Файл: Правознавство конспект лекцій.doc

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Необхідною умовою вчинення правочину є наявність у особи, що його вчиняє, необхідного обсягу цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Основні ознаки: правочин є юридичним фактом; правочином є дольова дія суб’єктів цивільного права; правочином є завжди дії незалежних суб’єктів; правочином може бути тільки правомірна дія.

Види правочинів:

1) за кількістю сторін, які вчиняють право чин поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні;

2) за моментом настання цивільних прав та обов’язків поділяються на консенсуальні та реальні;

3) за майновим інтересом для сторін право чини поділяються на платні та безоплатні;

4) за строковістю право чини поділяються на строкові і безстрокові.

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Цивільне законодавство визначає такі форми правочину: конклюдентні дії, мовчання, усна форма, письмова форма.

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Так, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному засвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недотримання письмової форми має наслідком їх недійсність.

У письмовій формі належить учиняти:

правочини між юридичними особами;
правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, визначених законодавством;
правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян (крім випадків, передбачених законодавством);
інші правочини, щодо яких законом установлена письмова форма.

У деяких випадках законодавством вимагається нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочину.

Підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ЦК України. Розрізняють нікчемні правочини (такі, що визнані законом недійсними - без рішення суду) та оспорювані правочини (недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом - за рішенням суду).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Такий правочин визнається судом недійсним.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

5. Право власності та інші речові права

Термін „право власності” в юридичній науці вживається в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини у суспільстві. З допомогою правових норм не лише закріплюються матеріальні блага, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, розпорядження і користування майном.

Право власності в суб’єктивному розумінні – це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на розсуд у межах, передбачених законом.

Згідно з Конституцією України власність поділяється на державну, комунальну, приватну.

Право володіння – юридично забезпечена можливість власника мати майно у своєму віданні.

Право користування – можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження – можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом відчуження іншій особі.

Речовими правами на чуже майно визнаються: 1) право володіння; 2) право користування; 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 4) право забудови земельної ділянки.

Законодавством визначено поняття спільної власності — належність майна, що є у власності двох або більше осіб (співвласників). Таке майно вважається спільним. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена сумісна власність на майно.

Спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням частки кожної з них у праві власності.

Спільна сумісна власність - це спільна власність двох або більше осіб без визначення частки кожної з них у праві власності.

6. Зобов’язальне право

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.

Зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, установлених договором, зобов’язання може спричиняти для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежне виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожний день прострочення виконання.

За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором боржника про виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення боржником зобов’язання.

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

Зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Так, зобов’язання припиняється:

якщо виконання проведено належним чином;
за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо);
при зарахуванні зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги;
за домовленістю сторін;
внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;
якщо боржник і кредитор - одна особа;
за неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає;
зі смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою;
зі смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора;
з ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

2) зміна умов зобов’язання;

3) сплата неустойки;

4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

До найбільш широковживаних договірних зобов’язань можна віднести зобов’язання, які виникають із договорів купівлі-продажу, найму, підряду та ін.

7. Спадкове право

Спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи за правом спадкування.

Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) після смерті фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається після смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця не відоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які були живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування одержують спадкоємці за законом. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадкоємство може відбуватися двома шляхами - за законом і за заповітом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто і вчинення його через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кількох фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин; без зазначення причин може позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У такому разі ця особа не може одержати право на спадкування.