Файл: Всесвітня історія (1914 - 1939).doc

Італія вийшла з Першої світової війни настільки послабленою, що на її територіальні претензії мало зважали. За Лондонською угодою між Італією й Антантою, що була підписана перед вступом Італії у війну, остання розраховувала отримати Трентіно і Південний Тироль на Півночі, Трієст, Істрію та Далмацію на Сході. Італія також розраховувала отримати малоазійські володіння за рахунок Туреччини. Однак Велика Британія та Франція не були зацікавлені у посиленні Італії в Середземномор'ї, а у стані переможців Італія виявилася одним із найслабших партнерів. На Паризькій мирній конференції колишні союзники зробили все можливе, щоб урізати територіальні домагання Італії. Зрештою Італія отримала лише західну частину Істрії з Трієстом, Цолу, Горіцію, прикордонну територію з Австрією. Вона не отримала ані Далмації, ані Фіуме, що було однією з головних цілей у війні. Італія, за висловом, що був розповсюджений у той час, почувала себе "переможеною в таборі переможців". Країна втратила у війні 635 тис. убитими, біля 500 тис. скаліченими та понад 1,5 млн. полоненими. 65,5 млрд. лір золотом поглинули витрати. Італія багато заборгувала союзникам, головним чином США та Великій Британії.

Правлячим колам Італії не вдалося добитися здійснення своїх територіальних вимог.

Разом з тим перебудова економіки на військовий лад зумовила значне зростання важкої промисловості. За роки війни Італія з країни аграрної перетворилася на аграрно-індустріальну. Особливо сильного розвитку набули металургійна, машинобудівна та хімічна галузі промисловості. З'явилися й зміцнили свої позиції за рахунок державних кредитів такі гіганти, як концерни "Ансальдо", "Ільва" у важкій індустрії, "Фіат" в автомобілебудуванні, "Бреда" у виробництві військового спорядження. Водночас середні й особливо дрібні підприємці розорювалися. Відразу ж після закінчення війни, зіткнувшись з відсутністю достатньо місткого внутрішнього ринку внаслідок порушення традиційних зовнішньоторговельних зв'язків, - італійська промисловість опинилась у скрутному становищі. |Почалося різке падіння виробництва, що спричинило економічну кризу 1920 р. В сільському господарстві почався процес скорочення посівних площ, основна маса селянських господарств зубожіла та розорялася. Зарплата робітників у 1918 р. не перевищувала 76% довоєнної. Інфляція різко погіршила становище службовців і чиновників.

Незважаючи на те, що Італія була у стані переможців, абсолютна більшість суспільства не мала підстав бути задоволеною повоєнним життям.

Настрої реваншу та ураженого національного самолюбства стали важливими чинниками розвитку політичного життя в країні. Внутрішнє становище Італії характеризувалося серйозними соціально-економічними струсами. Посилювалася інфляція, курс паперової ліри стрімко падав. Державний борг досяг величезних розмірів. Солдати, що демобілізувалися з армії, не знаходили роботи. Проблема зростаючого безробіття ускладнювалася тим, що еміграція з країни, що завжди забирала частину робочої сили, але припинилася під час війни, не відразу відновилася з настанням миру.

За умов економічної кризи, різкого падіння виробництва, банкрутства дрібних і середніх підприємств в країні активізувалися робітничий і селянський рухи, що було зумовлено також падінням довіри до уряду. В робітничому русі домінували радикальні течії, що висували гасла встановлення диктатури пролетаріату в формі радянської влади, страйки часто супроводжувались захопленням заводів і фабрик. Головними центрами цього руху були Мілан, Турін, Генуя та інші промислові міста Північної Італії. Робітники вимагали введення 8-годинного робочого дня і підвищення зарплати. Загальна кількість страйкуючих робітників становила 1,7 млн.

Строкатий калейдоскоп лівих сил, їхні різноманітні форми й засоби боротьби за інтереси трудящих, відсутність конструктивної єдності зробили неможливим прихід до влади робітничих партій.

2. Криза італійського парламентаризму й інститутів монархії

Проте підприємницькі кола Італії, численні землевласники, у тому числі й селяни, були вкрай стурбовані розвитком лівого руху, що вважав за необхідне перегляд закону про власність. Уряди Італії не змогли знайти ефективні засоби для захисту інтересів приватних власників, тому останні свої погляди та надії звертали на фашистський рух, що починав зароджуватися.

Перші виступи фашистів відбулися 1919 р. їхня організація мала назву "Союз боротьби". Основою її ідеології став запеклий націоналізм в поєднанні з соціальною демагогією. Спочатку організація налічувала кілька десятків чоловік, але поступово збільшила свої ряди, головним чином за рахунок колишніх фронтовиків.

Фашисти знали почуття і настрої фронтовиків. Багато з них вважали силу універсальним засобом вирішення протиріч, а вартість людського життя на шкалі моральних цінностей різко впала. Ця маса розлючених на увесь світ людей була сповнена незадоволенням, яке могло спалахнути від першої ж іскри. Фашизм намагався привернути на свій бік передусім молодь, що повернулася з фронту і серед якої відбувалося різке політичне розмежування. Невелика її частина поповнила ліворадикальний рух. Інші, головним чином ті, що походили з дрібнобуржуазних родин, здобувши на війні чинів і почестей, не збиралися ставати скромними конторщиками, вчителями, техніками, дрібними адвокатами, тим більше, що в Італії давно спостерігався надлишок представників цих професій. Тріскучі фрази, ефектні жести, абсолютна політична безпринципність фашистів — все це привертало молодь, яка була готова на що завгодно, аби не тягти лямку прозаїчного існування. Важку матеріальну й моральну кризу переживали середні верстви населення, дрібні власники. З падінням курсу ліри перетворювалися на марево накопичені заощадження, набуті становище та прибутки. Майбутнє здавалося безпросвітним. Матеріальна незабезпеченість численної інтелігенції зводила її у соціальному відношенні до рівня люмпен-пролетаріату.

