Файл: Всесвітня історія (1914 - 1939).doc

1937 р. прем'єр-міністром Великої Британії став Невілл Чемберлен. Він мав посередні здібності і обійняв цей пост завдяки аристократичному походженню і родинним зв'язкам. Консерватори провадили внутрішню політику, спрямовану на збереження існуючих порядків. У зовнішній — здійснювали "політику потурання агресорові", що зрештою сприяло розв'язанню Другої світової війни й поставило Велику Британію перед суворими випробуваннями. Політика потурання агресорові провадилася Великою Британією тому, що у роки, які передували Другій світовій війні, вона не оцінила належним чином ту небезпеку, яку являла світові й англійському народові зокрема зовнішня політика нацистської Німеччини. Хоча були політичні діячі, зокрема У. Черчілль, які передбачали, що з приходом Гітлера до влади виникне реальна загроза загальноєвропейської війни. Втім, у середині 30-х років їх було ще небагато.

Велика Британія завжди намагалася грати на протиріччях континентальних держав Європи, особливо Франції та Німеччини. Активна зовнішня політика, яку провадив Париж у 20-30-х рр., не зовсім подобалася Лондону. Коли Гітлер вивів німецьку економіку з кризи і почав розбудовувати армію і флот, це не злякало Велику Британію. Англійські дипломати сподівалися спрямувати агресію Німеччини проти Радянського Союзу, вважаючи, що більшовицький режим — найлютіший ворог нацистів. І тільки коли Німеччина почала відкрито вимагати повернення колоній, виявила активність на Близькому Сході, у Африці, навіть у Індії, уряд Чемберлена мусив ужити деяких заходів для зміцнення оборони країни. З метою зміцнення своїх позицій у Європі та для того, щоб не виявитися самотньою перед об'єднаним фронтом агресорів, Велика Британія пішла на укладення військових союзів з рядом європейських країн, надавши військові гарантії Польщі, Румунії, Греції та Туреччині. Так, під час зустрічі майбутнього прем'єр-міністра Великої Британії У. Черчілля з тодішнім послом Німеччини у Лондоні Ріббентропом останній звернувся з проханням, щоб Велика Британія надала Німеччині свободу дій на Сході Європи. Німеччині потрібен життєвий простір для її дедалі зростаючого населення, сказав він, тому вона змушена буде проковтнути Польщу і Данцизький коридор. Що стосується Білорусії та України, то ці території абсолютно необхідні для існування німецького рейху. Тому єдине, чого хоче Німеччина, — щоб Велика Британія не втручалася. Черчілль заявив, що його держава ніколи не погодиться надати свободу дій Німеччині у Центральній та Східній Європі. Після цього Ріббентроп роздратовано констатував, що війна стає невідворотною. "Ніщо не зупинить нас", — впевнено заявив він. Черчілль підкреслив у відповідь, що Німеччині не варто недооцінювати Велику Британію, яка у випадку великої війни об'єднає проти Німеччини увесь світ, як це вже було під час Першої світової війни.

Проте воювати за чиїсь інтереси Велика Британія не збиралася та й не мала змоги, оскільки власна сухопутна армія була в той час значно слабішою, ніж армії інших європейських країн.

Правлячі кола Великої Британії починали розуміти небезпеку, яку становила для них експансія Японії в Азії та на Далекому Сході. Англо-японські суперечності посилились у 30-ті роки, коли Японія вела великомасштабну війну в Китаї, намагаючись нав'язати цій країні кабальні угоди. Це серйозно загрожувало англійським інтересам, особливо морській могутності Великої Британії.

Зважаючи на те, що громадськість країни виступала проти участі у великій війні, уряд острівного королівства намагався якомога довше зволікати із вступом до прямого конфлікту з тоталітарними країнами. Однак в Лондоні прорахувались у головному: до планів світового панування нацистської Німеччини входило повне знищення Великої Британії як одного з найбільш серйозних конкурентів. Питання було тільки в термінах початку війни.

3. Зовнішня політика Франції. Франко-німецькі відносини

Французькі правлячі кола прагнули відновити свою гегемонію в Європі. Франція робила все можливе, щоб послабити Німеччину як в економічному, так і у військовому відношеннях. Коли Німеччина зменшила репараційні виплати, Франція разом із Бельгією ввели війська до Рурської області, але ця авантюра викликала осуд світової громадськості, й французи змушені були відступити. 1925 р. на Локарнській конференції було прийнято Рейнський гарантійний пакт, який мав забезпечити недоторканість кордонів між Францією та Німеччиною, Німеччиною та Бельгією. Німеччина, Франція та Бельгія брали зобов'язання не вирішувати конфлікти за допомогою війни. Велика Британія та Італія виступили гарантами цього договору.

