Файл: Всесвітня історія (1914 - 1939).doc

сон вважав попередньою умовою ведення переговорів. Необхідність створення всесвітньої організації держав, поміж обов'язків якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобігання війнам та забезпечення незалежності всіх народів світу, президент СІЛА висловив у 14-му пункті програми повоєнного мирного врегулювання. Він зображував Лігу Націй як єдиного гаранта майбутнього миру й розглядав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Вільсон пропонував вирішити через Лігу Націй питання про колишні володіння Османської імперії та долю німецьких колоній.

Його пропозиції наштовхнулися на заперечення, особливо з боку британських делегатів. На засіданнях Ради десятьох точилися нескінченні суперечки. Поширилися чутки, що Вільсон збирається залишити конференцію. "Здавалося, що все пішло нанівець", — занотував наприкінці січня помічник президента. Насилу вдалося узгодити компромісний проект Ліги Націй.

Головними цілями нової організації, згідно зі статутом, вважалися "розвиток співробітництва між народами та гарантія миру й безпеки". Однак сенат США узяв курс на самоізолювання від європейських справ і відмовився ратифікувати угоду про вступ США до Ліги. Без економічної й військової міці США Ліга Націй виявилася надто слабкою організацією. Провідну роль в її діяльності відіграли Велика Британія та Франція. Протягом 20-30-х рр. представники 42 держав щороку збиралися на Асамблеї Ліги, однак вона так і не змогла стати гарантом миру й захистити народи від держав-агресорів, хоча стаття 16 Статуту передбачала можливість застосування Лігою Націй економічних і військових санкцій проти них.

3. Версальський договір з Німеччиною

У квітні було завершено розробку договору з Німеччиною, її делегацію було викликано до Парижа для вручення тексту договору. Спроби німецьких делегатів будь-що заперечувати було відхилено.

Версальський мирний договір, що офіційно завершив Першу світову війну, було підписано у Версалі (18км від Парижа) 28 червня 1919 р. Німеччиною, що зазнала поразки у цій війні, з одного боку, та переможцями, "союзниками та державами, що об'єдналися" — США, Великою Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією, Болівією, Бразилією, Кубою, Еквадором, Грецією, Гватемалою, Таїті, Хіджазом, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сер-бо-хорвато-словенською державою, Сіамом, Чехословаччиною та Уругваєм, з іншого.

Американський сенат відмовився від ратифікації Версальського договору, оскільки США не бажали зв'язувати себе участю в Лізі Націй. Замість Версальського договору США в серпні 1921 р. уклали з Німеччиною окремий договір, майже ідентичний з Версальським, але такий, що не містив статей про Лігу Націй.

Версальський договір набув сили закону 10 січня 1920 р. після ратифікації його Німеччиною й чотирма головними союзними державами: Великою Британією, Францією, Італією, Японією.

Версальський мирний договір складався з 440 статей одного протоколу. Він поділявся на 15 частин, які, у свою чергу, були поділені на відділи.

Кордони Німеччини, відповідно до статей договору, зазнали значних змін. Французькі провінції Ельзас і Лотарингія, загарбані Німеччиною 1870 р., передавалися Франції. До неї також перейшли копальні у Саарській області. Союзники окуповували ліве узбережжя Рейну на 15 років. Зона на схід від Рейну на 50 км підлягала повній демілітаризації. Бельгії дісталися округи Ейпен і Мальмеді. До Данії переходила північна частина Шлезвігу. Польща отримала Познань, райони Померанії, Західної та Східної Пруссії, частину Верхньої Сілезії, Гданськ (Данциг) ставав "вільним містом" під урядуванням Ліги Націй. Німецькі колонії Того й Камерун перейшли до Великої Британії та Франції. Велика Британія отримала також Танганьїку (колишню німецьку Східну Африку), Бельгія — Руанду та Бурунді. За Японією було закріплено Маршаллові, Маріанські та Каролінські острови в Тихому океані, а також китайська область Цзяочжоу та концесія у Шаньдуні.

За Версальським договором, винуватцями у війні було оголошено Німеччину та її союзників. На них було покладено виплату репарацій. Сума репарацій була узгоджена лише 1921 р. на Лондонській конференції і становила 132 млрд. золотих марок. Франція одержувала 52%, Велика Британія — 22%, Італія — 10% загальної суми.

Версальський договір забороняв загальну військову повинність у Німеччині, не дозволяв їй тримати підводний флот, військову та морську авіацію. Чисельність армії, що скликалась на добровільних засадах, не повинна була перевищувати 100 тис. чол.

