Файл: Правознавство конспект лекцій.doc

Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, беруться на облік для одержання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду. Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, здійснюється, як правило, за місцем проживання у виконавчому комітеті районної, міської, районної у місті, селищної, сільської ради. Облік потребуючих поліпшення житлових умов громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням - також і за місцем проживання.

Громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості.

Молоді сім’ї та одинокі молоді громадяни, які згідно із законодавством визнані такими, що потребують поліпшення житлових умов, мають право на отримання кредиту у Фонді сприяння молодіжному житловому будівництву. Відповідно до статті 10 Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, визначено порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, Положення про який затверджено постановою КМУ від 29 травня 2001 р. № 584.

Приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень державного житлового фонду на користь громадян України. Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Об’єкти приватизації: квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму; незаселені квартири, частини будинків, одноквартирні будинки після закінчення їх будівництва, реконструкції, ремонту та поточного звільнення.

Способи здійснення приватизації: безоплатна передача громадянам квартир з розрахунку санітарної норми 21м2 загальної площі на наймача і на кожного члена його сім'ї та додатково 10 м2 на сім’ю; продаж надлишків загальної площі квартир (будинків) громадян України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Незалежно від розміру житлової площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними квартири в установлених законом випадках. За громадянами, які не виявили бажання приватизувати житло, у якому вони мешкають, залишається чинний порядок отримання і користування житлом на умовах найму.

Порядок користування приміщеннями, а також утримання житлових будинків і прибудинкових територій, незалежно від відомчої належності і форми власності, визначають Правила користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р., № 572. На основі цих Правил відповідними державними органами управління розробляються нормативні документи (правила, нормативи, інструкції) щодо використання і утримання житлового фонду.

Використання квартир, одноквартирних будинків (надалі - будинків) здійснюється громадянами на основі приватної власності, найму або оренди. Квартири (кімнати) житлових будинків, що перебувають у державній і колективній власності, можуть надаватися громадянам в оренду або найм, а в будинках або квартирах, що перебувають у приватній власності, — в оренду.

Власники квартир у багатоквартирному будинку можуть утворювати товариства (об’єднання) власників квартир для забезпечення ефективного використання приватизованих квартир та управління ними і вирішення інших передбачених статутом питань (Закон України „Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”).

Договір найму жилого приміщення в будинках державного та громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордеру на жиле приміщення між наймодавцем — житлово-експлуатаційною організацією (а у разі її відсутності — відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем — громадянином, на ім’я якого видано ордер.

Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного та громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи декількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.

Члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім’ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Плата за користування житлом (квартирна плата) обчислюється, виходячи із загальної площі квартири (одноквартирного будинку). Норма загальної площі встановлюється у розмірі 21 м2 на одну особу. В одинарному розмірі оплачується загальна площа, що має належати наймачеві та членам його сім’ї за встановленими нормами, а також загальна площа, якщо розміри її на всю сім’ю не перевищують половини норми загальної площі, яку належить мати одній особі. Загальна площа, право користування якою зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім’ї, не вважається зайвою. Наймач зобов’язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги.

Тема 8. Господарське право україни: загальна характеристика

Господарське право – це система правових норм, що регулюють господарські відносини в процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності.

Господарська діяльність – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року, проводить класифікацію господарської діяльності за критерієм її спрямованості на два види:

1) господарська комерційна діяльність (підприємництво), суб’єктами якої є підприємці, яка здійснюється для досягнення соціальних та економічних результатів та з метою одержання прибутку;

2) господарська некомерційна діяльність, основною метою якої не є одержання прибутку.

Господарський кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання.

Загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку держава бере участь у регулюванні господарської діяльності шляхом застосування різноманітних засобів і механізмів, основними з яких є: державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Суб’єкти господарювання — це учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Статтею 55 ГК України визначено перелік суб’єктів господарювання. До них належать:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.

Суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.

Припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, визначених законодавством, - за рішенням суду.

Майно у сфері господарювання - це сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших, передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Правову основу режиму майна суб’єктів господарювання, становлять: право власності; право господарського відання майном; право оперативного управління майном.

Господарське зобов’язання – зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) повинен вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.