Можливе відродження німецької військової могутності, німецька загроза страшенно турбували французьких політиків і вони намагалися створити військові блоки у межах країн Європи довкола Німеччини, щоб завадити останній використати їх у своїх інтересах. Так, вже 1920 р. (за сприяння Франції) формується таке об'єднання, як Мала Антанта у складі Чехословаччини, Румунії та Югославії. Цей військово-політичний блок був спрямований на закріплення створеного після Першої світової війни співвідношення сил у Дунайському басейні та на Балканському півострові. 1934 р. дві учасниці цього блоку — Румунія та Югославія — увійшли до нового об'єднання Балканська Антанта, створеного також за допомогою Франції. Обидва об'єднання мали антирадянське спрямування. Франція до того ж мала гарні стосунки з Польщею.

1930 р. міністр закордонних справ Франції Бріан висунув ідею створення блоку Континентальних європейських держав ("панЄвропа"), що, ясна річ, викликало опір з боку Німеччини, Великої Британії, США, Італії.

Франція наполегливо шукала політичної противаги західним країнам. 1932 р. було підписано пакт про ненапад з СРСР. 1935 р., у період перебування при владі Народного фронту, французький уряд уклав франко-радянський договір про взаємодопомогу. Цей договір не містив військових статей, але відкривав шлях до спільних дій проти агресора. Аналогічний договір було укладено з Чехословаччиною. Проте, коли Японія та Італія розв'язали агресію проти Китаю та Ефіопії, Франція не побачила в цьому небезпеки виникнення світової війни. Колективний опір агресорам не виключав застосування сили проти них. Однак і уряд країни, і громадська думка категорично висловлювалися проти надання воєнної допомоги жертвам агресії. Коли Німеччина та Італія відкрито підтримали фашистський заколот в Іспанії, Франція, як і Англія, зайняли позицію "невтручання".

Тим часом у Німеччині методично відходили від статей Версальського договору, брутально нехтували міжнародними договорами. Нацистська держава не могла змиритися із втратою Ельзасу, Лотарингії, Саарської області. Франко-німецькі стосунки загострювались, хоча у Франції ще не розуміли реальності загрози. Франція вважала можливим "умиротворити" потенційного агресора, тобто взяти під свій контроль розвиток міжнародної кризи і не втрачати контактів з усіма учасниками міжнародних конфліктів, спробувати вирішити всі проблеми на основі взаємних поступок.

Таким чином, зовнішньополітичний курс Франції у міжвоєнний період зазнав певної еволюції від активного намагання послабити Німеччину всіма засобами на початку 20-х років до потурання агресивним намірам останньої напередодні Другої світової війни. Причин такої еволюції було декілька, в тому числі й небажання французького народу ще раз пережити жахи війни, тим більше — воювати за чужі інтереси, а також те, що військові укріплення лінії Мажіно ще не були готові.

Фінал цієї політики виявився трагічним. Франція сама стала жертвою гітлерівської Німеччини.

4. Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору

Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістської партії на чолі з Гітлером серйозно ускладнив міжнародну обстановку. Своєю найближчою задачею після приходу до влади гітлерівці вважали ліквідацію військових обмежень, встановлених Версальським договором, з тим, щоб розпочати безперешкодну підготовку до великої війни за панування у Європі та світі. Другим кроком мало стати об'єднання всіх німців в єдиній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі та Литви. Третім кроком мало стати завоювання "життєвого простору" на Сході. Лише володіючи аграрними й сировинними ресурсами Східної Європи, Німеччина мала змогу, на думку Гітлера, вистояти у черговій сутичці за панування над світом.

Кожний з планів, накреслених Гітлером, означав не просто перегляд. Версальської системи, у чому німецька дипломатія відзначилася вже давно, а перегляд самої системи міжнародних відносин, закріплених мирними договорами. Це був шлях до війни.

Наприкінці 1933 р. на порушення Версальського договору у Німеччині розпочалося формування двадцяти однієї дивізії, які мали складати кістяк 300-тис. сухопутної армії. Одночасно розгорнулося будівництво військово-морських сил. 9 березня 1935 р. Берлін оголосив про наявність у Німеччині військової авіації. 16 березня 1935 р. було ухвалено "закон про будівництво вермахту", згідно з яким кількість дивізій мала зрости до 36, а загальна чисельність сухопутної армії досягнути 500 тис. чол. У березні 1935 р. в односторонньому порядку Німеччина оголосила про впровадження загального військового обов'язку, прямо забороненого Версальським договором.

Мовчки "проковтнути" це Велика Британія і Франція не могли. Французи того ж дня збільшили термін військової служби з одного року до двох. Велика Британія відрядила до Гітлера міністра закордонних справ Саймона і впливового дипломата їдена для з'ясування його позиції. Гітлер відверто заявив, що хоче мати флот, який становитиме 35% британського (на що Велика Британія дуже скоро погодилася), і 550-тис. армію "для вирішення життєвих потреб Німеччини". Англійська делегація фактично погодилася з порушенням Версальського та інших договорів.

11 квітня того ж року в м. Стрезе (Італія) відкрилася конференція прем'єр-міністрів та міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції та Італії. Обговорювалися питання порушення Німеччиною договорів та її озброєння. Конференція обмежилася поміркованою резолюцією з "висловом жалю" щодо дій Німеччини. Це підштовхнуло Гітлера до більш рішучих дій.