Файл: Всесвітня історія (1914 - 1939).doc

Індійців наслідували африканці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність.

Незалежно від типів і форм національно-визвольний рух був значним явищем у першій половині XX ст. і великою мірою змінив політичне, економічне й духовне життя народів.

Запитання і завдання

Що ви розумієте під терміном "антивоєнний рух"?
Поясніть, у чому специфіка і особливості антивоєнного молодіжного руху міжвоєнного часу.
Який вплив справляв жіночий демократичний рух у між воєнний період?
Чому національно-визвольний рух активізується після Першої світової війни?
Хто був його учасником, які були їхні цілі та завдання?
Схарактеризуйте різні типи національно-визвольних рухів.
Що ви думаєте про тактику ненасильницьких дій?

Документи і матеріали

1. Угода між Великою Британією та Ірландією

(витяг)

6 грудня 1921 року

"1. Ірландія матиме той самий конституційний статус у товаристві націй, який називається Британською імперією, що й домініон Канада, Австралійський союз, домініон Нова Зеландія й Південноафриканський Союз, з парламентом, що має право видавати закони в цілях збереження миру, порядку і доброго врядування в Ірландії, та з виконавчою владою, відповідальною перед цим парламентом; і вона називатиметься й буде Ірландською вільною державою...

6. Аж до укладення такої угоди між Британським та Ірландським урядами, за якою Ірландська вільна держава візьме на себе свою власну берегову оборону, оборону Великої Британії та Ірландії з боку моря візьмуть на себе імперські сили Його Величності...

9. Порти Великої Британії та Ірландської вільної держави будуть повністю відкриті для кораблів іншої країни зі сплатою встановленого портового та інших зборів".

Запитання до документа

Що являла собою угода між Великою Британією та Ірландією?
Що мала на меті Велика Британія, підписуючи цю угоду?

Запам'ятайте дати:

• 1919 р. — засновано Міжнародну Лігу жінок за мир і волю.

вересень 1933 р. — Міжнародний юнацький конгрес.
серпень 1934 р. — Всесвітній конгрес жінок проти війни і фашизму.

• грудень 1934 р. — Всесвітній студентський конгрес.

• серпень

вересень 1936 р. — 1-й Всесвітній молодіжний антифашистський конгрес.

• серпень 1938 р. — 1-й Всесвітній конгрес молоді за мир.

РОБІТНИЧИЙ І СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РУХИ

1. Роль профспілок після Першої світової війни

Профспілки — масові організації, що об'єднують трудящих за загальними інтересами, за родом їхньої діяльності на виробництві, у сфері обслуговування та культурі. Профспілки виникли у ході боротьби трудящих проти експлуатації, за підвищення життєвого рівня й поліпшення умов праці. Після Першої світової війни було засновано великі профспілкові об'єднання — Амстердамський Інтернаціонал профспілок (1919 р.), Міжнародну конференцію Християнських профспілок (МКХП, 1920 р.), Червоний Інтернаціонал профспілок (Профінтерн, 1921 р.).

Політичні партії, в тому числі й більшовики, прагнули активно привертати профспілки на свій бік, надати їм статус політичних організацій, що вносило розкол у профспілковий рух за ідеологічними ознаками, ускладнювало консолідацію трудящих всього світу за свої права.

Лідери найбільшого профспілкового об'єднання — міжнародної федерації профспілок або Амстердамського Інтернаціоналу — стояли на позиціях проведення реформ у межах існуючої системи, що зближало їх із соціал-демократами. На другу половину 20-х років у лавах Амстердамського Інтернаціоналу, до якого входили головним чином профспілки західноєвропейських країн, налічувалося 13,3 млн. членів. На позиціях соціального миру стояли християнські профспілки. Найбільш масового характеру вони набули у Німеччині, Франції, Бельгії, Голландії й деяких інших європейських країнах. Клерикальні робітничі організації об'єдналися 1920 р. у Міжнародну конференцію християнських профспілок. В основу її програми було покладено соціальну доктрину католицизму. Прибічники МКХП стверджували, що шляхом індивідуального морального вдосконалення й поширення духу християнської любові та співробітництва у відносинах між робітниками і підприємцями можна добитися соціальної справедливості та стабільності, не порушуючи основ системи, що вже склалася. Ці проповіді знаходили широкий відгук серед віруючих робітників, особливо католиків. Наприкінці 20-х років у лавах МКХП налічувалося біля 2 млн. членів. У ряді країн Західної Європи (Іспанії, Португалії) і Латинської Америки (Аргентині, Уругваї, Мексиці) великий вплив мали профспілки, що перебували під впливом анархо-синдикалізму. Вони входили до Міжнародної асоціації трудящих, що налічувала на середину 20-х років біля

400 тис. членів. Лідери анархо-синдикалізму рішуче відкидали будь-які форми політичної боротьби. Вони закликали робітників до "прямої дії", вищою формою якої мав стати загальний економічний страйк як найбільш ефективний, на їхню думку, засіб встановлення нового колективістського ладу. Незважаючи на роз'єднаність і політизованість, профспілковий рух став потужним чинником боротьби трудящих за свої невід'ємні права.

2. Страйкова боротьба

Профспілковий рух розвивався на тлі безперервного страйкового руху. Хоча після бурхливого підйому перших повоєнних років, коли страйкувало багато мільйонів робітників, кількість страйкарів почала різко скорочуватись. Якщо у 1919-1922 рр. середньорічна кількість учасників страйків у десятці найбільш розвинених країн (США, Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Голландії, Австрії, Швеції, Канаді) становила 7,8 млн., то в 1924-1926 рр. вона скоротилася до 2,9 млн., а у 1927-1929 рр. — до 1,1 млн. чоловік. Змінився й характер руху страйкарів: економічні вимоги його учасників тепер рішуче переважали над політичними.

