Маркс вперше об­ґрунтував матеріалістичне розуміння історії. Він пояснював, що первинним, визначальним у житті людства є матеріальне буття, а все духовне та соціальне - похідне від нього. Не воля людей, дух чи розум визначають їх життя, а матеріальне виробництво, економічні стосунки в суспільстві і, перш за все, форми власності.

Приватна власність, доводив Маркс, породжує експлуата­цію людини людиною і приводить до відчуження людини. А це значить, що в умовах приватної власності робітник, хоча й ви­робляє певну продукцію, не має до неї ніякого відношення, во­на йому чужа, байдужа. Цим самим він відчужується від про­цесу праці. Таким чином, людина праці умовами приватної власності виштовхується за межі нормального буття, втрачаючи свою родову сутність: бути активною і творчою істотою. Все це так пригнічує працюючу людину, що вона стає чужою, байдужою і до інших людей як у сфері виробництва, так і в по­буті.

Цим судженням Маркс підштовхує до думки: для звіль­нення людини від відчуженої праці необхідно ліквідувати приватну власність. Це може відбутися в комуністичному (латиною "комуніс" - загальний) суспільстві.

Проте Маркс прекрасно розумів, що "не хлібом єдиним жи­ве людина". Оспіване ним "царство свободи" знаходиться "по той бік сфери власне матеріального виробництва". Розвиток усіх людських сил, розквіт кожного індивіда, повне задоволен­ня його потреб є самоціллю комуністичного майбутнього. А во­но набагато ближче до духовного виміру, ніж до матеріального.

У вченні про людину Маркс піднявся значно вище попере­дників. До нього сутність людини вимірювалася або через наяв­ність свідомості (Фіхте, Гегель), або через виявлення її природ­них характеристик (Фейєрбах). Це були односторонні виміри. Маркс же пов'язав матеріальне й духовне в людині її соціаль­ною визначеністю. Для нього людина й не суто природна і, вод­ночас, не лише духовна істота. Вона - людська істота, рід якої твориться суспільним життям.

Маркс не відкидає думку про "природність" людини, тим більше, що він розглядає природу як "частину" людини, а не навпаки. Адже суспільна людина підпорядковує собі природу, активно її перетворює у своїх інтересах. Цей процес Маркс на­звав практикою. Нею людська думка "опредмечується", у той же час практичною діяльністю людини природа набуває соціа­льних рис - твориться "друга природа" (якої немає у "пер­шій"): будівлі, машини, їжа, одяг, транспорт тощо. Тим самим природа "гуманізується", "олюднюється", "соціалізується", а людина в той час "натуралізується", "оприроднюється". Чим вищий рівень соціального прогресу, тим глибшим стає "олюд­нення" природи і, відповідно, "оприроднення людини".

Взаємопроникнення процесів "олюднення" природи та "оприроднення" людини приводить до стану світової гармонії, що є, за Марксом, комунізмом. Вільний розвиток кожного, стверджується в "Маніфесті Комуністичної партії", є умовою вільного розвитку всіх.

В подальшому ці ідеї були викривлені багатьма послідовни­ками Маркса. Так, В.Ленін і його послідовник Й.Сталін в ко­муністичній теорії і практиці на чільне місце ставили народні маси, а особистість та її доля фактично до уваги не бралися, що привело до мільйонів людських трагедій і жертв.

Маркс, створивши теорію суспільно-економічних формацій, пояснював (через конфлікт між продуктивними силами і вироб­ничими відносинами капіталістичного способу виробництва) закономірність приходу людства до комунізму. Вирішення та­кого конфлікту відбувається завдяки соціальній революції, яка є локомотивом історії. Перехід від капіталізму до комунізму, на думку Маркса, неможливий без диктатури пролетаріату.

Таким чином, бувши гуманістом в обґрунтуванні сутності окремої людини, в процесі пояснення суті суспільних змін, Маркс виявився прибічником жорстокого насилля: революцій, громадянських війн, класової диктатури тощо...

4. Українська філософія

Українська філософія формувалася на підставі первісних міфологічних та релігійних уявлень. Праукраїнці вірили в без­ліч надприродних істот та божеств, що відображали явища природи. Від цього сама природа для автохтонного населення була головною умовою не лише життя та захисту, а й часткою особистого існування. Тому для українців поняття рідного краю, батьківщини завжди було і. є особливо цінними. Запроваджене з середини IX ст. православ'я несло аскетичне світоуявлення, але воно ні тоді, ні пізніше не побороло до кінця тради­ційного світоуявлення, проте сприяло формуванню державності, розгорненню духовної культури, освіти, донесло до праукраїнців подих високої старогрецької філософської думки. В патри­стиці Київської Русі з'явилися власні філософські роздуми (Іларіон Київський, Данило Заточеник та ін.) щодо сенсу люд­ського життя. Перші світські твори: "Бджола", "Повчання Во­лодимира Мономаха дітям" і, особливо, "Слово о полку Ігоре­вім", формували переконання щодо необхідності суспільної згу­ртованості та громадянської відповідальності.

Розбрат князів і монгольська навала з 1239 р. зупинили розквіт української філософської думки, але вже з другої поло­вини XV ст. з'являються твори українців (Ю.Дрогобича, П.Русина, С.Оріховського, І.Вишенського) з філософськими роздумами про світ, людину, її щастя, суспільний устрій та ін. Поштовх цим думкам надав культурно-освітній осередок у м. Острозі (1576-1639), що розвивав українську культуру і осві­ту на тодішньому західноєвропейському рівні.

Різким опором національному і духовному поневоленню став братський рух, що розгорнувся в XVII ст. і символізував відродження в народі власної гідності, своєї культури та її осе­редку - філософського осмислення світу і себе в ньому.

Класична українська філософія сформувалася в Києво-Могилянській академії (1632-1817), де її викладали професори І.Гізель, Ї. Кроковський, М. Козачинський, О. Дубневич, Г. Кониський та ін., спираючись на досягнення тодішньої захід­ноєвропейської філософії. Архівні джерела вказують на досить чітке розмежування в академії філософії і богослов'я, своєрідне тлумачення теорії пізнання, наявність діалектики, глибоке со­ціальне звучання філософських курсів. Недаремно багато випу­скників академії виступали за незалежність України. Так, Ю.Немирич та П.Орлик обґрунтували це теоретично, а І.Виговський, І.Мазепа, Д.Нечай та інші спробували здійснити практично.