Файл: Правознавство конспект лекцій.doc

Основними видами зобов’язань є майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання.

Підстави для виникнення господарських зобов’язань:

• безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

• з акта управління господарською діяльністю;

• з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

• внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

• у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності тощо.

Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, що передбачені ГК України та іншими законами.

Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, що передбачені законодавством та договором. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції; адміністративно-господарські санкції.

Тема 9. Основи трудового права та правові основи соціального захисту

1. Предмет, система і суб’єкти трудового права

Право на працю - одне із невід’ємних прав громадянина, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Праця — це необхідна умова життя людини і суспільства. Праця є свідомою вольовою діяльністю людей, спрямованою на створення матеріальних і духовних благ, надання послуг, діяльність, яка характеризує певні споживчі цінності. Процес праці майже завжди має колективний характер й значною мірою опосередковується через трудові відносини.

Трудові правовідносини — це відносини між працівником та власником підприємства, установи, організації, за якими працівник зобов’язується виконувати певну роботу з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник, або уповноважена ним особа, зобов’язується оплачувати його працю, забезпечувати належні, необхідні і безпечні умови для праці.

Трудове право України — система встановлених або санкціонованих державою правових норм, які регулюють індивідуальні і колективні трудові відносини у суспільній організації праці.

Предмет трудового права складають суспільно-трудові відносини, що регулюються нормами трудового права, а саме:

• відносини, які виникають у зв’язку з працевлаштуванням;

• відносини з професійної підготовки і підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві;

• трудові відносини;

• відносини профспілкових і інших уповноважених трудовим колективом органів з приводу організації праці;

• відносини щодо участі в управлінні виробництвом трудових колективів і окремих працівників;

• відносини з нагляду і контролю за охороною праці і дотриманням трудового законодавства;

• процесуально-трудові відносини.

Трудові та інші суспільні відносини, пов’язані з ними, регулюються Конституцією України та більш як 250 нормативно-правовими актами. Основним джерелом трудового права є Кодекс законів про працю України. Він містить преамбулу, 18 глав, 265 статей.

Структура Кодексу законів про працю:

Глава І. Загальні положення.

Глава II. Колективний договір.

Глава III. Трудовий договір.

Глава ІІІ-А. Забезпечення зайнятості звільнених працівників.

Глава IV. Робочий час.

Глава V. Час відпочинку.

Глава VI. Нормування праці.

Глава VII. Заробітна плата.

Глава VIII. Гарантії і компенсації.

Глава IX. Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.

Глава X. Трудова дисципліна.

Глава XI. Охорона праці.

Глава XII. Праця жінок.

Глава XIII. Праця молоді.

Глава XIV. Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням.

Глава XV. Індивідуальні трудові спори.

Глава XVI. Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями.

Глава ХУІ-А. Трудовий колектив.

Глава XVII. Державне соціальне страхування.

Глава XVIII. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

Суб’єкти трудового права – учасники колективних і індивідуальних трудових відносин, які на основі законодавства мають трудові права і відповідні обов’язки. Основними суб’єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа – роботодавець як сторони трудових відносин.

Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового права, суб’єктів даної галузі права можна класифікувати на: 1) суб’єкти індивідуальних трудових відносин (роботодавець і найманий працівник); 2) суб’єкти колективних трудових відносин (роботодавці, організації роботодавців та їх об’єднання, трудові колективи, профспілки; органи соціального партнерства); 3) інші суб’єкти трудового права.

Основні елементи правового статусу суб’єктів трудового права: трудова правосуб’єктність (правоздатність, дієздатність, правовий статус); основні трудові права і обов’язки; юридичні гарантії цих прав і обов’язків; відповідальність за порушення трудових обов’язків.

Найманий працівник – фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві або у фізичних осіб, які використовують найману працю.

Трудова правосуб’єктність працівників виникає за загальним правилом з 16 років. Із згоди одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. В деяких випадках законодавство про працю України встановлює граничний вік перебування на державній службі – 60 років для чоловіків і 55 для жінок.

Основні трудові права працівників закріплені в ст. 2 КЗпП: право на працю, право на відпочинок, на здорові і безпечні умови праці, на об’єднання в профспілки, на участь в управлінні підприємством, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття та інші права, встановлені законодавством.

Держава забезпечує рівність трудових прав громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця проживання та інших обставин.

Згідно ст. 139 Кодексу законів про працю України працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника, дотримуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Власник на договірних використовувати працю громадян. В Україні як роботодавці виступають держава (для державних службовців, військовослужбовців, суддів, прокурорських працівників), державні та комунальні підприємства, колективні підприємства, приватні організації, фізичні особи.

Власник зобов’язаний забезпечити громадянинові, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії і права, передбачені законом.

Згідно до чинного законодавства, роботодавець – власник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

Фізичних осіб як роботодавців можна розділити на дві категорії: фізичні особи, які можуть реалізувати своє право найму на роботу (не передбачено отримання прибутку – використання найманих працівників для догляду за малими дітьми, важко хворими членами сім’ї); фізичні особи, род занять яких потребує використання найманої праці (діяльність пов’язана з одержанням доходу).

Фізичні особи зобов’язані вести трудові книжки на працівників, які працюють у них за трудовим договором. Запроваджена обов’язкова письмова форма трудового договору між працівником і фізичною особою з обов’язковою реєстрацією такого договору у державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця.

Правовий статус профспілок визначається Законом України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999 року професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності, вони створюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів.

Основним завданням профспілок є захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх членів, вони здійснюють представництво членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об’єднаннями громадян. Правосуб’єктність профспілки виникає з моменту її реєстрації органами Мінюсту.

Профспілки та їх об’єднання ведуть колективні переговори, здійснюють укладення колективних договорів, генеральної, галузевої, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників. Також вони здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. Профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної плати, додержанням вимог законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці належних виробничих та санітарно-побутових умов.

Також існує ряд випадків, при яких звільнення дозволяється тільки за згодою профспілкового органу (прогул без поважних причин, поява на роботі у нетверезому стані).