Файл: Правознавство конспект лекцій.doc

Система оподаткування — сукупність податків, що сплачуються до бюджетів і державних цільових фондів у встановленому законами України порядку, а також права, обов’язки й відповідальність платників.

Кожна держава встановлює власну систему оподаткування, тобто визначає платників податків, об’єкти оподаткування, ставки податків, види податків і порядок їх сплати.

Система оподаткування регулюється Законом України „Про систему оподаткування” від 25.06.1991 р. (в редакції Закону від 18.02.1997 р.).

Оподаткування здійснюється на основі наступних принципів:

стимулювання науково-технічного прогресу, підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;
обов’язковість впровадження правових норм щодо сплати податків і зборів, визначених на підставі достовірних даних про об’єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
рівнозначність і пропорційність;
соціальна справедливість – забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;
недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації – забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання при визначенні обов’язків щодо сплати податків та зборів;
стабільність – забезпечення незмінності податків і зборів і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
економічна обґрунтованість – встановлення податків і зборів на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
компетенція – встановлення і скасування податків і зборів, а також пільг їх учасникам здійснюється відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;
єдиний підхід і доступність – забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку і збору, об’єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору, податкового періоду, ставок податку і збору, строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг, забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків та зборів.

Податок — обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку й на умовах, визначених законами України про оподаткування.

Ознаки податку: примусовість та обов’язковість; безоплатність; безумовність; нецільовий характер; безповоротність.

Всю сукупність податків прийнято класифікувати за певними ознаками. До них належать: характер платника, форма обкладання, вид органу державної влади, який їх установлює, характер використання, періодичність стягнення тощо.

Класифікація податків та зборів:

1. За суб’єктним складом: податки з юридичних осіб; податки з фізичних осіб; змішані податки.

2. За формою обкладання:

прямі (податки, які сплачуються в процесі придбання та акумуляції матеріальних благ, що визначаються розміром об’єкту оподаткування, включаються до ціни товару і сплачуються виробником чи власником).

непрямі (податки, які сплачуються в процесі використання матеріальних благ, що визначаються розміром споживача і включаються у вигляді надбавки до ціни товару та сплачуються споживачем).

3. Залежно від органу влади, який їх встановлює:

загальнодержавні (встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України): податок на додану вартість; акцизний збір; податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; мито; державне мито; податок на нерухоме майно (нерухомість); плата (податок) за землю тощо.

місцеві (встановлюються органом місцевого самоврядування): комунальний податок; податок із реклами; готельний збір; збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір тощо.

Платники податків — юридичні та фізичні особи, які, згідно законодавства України, поділяються на: резидентів (національні платники) і нерезидентів (іноземні платники).

До об’єктів оподаткування закон відносить: доходи (прибуток), вартість (у т. ч. додана) продукції (робіт, послуг); спеціальне використання природних ресурсів; майно юридичних та фізичних осіб та ін.

Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність оплати податків і додержання законів про оподаткування несуть платники податків відповідно до законів України.

Функції податків:

фіскальна - наповнення дохідної частини бюджетів усіх рівнів для задоволення потреб суспільства;
регулююча – як через регулювання галузей суспільного виробництва, так і через регулювання споживання;
контрольна – шляхом регламентування державою фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємництва, отримання доходів громадянами, використання ними належного їм майна та дотримання фінансової дисципліни;
розподільча - є продовженням фіскальної: наповнення доходної частини бюджету, з наступним розподілом отриманих коштів для фінансування функцій і завдань держави та органів місцевого самоврядування;
стимулююча – шляхом запровадження окремим платникам податків пільг щодо їх сплати, що стимулює розвиток окремих галузей народногосподарського комплексу або здійснює підтримку незахищених верств населення країни.

4. Банківське право і грошовий обіг

Банківська діяльність в Україні регулюється Конституцією України (ст. 99, ст. 100), Законом України „Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000, Законом України „Про Національний банк України” від 20.05.1999.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень чинного законодавства.

Функції банківської системи:

створення грошей і регулювання грошової маси, що забезпечується оперативною зміною банками маси грошей в обігу, через збільшення або зменшення її відповідно до зміни попиту на гроші;
трансформаційна, завдяки мобілізації тимчасово вільних коштів суб’єктів підприємництва та громадян і передачі їх у формі кредиту іншим суб’єктам;
стабілізаційна, шляхом забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку.

Банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банки в Україні створюються у формі: акціонерного товариства; товариства з обмеженою відповідальністю; кооперативного банку.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки бувають: ощадними; інвестиційними; іпотечними; розрахунковими (кліринговими).

Банки також можуть провадити: операції з валютними цінностями, емісію власних цінних паперів, організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів, надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; лізинг, послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів тощо. Крім того, отримання письмового дозволу Національного банку України дає можливість банкам здійснювати інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб, випуск, обіг, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї та ін.

Тема 6. Основи цивільного та сімейного права україни

1. Поняття і система цивільного права України

Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють особисті майнові та немайнові відносини на засадах юридичної рівності сторін.

Цивільно-правовий метод характеризується юридичною рівністю сторін, вільним волевиявленням, майновою самостійністю сторін, диспозитивністю, особливим способом вирішення майнових спорів і майновою відповідальністю.

Джерелами цивільного права є: Конституція України, Цивільний кодекс України, закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти інших органів державної влади України та Автономної Республіки Крим, міжнародні та цивільно-правові договори.

Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України прийнятий 16.01.2003 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:

Книга перша. Загальні положення.

Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

Книга третя. Право власності та інші речові права.

Книга четверта. Право інтелектуальної власності.

Книга п’ята. Зобов’язальне право.

Книга шоста. Спадкове право.

У Книзі першій (гл. 1 - 19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов’язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об’єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, нематеріальні блага). Окремі розділи присвячено участі держави, Автономної республіки Крим та територіальних громад у цивільних відносинах, а також правочинам, представництву, строкам та термінам.

Книга друга (гл. 20 - 22) характеризує особисті немайнові права фізичної особи (такі, що забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи).

Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23 - 34) врегульовано право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.

Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов’язані із правом інтелектуальної власності на конкретні об’єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).