У роки світової економічної кризи (1929-1933 рр.), коли кількість безробітних перевищила 26 млн. й відбулося не лише відносне, але й абсолютне зубожіння трудящих, страйковий рух спалахнув з новою силою. Головна вимога страйків того часу — поліпшення економічного становища трудящих, збереження і розширення їхніх соціальних прав. У 15 провідних західних країнах відбулося біля 20 тис. страйків, у яких брало участь 10 млн. чол. Найбільш активно страйковий рух розвивався у СІЛА, Німеччині, Франції, Великій Британії. В 20-30-ті рр. профспілки активно брали участь у боротьбі за соціальне забезпечення. У Німеччині, Франції, Італії, Швеції, Бельгії та інших країнах промислові робітники домоглися запровадження 8-годинного робочого дня. У Франції 1936 р. урядом Народного фронту було запроваджено закон про 40-годинний робочий тиждень. У деяких країнах (США, Великій Британії та ін.) 8-годинний робочий день було запроваджено в окремих галузях промисловості за колективними договорами. Закони й угоди про 8-годинний робочий день часто порушувалися, а в таких країнах як Італія і Німеччина були згодом, після приходу до влади фашистів, скасовані, Профспілки інколи домагалися збільшення зарплати, що, однак, часто зводилося нанівець масовим безробіттям, інфляцією, податками.

3. Соціалістичні та соціал-демократичні партії. Соціалістичний робітничий Інтернаціонал

Після завершення світової війни соціал-демократи зробили спробу відновити II Інтернаціонал. У лютому 1919 р. вони скликали з цією метою конференцію в Берні. На ній було підтримано плани перебудови світу на умовах країн Антанти, проголошених Паризькою конференцією. Європейські соціалісти вітали пролетарські революції в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині, але більшістю голосів засудили вимогу встановлення диктатури пролетаріату і заявили про можливість переходу до соціалізму шляхом реформ та парламентської демократії. Було навіть здійснено спробу направити до Радянської Росії делегацію, щоб на місці познайомитися з економічними й політичними умовами здійснення пролетарської диктатури. Проте в зв'язку з громадянською війною та іноземною інтервенцією поїздка не відбулася.

У червні 1920 р. на конгресі у Женеві було організаційно оформлено Соціалістичний Інтернаціонал. Найбільший вплив у ньому мали англійські лейбористи та німецькі соціал-демократи. Головним протиріччям в існуючому суспільстві члени Соцінтерну вважали протиріччя між демократією і диктатурою, виступали з вимогою захисту парламентської демократії.

У лютому 1921 р. на міжнародній конференції у Відні представники 11 центристських партій, яким "21 умова" фактично перекривала можливість вступу до Комінтерну, створили своє Міжнародне об'єднання соціалістичних партій. Ленін назвав це об'єднання "Двохполовинний Інтернаціонал", підкреслюючи цим, що центристи займають проміжну позицію між Комінтерном і Соцінтерном. На конференції члени Віденського Інтернаціоналу визнавали теоретичну необхідність соціалістичних революцій, але вважали, що у той час здійснити їх на Заході було практично неможливо.

1922 р. було здійснено спробу об'єднання трьох Інтернаціоналів, За пропозицією "Двохполовинного Інтернаціоналу в квітні відбулася конференція в Берліні, куди прибула й делегація від Комінтерну в складі К. Радека, М. Бухаріна, К. Цеткін та ін. Учасники зустрічі домовилися про деякі спільні виступи робітників і орієнтувалися на відновлення єдиного пролетарського фронту в усіх країнах у національному і міжнародному масштабах. Було навіть створено трьохсторонній "комітет дев'яти". Щоправда, представники II Інтернаціоналу вимагали від Комінтерну трьох зустрічних кроків: не виносити смертних вироків на судовому процесі у справі 47 есерів; допустити на цей процес представників всіх трьох Інтернаціоналів; вивести Червону Армію з Грузії, де вона вела бої проти меншовицького уряду. Дві Перших умови делегація Комінтерну прийняла. Однак через тиждень було опубліковано статтю Леніна "Ми заплатили надто дорого", де він, не закликаючи розірвати досягнуту угоду, заявив, що єдиний фронт треба використати для переконання робітничого руху в неправильності реформістської і правильності більшовицької, революційної тактики. Після цього угода розпалася і чимало партій II і "Двохполовинного" Інтернаціоналів вирішили скликати всесвітній конгрес без участі комуністів.

Під час Гамбурзького конгресу в травні 1923 р., в якому взяли участь представники 43 партій з ЗО країн, відбулося офіційне об'єднання двох Інтернаціоналів, і на основі злиття Соцінтерну та "Двохполовинного Інтернаціоналу" утворився Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. У програмних документах цієї організації було сформульовано ідею покращення існуючих порядків шляхом реформ. Так, відповідно до статуту Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, він об'єднував соціалістичні партії, які "вважали своєю метою заміну капіталістичного способу виробництва соціалістичним". Дане міжнародне об'єднання соціал-демократичних партій виступало послідовником політичної лінії II Інтернаціоналу і проіснувало весь міжвоєнний період. Партії, які входили до складу Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, користувалися підтримкою понад 25 млн. виборців. У травні 1923 р. було створено й Соціалістичний робітничий Інтернаціонал молоді, який об'єднав 33 молодіжних спілки загальною чисельністю 250 тис. членів.