Гасла захисту дрібної власності, демагогія, спрямована проти "акул капіталізму", що нажилися на війні, створювали фашизму подобу спільності його інтересів з інтересами середніх верств населення. Фашизм встановив тісні зв'язки й з великими землевласниками. Великий капітал, якому дуже набридли відсутність політичної стабільності в країні та загроза розширення ліворадикального руху, вбачав у фашизмі можливість зміцнення держави та його протекціоністської політики відносно монополій.

У 1920 р. фашисти, що організувалися у загони чорносорочечників, почали погроми робітничих і демократичних організацій, нищення та вбивства політичних і профспілкових діячів, у країні запанували терор і насильство. Влада не чинила жодного опору. Більше того, військові, поліція, суд фактично заохочували фашистський рух. Зброю чорносорочечники одержували зі складів армії, професійні офіцери навчали банди й керували їхніми операціями. Восени 1922 р. в Італії фактично встановилося двовладдя: фашисти забирали під контроль дедалі більше нових міст і провінцій, та центральний уряд дивився на це крізь пальці. Ставало зрозумілим, що правлячі кола остаточно взяли курс на передачу влади фашистам. Залишилося вирішити питання про те, яким способом це зробити. Однак обставини змінювалися так стрімко, що остаточний вибір вже не залежав від волі тих або інших політичних діячів.

3. Встановлення фашистської диктатури. Б. Муссоліні

На чолі італійського фашизму став Беніто Муссоліні (1883-1945 рр.). Майбутній дуче (вождь) народився 23 липня 1883 р. у селі Довіа (провінція Емідія-Романья). Мати, Роза Мальтоні, була сільською вчителькою, батько, Алессандро, промишляв ковальським і слюсарним ремеслами. Родина не була багатою, але й не бідувала. Освіта Муссоліні почалася в школі ченців у Фаєнці. Беніто ріс норовливим, вередливим, агресивним і часто порушував встановлені ченцями жорсткі правила. Вже тоді майбутній дуче намагався верховодити товаришами, часто ходив з ножем у кишені й навіть пару разів наважився застосувати його в бійках. Після закінчення школи викладав у молодших класах, але недовго — 1902 р. вирушив на пошуки щастя до Швейцарії. У 18-19 років він вже виступав перед невеликими аудиторіями, розгромлюючи італійський уряд і називаючи себе соціалістом. Він ознайомився з працями К. Каутського, П. Кропоткіна, Р. Штірнера, О. Бланкі, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше. Муссоліні був розумною, але надто поверховою людиною: з легкістю засвоював чужі ідеї, мав звичку згодом видавати їх за свої, висмикуючи з теорій лише те, що йому подобалося і було зрозуміло. Відзначився як журналіст і оратор. У 1912-1914 рр. — редактор центрального органу ІСП газети "Авангі". За агітацію за вступ Італії у війну на боці Антанти в листопаді 1914 р. був виключений із соціалістичної партії. Тоді ж заснував газету "Пополо д'Італія" (майбутня газета італійських фашистів). У березні 1919 р. став засновником фашистської організації "Фашіо ді комбаті-менто".

Запальний гравець, Муссоліні зробив ставку на збройне захоплення влади, але його переймали сумніви. Фашисти не мали необхідної техніки для здійснення заколоту. На високий "бойовий дух" розраховувати також не випадало, бо вони мали звичку перемагати лише в більшості. Проте загальний тактичний розрахунок дуче був вірний: ставка робилася не стільки на силу удару, скільки на небажання супротивника опиратися. В якийсь момент він зрозумів, що настав його час.

Крапки над "і" було поставлено 24 жовтня 1922 р. в Неаполі, де в театрі Сан-Карло відкрився черговий з'їзд фашистських союзів. Муссоліні виступив на ньому з агресивною промовою, ультимативно зажадавши від уряду надати фашистам п'ять міністерських портфелів і комісаріат авіації. Він мальовничо розписав свою відданість монархії, яка не повинна опиратися силам, що несуть оздоровлення нації. Муссоліні, який усю свою політичну кар'єру зробив під республіканським прапором і рік тому демонстративно залишив засідання парламенту, де виступав король, той самий Муссоліні, розуміючи силу монарха, зараз розшаркувався перед ним. Ввечері того ж дня у отелі "Везувій", де зупинився дуче, зібралися його найближчі сподвижники (І. Бальбо, Ч. М. Де Віккі, Е. Де Боно, М. Бьянкі). Було намічено план захоплення влади: 27 жовтня — загальна мобілізація фашистів, 28-го — атака на головні центри країни. Три колони сквадрістів — членів фашистських бойових загонів (сквадр) — повинні були увійти до Рима з боку Перуджі, висунути ультиматум уряду Л. Факта та заволодіти головними міністерствами.