4. Мирні договори з союзниками Німеччини за підсумками Першої світової війни

На конференції було вироблено також мирні договори з союзниками Німеччини — Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. В договорах було зафіксовано державні кордони, що з'явилися з утворенням нових національних держав у Центральній та Південно-Східній Європі: Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Югославії та ін.

За Сен-Жерменським договором з Австрією від 10 вересня 1919 р. колишня Австро-Угорська монархія припинила існування. Частина Південного Тиролю переходила до Італії; Чехія та Моравія ставали частинами нової держави — Чехословаччини; Буковина передавалася Румунії (незважаючи на рішення Народного віча від 3 листопада 1918 р. про возз'єднання з Україною). Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників. Заборонялося об'єднання Австрії та Німеччини.

За мирним договором з Болгарією, складеним 27 листопада 1919 р. у Нейї, частина її території відійшла до Югославії та Румунії. Чисельність армії обмежувалася 20 тис. чол.

4 липня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці у Версалі було складено мирний договір з

Угорщиною, за яким Хорватія, Бачка та західна частина Баната передавалися Югославії; Трансільванія та східна частина Баната — Румунії; Словаччина та Закарпатська Україна — Чехословаччині. Угорщині дозволялося мати армію не більше ніж 33 тис. чол., до того ж вона повинна була сплачувати репарації переможцям.

Севрський договір, укладений державами-переможницями з Туреччиною 10 серпня 1920 р., оформлював розподіл Турецької імперії, яка втрачала близько 80% своїх володінь (Палестину, Трансіорданію, Іран, Сирію, Ливан та інші території). За чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль країнами Антанти (головним чином, Великою Британією). Протоки роззброювалися, а будь-які нечорноморські держави діставали право безборонного проходу крізь них своїх військових кораблів. Туреччину, яку обмежували части на півострова Мала Азія та смужка європейської території з містом Константинополем, по суті, було зведено до стану колоніальної залежності.

Загалом договори країн Антанти з союзниками Німеччини мали суперечливий характер і містили умови та причини майбутніх конфліктів.

5. Українське питання на конференції

За умов формування державності для України у 1917--1920 рр. винятково важливого значення набули відносини з іноземними державами, далекими й близькими сусідами. Керівники Центральної Ради домагалися офіційного визнання УНР Антантою. Проте Антанта щодо України провадила подвійну політику. З одного боку, вона повністю підтримувала російську контрреволюцію. Водночас, прагнучи утримати УНР від переговорів з Німеччиною, Франція та Велика Британія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР, але допомоги від них у складних умовах війни Україна так і не дістала.

9 лютого 1918 р. між УНР, Німеччиною та її союзниками було складено мирний договір, за яким Україна, якщо повністю відокремиться від Росії, визнавалася державами Четвертного союзу. За цим договором, стан війни між Україною та країнами Четвертного союзу було припинено, Німеччина та Австро-Угорщина зобов'язувалися подати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР брав на себе зобов'язання постачати до Німеччини та Австро-Угорщини продукти харчування. Брестський договір був великим успіхом молодої української держави і поклав початок міжнародно-правовому визнанню України.

Урядові П. Скоропадського та Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки. Україну визнало багато держав, однак не вдалося налагодити нормальні відносини з тими, від яких залежала її доля, — з Радянською Росією та Польщею. Додаткову складність у становище України внесла поява на півдні військ Антанти. Після поразки німецько-австрійського блоку Антанта спробувала взяти під свій контроль перебіг подій на всіх територіях, що були залишені військами супротивника. Однак вторгнення військ Антанти до України не сприяло вирішенню жодного з питань, навколо яких точилася запекла боротьба.

Не вирішила їх і Паризька мирна конференція, на яку в січні 1919 р. прибула об'єднана делегація УНР та ЗУНР. Причому посли обох українських держав діяли самостійно. Жодна з делегацій не заручилася підтримкою країн Антанти, Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі як противага Німеччині на Сході. Зі свого боку, польська делегація прагнула переконати учасників конференції в тому, що утворення незалежної української держави цілком в інтересах німців та австрійців, що українці охоплені більшовицькими настроями.

25 липня 1919 р. представники Антанти на Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, Причому передбачалося, що поляки у цьому регіоні урядуватимуть тимчасово й нададуть краю автономії, Остаточно доля Галичини мала визначитися в майбутньому.

Після неодноразових вимог польського уряду конференція послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі за умови надання українському населенню автономії. Однак ця умова практично ніколи не виконувалася польським урядом.

Інші західноукраїнські землі було поділено між сусідніми державами: Північна Буковина, за Сен-Жерменським мирним договором від 10. 09. 1919 р., передавалася Румунії, а Закарпаття, за Тріанонським мирним договором від 4.06.1920 р., входило до складу Чехословаччини.