Файл: Правознавство конспект лекцій.doc

Однак заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині.

Так, право на обов’язкову частку у спадщині мають: неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця; непрацездатна вдова (вдівець); працездатні батьки.

Зазначені особи успадковують половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Проте розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Закон дозволяє подружжю скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому по праву спільної сумісної власності.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо ж фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цивільному праві передбачено посвідчення секретного заповіту. Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Так, заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров’я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

У випадку настання спадкування за законом, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, передбачених законом.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

8. Сімейне право України: загальна характенистика

Сімейне право - регулює особисті і майнові відносини, що випливають із шлюбу, визначає завдання шлюбного законодавства, принципи взаємостосунків членів сім’ї та інших осіб, регулює порядок укладання і розірвання шлюбу, особисті майнові та немайнові права та обов’язки батьків і дітей.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров’я та матеріальне становище дитини; стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Дочка, син крім сплати аліментів зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

Тема 7. Житлове право: загальна характеристика

Житлове право України — це сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадян із державними та громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права на житло.

Законодавчу базу, що передбачає державне регулювання в сфері житлового права, складають закони та інші підзаконні нормативно-правові акти; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, нормативні акти державних відомств, а також нормативно-правові акти колишнього СРСР з питань, які не врегульовані законодавством України, що не суперечать Конституції України та законам нашої держави, а також укладені і ратифіковані Україною міжнародно-правові договори.

Житловий фонд України — це сукупність жилих будинків, а також жилих приміщень в інших будівлях, що знаходяться на території республіки для постійного проживання громадян.

Житловий фонд України включає:

• державний житловий фонд — це житловий фонд місцевих рад, а також житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ (так званий відомчий житловий фонд);

• громадський житловий фонд — жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колективним підприємствам та іншим кооперативним організаціям;

• фонд житлово-будівельних кооперативів — жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам;

• приватний житловий фонд — жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать особам на праві приватної власності.

До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.У складі житлового фонду в самостійну категорію виділяють будинки і житлові приміщення спеціального призначення, наприклад, гуртожитки.

Стаття 47 Конституції України гарантує: „Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду”.

Основні житлові права громадян: одержання у безстрокове користування жилого приміщення; приватизація квартир (будинків) державного житлового і фонду; придбання квартир (будинків) у житлових кооперативів; індивідуальне будівництво житла; судовий захист від протиправних посягань на житло.

Житлові обов’язки громадян: дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають; використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення; додержуватись правил користування жилими приміщеннями; економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію; своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Норма жилої площі в Україні на одну людину встановлюється в розмірі 13,65 м2 (ст. 47 Житлового кодексу України).

Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування житлового приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством.

Громадяни самостійно здійснюють право на одержання жилого приміщення в будинках державного і громадського житлових фондів із настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу у передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, — відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників.

Особи, які потребують поліпшення житлових умов, члени житлово-будівельних кооперативів, громадяни, які мають жилий будинок (квартиру) у приватній власності, та інші громадяни, що проживають у цих будинках (квартирах), забезпечуються жилими приміщеннями на загальних підставах.

Такими, що потребують поліпшення житлових умов, визнаються громадяни:

1. забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається законодавством;

2. які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам;

3. які хворіють на тяжкі форми хронічних захворювань, у зв’язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім’ї;

4. які проживають за договором піднайму жилого приміщення у будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів;

5. які проживають тривалий час за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності;

6. які проживають у гуртожитках.